Після зімового походу 1919–1920 р.р. проривалися ми до Укр. Галицької Армії, та вже не застали її. Ту армію було спроваковапо на виступ проти Червоних. Той виступ фактично став самознищенням кадрів майбутньої Української Червоної Армії. В районі м. Ямполя та Могильова (на Дністрі) зіткнулися ми з Поляками. Вони були дуже гордими та амбітними. Просто ні приступу до них, тай годі. Де-ж там: переможці більшовиків. Польське війско було гарно вдягнуте і добре озброєне. Куди нам було до них? Нам, виснаженим п'ятимісячним походом, обідраним, босим, немитим та вошивим? Вже й по зовнішньому виглядові не було даних, що нам по дорозі з „панами", а ми-ж у душі своїй таки „хлопами" — селянами залишилися. До того-ж „пани" — офіцери польські поводилися з нами досить нахабно. Та останнє не перешкодило польському командуванню використати нашу бойову силу і наш досвід. Від Командування VI Польської Армії ми одержали завдання стати на правому крилі, упираючись в Дністер. У казаків, та почасти й в старшин був настрій, що не сприяв польським забаганкам. Якось інстинктивно відчувалося, що поляки не лише чужі нам, але й вороги. Ми переживали психологичну кризу, яка не виключала примирення нашого з Червоними. Ом. — Павленко відчув це і, як звичайно, рішив ухилитися від безпосередньої відповідальности за дальніший розвиток подій. Він доручив мені командування, а сам поїхав до Могильова, потім до Жмеринки, де росташувався Штаб VI Польськ. Армії, після того вирушив до Винниці до самого Петлюри та його уряду.
Повернувся Омелянович — Павленко вдвох з польським генералом Краєвським, що приїхав подивишся на нас. А до того ми вже вспіли власною кров'ю „зміцнити братерську спілку", як говорив Краєвський, бо на фронті відбував бої і нам довелося боронити хоч і не зовсім нашу землю: у Могильові сидів польський комендант, без дозволу якого ми не сміли нічого робити в свойому — ж тилі. Краввському була влаштована парада. Він таки справді захопився, а особливо нашою кіннотою, — поза всім загартовані були козаки. Обіцяв надіслати одяг, зброю, амуніцію, — все, тільки воюй!
Ом. — Павленко зовсім „обробили" поляки та петлюрині міністри. Він понашивав собі „генеральські" відзнаки і з отамана перевернувся на генерала. Ще черев тиждень дійсно привезли трохи одіжи та взуття, але все воно було вже поношене, потерте; поляки новеньке собі повибирали. Вся та стара одіж та взуття дісталися полякам від колишньої Австрійської Армії. Частина вояків повбиралася в „союзну" уніформу, а на комірах з'явилися ріжні відзнаки, що нагадували про можновладність їхнього власника. Розуміетьеі, що ні приїзд Краевського ні „генералізація" Ом. — Павленка та инших, ні прибуття недоношеного хвантя не задовольняли мене. Тут конче треба пригадати, що поляки не поспішали надсилати нам набоїв, певно вважаючи нашу кров не дуже коштовною, бо останньою доводилося компенсувати недостачу амуніції.
Мене цікавили мотиви утворений союзу с поляками та перспективи того союзу. Бо самотужки ніяк не міг дійти я до висновку доцільности тієї спілки.
Я вирушив на авто до Винниці. Проїзжаючи через ст. Рахни бачив польську дивізійну автобазу та авіазагін. Всі машини були новенькі — гарні. Останнє слово було до послуг нових „визволителів" України. А проти них стояла Червона Армія, звязуючи порвані телеграфні дроти та покладаючи надію на „штик молодецький", бо в неї раз-у-раз не вистарчало набоїв. Проте настрій у поляків змінивсь на гірше. Вони ще намагалися амбітно дерти носа до гори, але в очах можна було вже помітити непевність у собі. Часом жовніри попросту лаялися: „Дідько нас припер сюди. Тут кожен хлоп тебе може застрілити". Вони вже відчули, що наш сільський дядько не дуже приязно ставиться до „визволителі" і боялися, що він почне „дякувати", як дякував у свій час німецьким генералам. До того-ж вони знали, що їхні „перемоги" на Україні було куплено ціною спровоковання Галицької Армії, яка відчинила їм фронт.
