Омелянович-Павленко таки дійсно умовився з генералом Галером, що в нас буде відібрано лише зброю. Та як тільки яка — будь частина переходила на правий берег Збруча і віддавала зброю полякам, починався звичайнісінький грабунок. Навіть польське військове міністерство видало наказа відібрати у нас лише зброю та військове майно. Проте місцеві „коменданти" не цуралися і власних речей наших, часом досить нечемно здираючи одежу просто з плечей. Зброю і майно вони вважали за більш відповідне приймати не по списках.
Мені з частинами довелося перейти Збруч, не здаючи зброї на самому березі. Частини росташувалися верстов за десять на захід від Збруча. В тім же селі була росташована невеличка польська частина. Поляки ще з вечора роспустили чутки, що червоні війська пробують переправитися через Збруч, але їм майже ніхто не йняв віри. Раптом, коло другої години ночи по селу розлягаються окремі постріли. Потім почали стріляти досить часто. Розуміється, що серед де-яких наших частин почалося замішання. З дворів виїхало кілька військових фур і почали рухатися в ріжні сторони по улицях. Із хат повискакували заспані люди і допитувалася один у одного: що воно за стрілянина? Вживши вартову частину, мені довелося привернути лад. Виявилося, що стріляли поляки, щоб викликати паніку і покористуватися нашим майном. І вони таки захопили „здобич" — три фури зі шкірою на чоботи.
Другого дня мені було наказано скупчити частини дивізії в районі Збаража. Частини рушили. До Збаража було послано квартир'єрів на чолі з Д. Під'їзжаючи до Збаража, дивуюся, чому ніхто з квартир'єрів не виїзжає стрічати частини.
При в'їзді до Збаражу мене раптово атакує озброєна юрба, одягнена в форму польської армії, хапає коні за поводи, а з десяток рук простягається, щоб витягти мене з фаетона. Справа ніби-то почала набирати небезпечної форми. Я рішив ужити радикальних заходів, щоб оборонитися від грабунку, поки підійдуть наші частини. Зірвавшись на ноги, кладу руку на кобур револьвера і кричу:
— Геть!..
Юрба певно не чекала такої постави, бо моментально розскочилася, пустивши навіть поводи з рук. Один з юрби опам'ятавшися запитує:
— А пан хто буде?
Я назвався. Певно вони чули вже до того моє прізвище, бо зараз же почали росходитися, поглядаючи на мої коні і напевно жалкуючи, що не довелося „здобути".
— Де у вас комендатура міста, — запитую.
— Я, проше пана, за сто марок проведу до самого коменданта, — кинувся один жовнір.
— А там по дорозі не спинятимуть?
— За сто марок ніхто не спинятиме, коли я з паном заїду.
Я погодився заплатити і без пригод під'їхав до саміеенької комендатури. Там застав я своїх квартир'єрів заарештованими. Після короткої балачки комендант, неохоче, віддав роспорядження звільнити квартир'єрів і погодився на росташування частин у місті. Та останнє я міг робити без його згоди, бо до міста вже вступали частини і я мав фактичну змогу ділати на власну руч.
Постояли днів зо три в Збаражі. Потім одержано наказа пересунутися під Тернопіль. Як вирушали зі Збаражу — знову „непорозуміння". На зустріч рухалися частини п-да А польської дивізії. Десятків зо два польських жовнірів під командою офіцера — „поручніка" спиняють мене і пропонують мені злазити з фаетона і віддати їм коні і фаетона. Я показав, що у фаетоні не один я, а з дружиною і днтиною. „Поручнік" зареготався.
— Хай пані з дитиною теж пішки іде до Тарноволя.
Я запротестував. „Поручнік" віддав розпорядження своїм жовнірам. Останні кинулися випрягати коней. Побачивши таку оказію, знову довелося братися за револьвера. На цей раз револьвера я вже витяг з кабура і націлив у поручникову голову. Ефект досить значний: „Поручнік" задрав у гору руки, а його жовніри розбіглися в сторони. З-поза рогу ліска виїзжає голова мого кінного полкун Ситуація змінилася зовсім не на користь „пана поручніка" Побоюючися за його серце, ховаю револьвера і питаю:
— На якій підставі ви хотіли забрати мої власні коні і фаетона? Він відповідає:
— З наказу пана капітана, коменданта батальйона…
За хвилину під'їзжає капітан і нервово вислухує рапорт свого підлеглого.
— Але пан ображає польське військо! — підвищеним тоном звертається до мене капітан.
— І не збирався, — кажу, — ображати польське військо. Та воно певно і не повинно занадто ображатися, коли йому не поведеться забрати власних речей у подорожніх.
— А то чиї коні?
— Мої власні.
— А пан хто є?
Називаю свою посаду і прізвище. Капітан оглянувся на свій батальйон, подивився на мою колону, що підходила, і буркнув:
— Я гадав, що скарбові.
— Хоч би й скарбові,— кажу, — то не в такий же спосіб треба брати. Для того необхідно мати відповідні уповноваження.
— Розуміється, розуміється… — погоджується капітан.
Рушаю далі. Частини приходять на місце призначення і росташовуються в районі сел Чистилова і Плотича під Тарнополем. Але одної пішої бригади нема — зникла невідомо куди. Аж ранком на другий день виявляється, що, п'ята польська дивізія стрінула бригаду, роззброїла її, а потім обдерла з людей навіть шинелі, не згадуючи вже про инщі власні речі та військове майно. Потім бригаду під суворою екскортою привели до Тарнополя і посадовили в казарми, оточивши вартою, щоб не дати можливости скаржитися на кривду і насильство. Днів через три бригаду було посаджено у вагони і вивезено до табору в місті Олександрові, що недалеко колишньої німецької фортеції Торна.
Польські власті мали явного наказа, згідно з яким усе військове майно і зброю повинні були вони прийняти від нас по актах. Можливо, що поза тим було дано ще і таємного наказа, бо фактично, де тільки можна було, поляки намагалися відобрати від нас усе, не складаючи ніяких актів і не даючи росписок за забране. Вони поводилися цілком анархично і тільки відповідна постава проти них часом забезпечувала нас від чергового грабунку.
Ми пробували скаржитися. В штабі 6-ої польської армії, у польському військовому міністерстві і скрізь в центрі нам офіційно співчували і зараз же при нас ніби-то робили належні роспорядження „щоб не траплялося непорозумінь", але ті роспорядження ніякогісінького впливу не мали на нашу долю, — мабуть, начальство помилялося, і посилало роспорядження не по тій адресі.
Місто Тарнополь, де ростащувався штаб 12-ої польської дивізії, являло собою якийсь безладний склад військового майна. На площах стояли відібрані від нас гармати. Тут же купами лежали рушниці, кулемети, та ріжне війскове знаряддя. Польські офіцери та жовніри торгували відібраними від своїх союзників кіньми. Ціна на коні стала разів у десятеро меншою від звичайної. Хоч покупці теж ризикували. Траплялися випадки, що вольський офіцер, продавши чужого коня, послав свого джуру, щоб той відібрав у купця „скарбове майно". Потім, розуміється, „скарбове майно" знову продавалося, як своє власне.
В ресторанах же ревло, танцювало, співало. То гуляли пільсудчики — переможці. Були поміж ними і наші таки „уенеровці". Пропивалося награбоване майно.
Голова нашої комісії по здачі зброї та майна, Кудрявцев, особисто людина ідеально чесна та надзвичайно вразлива, під вражінням пережитого загинув наглою смертю.