У Жмеринці балювали польські офіцери з петлюровськими. Вино, музика, танці, — все, неначе і не війна. Та все-ж і тут помітно було занепокоєння. Кеслер (Нач. Штабу VI п. Армії) інформувався у мене про Армію Буденного, що переходила через Дніпро. Нарешті, у Винниці урядував Петлюра зі своїм Урядом. Власне він грався в урядування, бо фактично владою й тут був польський комендант. Петлюра намагався переконати мене в конечності спілки з поляками, Купленої хоч би і дорогою ціною запродання полякам Галичини та Волині. Пілсудського він уважав за свого особистого приятеля. Певно, що сам Пілсудський „порадив" йому робити „урядову кризу", в наслідок якої було утворено кабінет на чолі з В. Прокоповичем. Мазепа та инші есдеки, взяли на себе формальну відповідальність за похід Пілсудського на Київ, спочатку були затримані в кабінеті, а потім їх було викинуто, як елемент, що не надавався до переведення планів польської буржуазії на Вкраїні. На місце Мазепи, Безпалка та инших до кабінету прийшли такі „українці — патріоти" як поляк Стемпковський, поміщик з Липовеччини, та поляк Юзефський, що до того був головним відпоручником „Польської Організації Військової" на Україні, яка ставила своїм завданням підгарбати принаймі, Правобережну Україну під польське панування. Потім виявилося, що тим відпоручником Юзефський і залишився навіть в чає перебування в Петлюровському Міністерстві.
Фактично Стемпковський був репрезентантом польських поміщиків на Україні, а Юзефський архіавантурником польського імперіалізму.
Бачився я і з Петлюриними міністрами. Блаженні то люди були, блаженні, бо вірні.
Всі вони вірили, що їм гуртом і кожному зокрема доведеться виконати ролю, що доля призначила для них. І вони не помилилися; дійсно вони виконали до кінця свою ролю польських попихачів; хоч і не сподівалися того.
Навіть Пінхоо Красний ретельно „міністрував" регіструючи єврейські погроми, що чинили „визволителі" по містечках України та й то невдало. Стрінувши мене, Красний починав нарікати:
— Шановний Пане! тож Ви там нещастя на фронті робите… жидів ріжете!..
— Де саме? — питаю, — і коли?..
— А в Тетієві. Оце пятий день тому погром ваші люди влаштували. У мене зараз була делегація від тамошніх жидів…
Насилу мені повелося переконати Красного, що я маю ще менше відношення до Тетієвського погрому, ніж він має до боротьби арабів у Палестині. Бо й справді,— ніяк я не міг відповідати за погром у Тетієві, де ніколи не ступала ні моя нога, ні моїх підлеглих. До того — ж міністр У. Н. Р. повинен був знати, що я вже кілька тижнів перебуваю в районі м. Ямполя і командую армією У. Н. Р.
Свої вражіння того часу я, оскільки було можна, сформулював в інтерв'ю, що було видруковано в „Україні". За те що я назвав петлюровців „геніями руйнації", та зазначив що „Україна чекає будівників", — Петлюра зі своїм генералітетом довго нарікали на мене.
Зціпивши зуби, я виїхав з Винниці, сподіваючись, що хід подій внесе ясність в ту плутанину розумінь та прагнень, які купчилися під фірмою У. Н. Р.
Поляки не погоджувалися, щоб ми мобілізували Поділля та незаграбовану частину Волині, відбріхуючись ріжними формальними причинами. Так було, аж поки ми опинилися за Збручем укупі зі своїми союзниками. Тим часом самі поляки господарювали на Україні по своєму.
„Народові демократи" не мали багато підстав нарікати на Пілсудського за похід на Україну. Пілсудський виявив не аби — які господарські здібності. Потяг за потягом пихкотів з України, вивозючи цукер, борошно, збіжжя, худобу, коней і все инше, чим багата Україна.
А наш селянин, дивлячись на той рух, похитував головою і, не втрачаючи гумору, розшифровував польський напис, на вагонах „Р. К. Р."[3] на „Пілсудський купив Петлюру". Селянин уже мав досвід і вважав за відповідне утримуватися від радикальніших засобів при виявленні своїх почувань. Що правда, гумор часом був ядовитий.
В м. М. на Поділлі дядько приніс до мене сотару польську монету часів Жигмунта III.
— Візьміть, каже, собі оцю штучку.
— Та-ж то, дядьку, коштовна річ, — відповідаю.
— Може вона й коштовна, але куди-ж я з нею піду… Ви ж маєте там якійсь гембіль з поляками, той продасте їм.
Опріч того, що бралося по „закону", багато гарбав кожний навіть найменший „Пілсудчик" для себе особисто.
Так, недалеко Ямполя в початку червня 1920 р. комендантом одної з наших частин п. Д. піймано „пана поручніка" з фірою цукру, якого він транспортував до Румунії з Моєвської цукроварні. Робив він те з власної ініціятивн і на свій ризик, але зате і гроші за цукор клав до свовї власної кешені. І таких „пілсудчиків" була сила-силенна. І всі вони безконтрольно брали й везли що хто хотів і куди хотів. Та все то дрібниці в порівнянні з головним.
Петлюра з військом, що за ним йшло, помагав полякам завойовувати Східню Галичину та Волинь, де український селянин, український робітник стогнали в ярмі польського поміщика та капіталіста. Там в Східній Галичині селяни поводилися з нами трохи инакше ніж на Поділлі. Вони саботували наші вимоги, а більше активні елементи тікали до Червоної Армії, щоб допомогти їй бити поляків. Нас вони ненавиділи, вважаючи за ворогів. Настрої селян мимо волі знаходили відгук серед нас. Розуміється, що в війську не всі погоджувалися з політикою Петлюри, але небагато, порівнюючи, знаходилося людей, що рішилися порвати зі справою союзу з поляками, який вони вважали за проти-природній, або таких, які хоч би голосно заявили протести, проти ростринькування національної чести і майна. Лише епізод з п'ятою дивізією, що цілком залишила фронт і прорвалася до Чехії та мій рапорт з 24 липня 1920 р. підкреслили росходження Армії з Петлюриною політикою. В рапорті свойому я між иншим писав: „Що ближче я знакомився з керовниками української політики й війська, починаючи з 1917 року і до цього часу, то більше я переконувався, що партійний фанатизм, низьке інтриганство, авантурництво, відсутність державного розуму і такту, нечесність в відношенні до своїх співробітників і однодумців, крадіжка державних грошей, гра на інстинктах товпи, безволлє, допущення низки погромів, грабунків і авантур, — все це було, все мало місце".
Приблизно такого — ж змісту подав рапорта і командир N-ої дивізії.
З приводу мого рапорта Петлюра в листі з того — ж дня переконує мене, що… „відмовні явища нашого громадянства не є властиві тільки одному йому". „Тому, — пише він, — я не можу згодитися на Ваше прохання про демісію".
Як бачимо, сам Петлюра погоджується з моєю характеристикою його політики, але потішає себе, що „відмовні явища нашого громадянства не є властиві тільки йому одному" — українському громадянству. А я-ж писав властиво не про громадянство, а про „керовників війська" політики", тоб-то у першу чергу про самого Петлюру.
Після перелому в подіях на фронті під Варшавою, коли стала очевидною невдача наступу Червоної Армії, полякам уже непотрібна була Петлюрина військова допомога. Чуже військо на власній території не є приємним. Його треба в будь-який спосіб ліквідувати. Але Пілсудський робить шляхетний жест. Він їде до Станіславова для побачення з Петлюрою і по „товариськи" повідомляє, що польський уряд і нарід не хочуть удруге ризикувати, посилаючи польське військо на Україну. Тому він, Пілсудський, з військом за Збруч не піде. За те Петлюрі дасть всяку допомогу, особливо, військове майно та амуніцію. Та допомогу Петлюра одержить лише тоді, як вкупі з військом прорветься на схід від Збруча.
У нас була дуже обмежена кількість амуніції, не згадуючи вже про військове майно. Отже, виходило, що ми повинні, прориваючись до Кам'янця, витрачати рештки амуніції, що в нас була, маючи обіцянку Пілсудського про допомогу. Що правда, Пілсудський натякав, що на випадок наших успіхів йому не тяжко буде схилити свій уряд на рішення про рух польської Армії на допомогу Петлюрі. Пілсудський обіцяв прийняти постать лицаря при умові, що Петлюра буде його джурою на Україні.