А „правительства" нашого не можна було навіть з свічкою відшукати, неначе корова язиком злизала. Одні говорили, що воно у Варшаві, другі, що у Кракові, ще инші, що ніби-то його повезли поляки до Келець. У війську всі говорили, і не безпідставно, що обов'язком політичного центру є урегулювати відношення до нас з боку вчорашніх союзників. Не дочекавшись відомостей про місце перебування Петлюри з його міністрами, Омел’янович-Павленко рішає їхати до Варшави до французької військової місії і просити, щоб остання взяла під своє опікування інтерноване військо. Виїзжав Омел’янович — Павленко з досить рожевими сподіванками, бо коло нього крутився той самий плюгавенький французький полковник, що у свій час погрожував „повчити поляків", та ще француз із Полтавця Левінсон, що мав рангу капітана французької служби і належав до складу французької місії у Варшаві.
Проїздив Ом. — Павленко щось до двох тижнів. Скрізь йому співчували, а французи, за виразом самого Омел’яновича-Павленка, навіть „цікавилися" нами. Та реальних наслідків поїздка не дала за виключенням хіба петлюринської істерики, під час якої Петлюра написав своє „отречення" — заяву до міжпартійної наради в Тарнові. Петлюра чомусь сподівався, що Ом. — Павленкові поведеться у французів. А коли останньому не повелося, то Петлюра став вимагати від нового „правительства" на чолі з В. Прокоповичем, що заступив місце Андрія Лівицького, усунений Ом. — Павленка.
Де-яким нашим частинам довелося перебути в Тарнопольскому повіті місяців зо два. Нарешті, нас обібравши вкрай, посадовили в потяги і повезли на захід. Спочатку все ніби-то гаразд було: їдемо собі. Поминули Злочів, Красне, Львів, Перемишль, Ярослав і так доїхали до Ржешова. Тут сталася пригода. На станції наші люди мали обідати. Але комендант станції, бажаючи хоч чим-небудь нашкодити „гайдамакам", — польські патріоти так називають всіх українців, — наказав дати лише двадцять хвилин часу на обід цілого ешелону. Мене і коменданта обступили люди, пояснюючи, що за двадцять хвилин часу вони не вспіють навіть одержати обіда. Комендант категорично заявив:
— Через двадцять хвилин потяг піде.
Мені не подобався такий лаконичний тон, бо до того не було ніяких підстав.
— Забрать речі з вагонів і обідати, віддаю роспорядження, — а потяг нехай собі їде: для нас подадуть другого, коли треба буде.
Люди пішли обідати. Потяг простояв більше 3 годин, а потім рушив… тільки не на захід, а на схід. Нас повернули знову на Тарнопільщину, де ми просиділи ще днів з 10.
Об'їдаючи до останку нещасних Галицьких селян, бо поляки майже зовсім перестали харчувати нас, люди доходили до роспачу. Не бачучи ніякого иншого виходу зі становища, люди потроху розбігалися по Галичині, а де-які збиралися в гуртки, забирали поховану ними від поляків зброю і пішли добувати їжу на Україну. Поляки не перешкоджали тому.
Після всяких митарств нас перевезли до Вадовець, за Краковом, і посадовили в табори.
Само м. Вадовиці і табор знаходяться в багнистій нездоровій місцевості. Бараки для людей збудовані ще австріяками для полонених. Вони досить таки попідгнивали, груби порозвалювалися, вікна повибивано. А в них доводилося жити. Потроху, своїми власними засобами, почали частини лагодити бараки. Але й після „ремонту" бараки залишилися гіршими, ніж стайня у доброго господаря.
Перший день годували гороховою „зупою". На другий день обіцяли дати м'ясо. Та замісць м'яса почали годувати нас кониною, якої привезли відкілясь майже цілий вагон. Зразу люди не хотіли їсти конини. Але і не ївши не можна довго всидіти. Об'єктивні умови були такі, що боротьба могла дати лише негативні наслідки для нас. Коли перший раз зварили конину прихожу на кухню і прошу дати пробу. Кухар попереджав, що в казані конина. Нарешті виявилося, Що конина не така вже погана річ, лише смердить трохи. Та потім поляки почали дорізувати в нас же одібраних хирих та бракованих коней і варили їх для нас.