Петлюра скликав нараду вищого військового командування у м. Юзеполі над Дністром і поінформував зібрання про балачки з Пілсудським. Командування мусіло рахуватися з фактами. Частина командування пропонувала прориватися на Поділля тільки тоді, як буде одержано амуніцію. Рішення ніякого не було принято. А через кілька днів частини одержали наказа рушити вперед за Збруч до Жмеринки.
Пілсудськи й виконує всі свої обіцянки опріч матеріяльної допомоги. Навіть більше того. Поляки затримали на правому березі Збруча потяги нашого власного постачання. 3 початку ніби — то зробили вони це тимчасово, а потім і назавжди. Вони собі мучилися в Ризі, загарбуючи українські землі, на які помимо всього не мали ніякогісінького права. На віщо ж їм в такому разі здалася військова сила, що вважала себе українською? І вони спокійнісінько собі залишили нас на власну долю: мавр зробив свою справу.
В той час до штабу Ом. — Павленка з'явився від французької військової місії з Варшави якийсь миршавенький полковник і обіцяв підтримати нас амуніцією. Лаяв поляків страшенно й навіть погрожував „повчити". Та від того нам і трохи не легше було.
Залишені самотніми віч-на-віч із Червоною Армією ми за десяток днів знову опинилися над Збручем. Треба було відходити на нашу — ж таки українську територію, яку ми своєю спілкою з поляками визнали за чужу.
Ом. — Павленко скликав старших командирів в село Войтівці. Подав інформації, що він склав словесну умову з командуючим VI польською армією ген. Гелером, згідно з якою ми повинні віддати полякам зброю зараз же, перейшовши Збруч. А все військове майно залишається при нас. Само собою наради ніякої не могло відбуватися, бо розгордіяш в думках панував страшенний. Ніхто не пропонував і піддатися на ласку червоних, але й зброю віддавати полякам не хотілося.
Нарешті, Омелянович — Павленко прийняв рішення перейти на правий беріг Збруча» та коли-б він навіть і не прийняв такого рішення, то довелося-б на другий день опинитися за Збручем, бо червоні частини напирали аж занадто енергійно…
Я одержав завдання прикривати перехід через річку, утримуючи до 12 години другого дня підлеглі мені частини, а після того відвести їх за Збруч.
О другій годині другого дня останні частини залишали позицію і почали відходити до Збруча. Виїхавши на шпиль над Збручем проти села Токи, я побачив величезне півколо фір, що поривалися переїхати через місток без всякого ладу і черги. Безладдя досягало найвищого щабля. У півколі було возів до 3000. Було ясно, що й до ночі вон не вспіють перейти черев місток, бо переправою ніхто не керував. Усякий хотів переїхати першим, а в результаті переправа затрималася, вози ламалися, Часом перекидалися в річку. Я вважав, що ті вози й майно не варті були крові ні одної людини, — однаково не було гарантії, що поляки не заберуть всього собі. А червоні йшли слідком. Мої частини одержали роспорядження повернути праворуч і перейти Збруч біля села Нова Гребля.
Темніло, коли відходила остання частина за Збруч. Були випадки, що люди ламали свою зброю, або залишали її на лівому березі річки, не бажаючи віддавати полякам. Військо відходило перед червоними за Збруч, боячись піддатися їм, але й поляків ненавиділо воно.
Чи то була така „мудра політика", чи справді Петлюра зі своїми міністрами сподівався самотужки без поляків дійти до Київа, невідомо. Бо ніщо не давало підстав гадати, 1 що він збирається перебратися до Варшави, замісць Київа.
Характерною рисою Петлюри є небажання брати на себе відповідальність за рішення, і весь час перебування на своїй і не своїй території він радиться, хоч жодні наради його ні до чого не зобов'язують. Ті наради скликає Петлюра виключно з метою, на випадок невдачі, скласти відповідальність на всіх вільних чи невільних дорадників. Не дарма-ж складено цілу низку анекдотів про Петлюрине „оточення".
Опинившись на Поділлі і не одержуючи від Пілсудського обіцяної допомоги, Петлюра радився: з початку зі своїми міністрами в Кам'янці, а потім у штабі Ом. — Павленка відбувалися наради. Нарешті, йому забандюрилося скликати всіх старших фронтових командирів до міста Городка, від якого до фронту в той час було верстов з дев’яносто. Командири дивізій не ризикнули залишити фронт і Петлюра примушений був сам їхати до міста Воньковець, а потім до міста Ялтушкова.