Згодом у слабіших людей почав розвиватися туберкульоз та инші хороби. Хорих ізолювати не було куди. Взагалі санітарна справа в таборах поставлена була нижче будь-якої критики.
Режим в таборах по — дурному суворий. Навколо таборів паркани із колючих дротів, а коло воріт варта. З табору можна вийти, лише маючи перепустку, яку на кожну окрему людину треба було просити у коменданта табору. Останній видавав перепустки терміном на один день.
Комендантом табору призначено поляка, — колишнього царського полковника. Він любив горілку і, будуча під чаркою, згадував частенько про „жітьйо" за царя Миколая? Ми йому не подобалися, бо хоч і билися з більшовиками, але і за царем не плакали. При комендатурі були: господар, отой самий, що годував нас кониною, ад'ютант — страшенний спекулянт і хабарник та де-кілька канцеляристів — ото і вся адміністрація табору, в якому скупчилося біля п'яти тисяч інтернованих. Опріч нас в таборі, окремо від нас, тримали полонених червоноармійців. Останні були в жахливому матеріяльному стані. З ними поводилися багато гірше, ніж з нами. Взуття у них цілком роспалося і вони плели собі соломляники на ноги, або ходили у видовбаних з дерева „черевиках". А ходити доводилося майже по коліна в грязюці, помішаній з снігом. Жартуючи, наші козаки те імпровізоване взуття прозвали „польським флотом". Та пізніше і вони поплавали на тому — ж такі „флоті". Червоноармійці ходили худі, немов тіні.
Умови життя в таборах, розчаровання своїх в союзниках та в їх „культурності", безвиглядність становища доводили слабіших людей до божевілля, або самогубства як-то трапилося в 40 Київській дивізії з лікарем С., що вжив стрихніну. Гарячі характери пробували боротися, але їх поляки або розстрілювали, або засилали до табору Домб'є, звався „Табором смерти". В той табор попадали і всі ті, що не погоджувалися з Петлюриною політикою як, наприклад Гавришко з товаришами. Нарешті, доля тисячі людей, які прислужилися Польщі відвойованням для неї Галичини, залежала від примхи трохи не кожного капрала з таборової охорони.
Власне всім роспоряджався ад'ютант, що любив одержувати навіть каблучки з пальців у подяку за перепустки.
Омеляновичові — Павленкові поляки дали для користування поганенький салон — вагон, у якому він і їздив увесь час од табору до табору, аж поки не спинився в Тариові.
Першими часами Петлюра зовсім не з'являвся до таборів, авторитет його, значно впав, особливо після занадто поспішної „евакуації" в Кам'янця.
Ще коли ми відходили за Збруч, од нас відокремився Гулий і з невеликим загоном продерся на Київщину. Там його здибав Котовський зі своєю бригадою і, поганявши трохи, нарешті зліквідував цілий його загін. Ніхто із нас не знав справжньої долі Гулого. Та невідомо звідкіль ішли чутки, що Гулий мав величезний успіх, що стан червоної армії на Україні майже катастрофичний і що по всій Україні палає повстання під гаслом: „УНР на чолі з головним отаманом Петлюрою". Тільки оте „на чолі" могло бути ниткою, по якій догадувалися про дійсне джерело чуток.
Згодом у таборі з'явилися „посланці від повстанців із України", які мали на руках мандати, підписані Петлюрою. „Посланці" агітували за те, щоб Петлюра був „на чолі", бо так хоче Український нарід.