Цікавішою була нарада в Ялтушкові. Петлюра приїхав в легковому авто вдвох зі своїм приспішником Чоботаровим, якого поза очі, а часом і в очі звали „Малютою Скуратовим". Приїхало й грузове авто, повнісіньке міністрів. Міністри на чолі з Андрієм Лівицьким. То було якраз перед останнім наступом Червоної Армії, після котрого ми опинилися на еміграції. Здавалося, що коли нараду скликано майже на фронті, то повинно розглядати справу, що безпосереднє торкається фронту. Так ні-ж. Лівицький почав вичитувати параграф за параграфом проекта „Закону про Раду Республіки". Потім обговорювали ті параграфи, кожного зокрема і гуртом. Так минув перший день. Цілий другий день пріли над відозвою „До Українського народу й війська". На третій день узялися за питання про адміністрацію на Україні.
За тодішніх умов, питання про адміністрацію справді було нелегким для Петлюри. Навіть на три повіти Поділля не вистарчало повітових урядовців. За те кандидатів на міністри було стільки, що всій Європі можна-б наділити. А звичайних канцеляристів, регістраторів і навіть повітових комісарів на три повіти не вистарчало. Ще губерніяльних можна було — б відшукати, а на повітового ніхто не хотів іти. А Петлюра малював рожеві перспективи захоплення Правобережжя і Лівобережжя з цілою сотнею повітів „які ждуть визволення". Мені здавалося, що коли-б Петлюрі довелося захопить замісць вимріяних сотні повітів, — цілу сотню держав, то він зразу-ж утворив би для всіх правительства, але не було-б ні губерніяльних, ні повітових адміністраторів. Радилися довго, нарешті постановили дати амністію всім, що боролися чи непогоджувалися з Петлюрою. Останній пручався, але мусів погодитися. Особливо боявся Петлюра повороту на Україну М. Грушевського, або Винниченка.
— Вони гірше від більшовиків!.. викрикував він.
Не знаю, чи справді тоді, всі, що були на нараді, мали переконання, ніби їм таки пощастить на цей раз заволодіти Україною, як не знаю також, чи не були вони переконані в протилежному. Для мене було очевидним, що сподіванки на рух уперед не мають реальних підстав. Хіба що трапилося — б чудо. Проте, коли я „на всякий випадок" запропонував виробити план відвороту, то частина зібрання заперечила потребу такого плану. Як потім виявилося, тікати можна і без плану.
Для характеристики внутрішніх відносин і настроїв, не шкодить пригадати один факт, що трапився в час наради. В районі Ялтушкова стояли частини, які підлягали мені. В самому Ялтушкові на цукроварні росташувався штаб. Нарада відбувалася в помешканні директора цукроварні. Для всіх учасників наради штабом були призначені кімнати. Оскільки учасниками наради були „високі особи", коло кожного помешкання поставлено вартового з рушницею. Петлюриним міністрам чомусь прийшло в голови, що „Тютюник всіх заарештує", коли вони полягають спати, — і вони з переляку зібралися в одній кімнаті, де й перебували до самого ранку. Другого дня я довідався про цей факт, але ніяк не міг зрозуміти причини скупчення „Уряду — У. Н. Р." в одній кімнаті. Тільки багато пізніше аж у Тарнові довідався, що Уряд сподівався свого заарештування з мого наказу. До такої сподіванки на мою думку не було абсолютно ніяких підстав, бо я і тоді і після аж до самого розриву з Петлюрою поводився цілком коректно відносно людей, яких я вважав за своє правительство. Не будучи захопленим великою повагою індивідуально ні до одного з міністрів, а також і до всіх гуртом, все-ж не маючи кращого правительства, я вважав за свій обов'язок коритися і боронити тих міністрів. А вони напевно почували себе достойними арешту, а можливо й суда і вважали, що я маю моральне право заарештувати їх. Досить нагрішили. Ще й у Варшаві в початку 1922 р., сидючи зі мною у кавярні, де мені було призначено побачення Петлюриним прем'єром Андрієм Лївицьким, я одержав од прем'єра цідком товариське запитання: еге — ж, ви — б таки заарештували нас тоді в Ялтушкові, на нараді, коли — б ми не погоджувалися зо всім, що ви пропонували.
Ех, коли-б я знав, що вони все виконуватимуть, чого я вимагатиму! Багато нещасть можна було-б запобігти.
— „Звідки ви взяли, що я мав арештувати Вас?" питаю.
— Хе, хе, хе, — хитренько усміхається „прем'ер", — а навіщо Ви, скажіть, наказали кінному полкові прибути до Ялтушкова?
— Це вже, навіть, і для мене було забагато.
— Та зрозумійте — ж Ви, — відповідаю, — що для заарештування такого правительства, яке боїться власного війська, досить мені було послати джуру, або кухаря, а не скупчувати цілого полка.
Після того більш мені не кортіло бачитися з „прем'єром", що призначає авдієнції в кавярнях і почуваючи себе злочинцем, боїться арешту з ініціятиви тих, кров'ю яких спекулює на Європейських торжищах.
Та хоч і якими безпорадними були міністри в Ялтушкові. проте з Кам'янця вспіли вибратися заздалегідь. Ніхто з військових не бачив їх на схід від Збруча після Ялтушківської наради. Очевидно, коли справа торкається своїх особистих інтересів, то Петлюрини міністри мають плани евакуації своїх власних річей, а для забезпечення тої евакуації послано було більше десяти тисяч війська в наступ маючи запаси набоїв всього лише 100 тисяч штук.
Остання „евакуація" занадто сильно захитала авторитет не тільки Петлюриних міністрів, а й самого „Головного". За виключенням одного Е. Архипенка решта міністрів уважили за доцільне не з'являтися на очі військові, аж поки останього не обезброїли поляки. Навіть „Головний" вважав за конечне по приїзді до Тарнова написати „отреченіє". Але, переконавшись, що його ніхто не проситиме аналювати „акт великої історичної ваги", Петлюра з власної ініціативи подер своє „отреченіє".
Мабуть, Пілсудський не чекав такого блискавичного фіналу У.Н.Р. Про всякий випадок він „дозволив" одному з активніших „Пілсудчиків", полковникові польської служби, Славикові, формувати з охочих поляків спеціяльні загони для операції, на Україні на власну відповідальність.
Коли-б події йшли не таким швидким темпом, то напевно п. Славик спробував би „збунтуватися" на зразок Желіговського, що в такий спосіб захопив у литовців Вільно. Та переконавшись, що йому не пощастить, Славик припинив свої формування і взявся роззброювати вчорашніх союзників…
Майже разом з нами відійшла за Збруч іще одна „Армия", була то „Русская Демократическая Армия", політочним вождем якої був Борис Савінков, а командував нею цілком чорний монархіст, генерал Перемикін. Ця „армія", зовсім несподівано для нас опинилася поруч із нами, намагаючись „визволить" Україну. Потім виявилося, що Савінков мав якийсь договір з Петлюрою, а поляки спішно перетранспортували на Україну отих чорносотенців, що маскувалися під прапором „Демократической армии" Та „армія" складалася лише з одної дивізії, якою командував катеринославський поміщик, генерал Бобошко. Була вона ще в гіршому матеріяльному стані від нас і поповнювала свої запаси все тим же українським цукром. На щастя не довелося довго співробітничати з „русской армией", бо вона втікла від червоних частин при першій же зустрічі.
Військовий представник Петлюри в Варшаві — ген. Зелінський десь здибав осаула Яковлева, що мав під своєю командою щось коло тисячі бойців. Яковлів не підлягав ні якому політичному центрові. Визнавав себе козаком мріяв про утворення „всекозачої держави від Дону і Тереку аж по самісінький Урал". З тим авантурником генерал Зелінський від імени Петлюри підписав військового договора, в якому між иншим було написано, що договорюються „з ціллю продовження боротьби проти більшовиків, що являється можливим і доцільним лише при об'єднані… всіх демократичних державних формацій, заснованих на території колишньої Російської імперії". Дальше: „в випадку зустрічі війська У. Н. Р. з иншою силою, — окремій козачій дивізії з її бажання буде дана можливість перейти цілком, або частинами до другої небільшовицької армії".
Цього, „союзника" поляки теж перевезли на наше безголов'я і сам Яковлев і його козаки грабували всіх у найнеможливіший спосіб. Війна для тих людей була засобом до збагачення.
Навіть приблизно не можна відгадати, яких би ще Петлюра для нас придбав союзників, коли-б довелося довше воювати.