Петлюра рятував свого авторитета, вдаючи із себе щирого демократа. Особливо вразило його те, що ніхто не просив відмовитися од свого „отреченія". В першу чергу взявся він за організацію „парламента" Ради Республіки"; його зовсім не обходило, що той парламент не матиме за собою ніяких мас, опріч урядовців ріжних канцелярій, що емігрували до Тарнова. З ріжних „державних" елементів було зліплено „Раду Республіки". До складу останньої увійшли і представники земства України, які давно на Україні скасовано, і представники кооперації, які мали при собі вивезені з України гроші, і представники найріжноріднійших партій з програмами і без програмів. Для засідань новоутвореного „парламенту" влаштовано залу в тій же гостинниці „Бристоль", де містилася і вся петлюрина держава. До того часу, поки приготують залю, „посли" компонували свої декларації, вичікуючи урочистого дня.
Польська адміністрація в Тарнові. зразу — ж досить прихильно почала відноситися до урядування в „Бристолі". Польська поліція охоче візувала паспорти, що видавалися теж у „Бристолі". Певно місцева адміністрація мала відповідні директиви центру.
До Петлюри приїхав новий, звязковий старшина від Пілсудського, що був до того при Петлюрі. Одне слово, життя ніби-то входило в нормальні шори, і Петлюрина держава „надовго і всеріоз" улаштовувалась в Тарнові.
Тим часом, Петлюра скликав до Тарнова генеральський з'їзд. В своїх інформаціях Петлюра ніколи не скупував та на сей раз він сам собі носа втер. Поляки на весну 1921 року збиралися воювати більшовиків. Більшовики, мовляв, переконалися у своїй помилці і підшукують кому-б його владу оддати. Антанта от-от визнає Україну, розуміється тільки на чолі з Петлюрою. І багато, багато рожевих перспектив стелилося з петлюриного язика.
З'їзд більше реально уявляв собі обстановку, ніж Петлюра. Він прийшов до висновку, що єдиною рішаючою силою на Україні є український нарід, а не хто иший. І знову Петлюра інформував про повстання на Україні, і для доказу, вказував на факт прибуття посланців з України та перечитав рапорт від Бесарабенка, Голуба та инших отаманів, що ніби-то перебували на Україні. Малюнок справді робив не аби-яке вражіння: сидить собі якийсь там отаман на Україні, захопивши повіт чи навіть цілу губернію, і посилає рапорта: „приходь батьку Петлюра, сідай на коня і просто до Київа, бо тільки на чолі з тобою, батьку, житиме Україна".
Я піддав гострій критиці наївну віру в отаманів, яких я таки добре знав. Коли за нашим тодішнім переконання мала рацію боротьба, то треба було для неї пошукати реальнішої бази, ніж Бссарабенки та Голуби.
В. Павленко навіть подав пропозицію організувати повстанче міністерство. Петлюра погодився на утворення „спеціального органу" для організації повстань, котрий підлягав би безпосередньо йому. Взагалі, Петлюра погоджувався на все, але військом і повстанням хотів керувати безпосередньо сам. Не маючи ні військового досвіду, ні хисту, він зовсім не надавався до ролі, яку на себе прийняв і за яку так завзято тримався. Він готовий зруйнувати все і все знищити во ім'я одинокої ідеї, яку він дійсно ісповідує: „на чолі з головним отаманом Петлюрою"
З'їзд висунув мою кандидатуру на керовника „спеціального органу", що мав організовувати повстання на Україні. У більшості було переконання, що мені доведеться в найбільшій мірі відхилити вплив Петлюри на дальніший розвиток подій на Україні. Петлюра мусів погодитися на мою кандидатуру.
Таким способом при самому висуненні моєї кандидатури уже передбачалося боротьбу. Мали стрінутися два погляди, виключаючих один одного. Петлюрина Україна на чолі з Петлюрою і мій — Українська республіка хоч би й Радянська. Що до особи С. Петлюри, то я оцінював його, як людину, нездібну керувати боротьбою, хоч иноді він виявляв просто артистичну здібність утримуватися в ролі хоч би й фіктивної влади. На мою думку, вождь повинен прагнути відповідальности, а не ухилятися від неї, як то робив Петлюра.
На тому-ж генеральському з'їзді було затверджено положення про вищу Військову Раду, завданням якої було реорганізувати цілу військову справу в Петлюри.