Петлюра покрутив щось тижнів зо два, а потім таки підписав мені доручення, на підставі якого я міг їхати до Варшави і Львова для полагодження взаємин між представниками польської влади і партизанським штабом, як вирішено назвати „спеціяльний орган", призначений для організації протирадянського руху на Україні.
Зміст того мандату такий:
Таємно ПОСВІДЧЕННЯ Явитель цього — генерал-хорунжий Тютюник Юрко, командирується до міст Варшави і Львова в справах принціпового і практичного розвязання, в порозумінні з відповідними органами Польської влади та иншими при посередництві Нач. Укр. Військово — Ліквідаційної Комісії у Речі Посполитій Польській, генерал-поручника Зелінського, зв’язаним з покладеним на нього завданням питань. „ Петлюра ". Начальник В.-Пол. канцелярії Виговський
До речі, для „конспірації" Петлюрина військова місія у Варшаві була переіменована на „Українську Військово-Ліквідаційну Комісію у Речі Посполитій Польській". Комісія продовжувала виконувать ті самі завдання, що й місія[4].
З тим папером і виїхав я до Варшави. В моє завдання входило вирішити питання і про матеріальну базу для будучої роботи. В цьому напрямку, як і в усіх, мої уповноваження формально були занадто врізані тим, що в документі помічено: „При посередництві… генерала-поручника Зелінського". Як я вже згадував, Зеліиський був військовим представником у Варшаві. Йому Петлюра дуже довіряв.
Приїхавши до Варшави, я зупинився в „Готелі-Польському", де містилася і військова місія Зелінського. Сам Зелінський мешкав не в „Готелі — Польському", а на окремому мешканні. Місія займала цілий поверх великого будинку і напевно витрачала чималі гроші на своє утримання.
На другий день зранку до місії приїхав Зелінський, я мав нагоду познайомитися з одною із найдовіреніших осіб Петлюри. Зелінський, типовий старий російський генерал, гладкий ледачий ласун і. зовсім не робить вражіння розумної людини, хоч інтриган досить спритний. Дивився я на оцього „начальника місії" і думав:
— З такими представниками далеко не заїдеш. Але він не страшний Петлюрі, бо ні до чого нездатний[5].
На другий же день після мойого приїзду до Варшави приїхав і Гулий, що через Румунію перебрався до Польщі.
Від Гулого ми одержали інформації про його рейд на Київщину. Оповідав також Гулий про повстанців. Як пізніше виявилося, він теж перебільшував сили і значіння повстанців.
Зелінський вирішив використати наше прибуття до Варшави і намовив нас піти увечері до клубу, де збиралося товариство емігрантів ріжних націй, які стояли на ґрунті боротьби з Радянською владою.
В польському генштабі довідалися про наш приїзд до Варшави. Це до певної міри було передчасно і зіпсувало настрій Зелінському, бо він уже зробив роспорядження свойому помішникові Бондарівському написати меморандум французам, поминаючи поляків.
Мене власне не дуже турбувало те, що Петлюра обмежив ініціативу, доручивши зноситися зо всіма лише через посередництво Зелінського. Великих надій на всякі допомоги з боку французів чи поляків я не мав, залишаючись вірним основній своїй лінії, що, врешті, рішаючою силою на Україні є маса. А з масами я сподівався зв’язатися без посередників. Поїхав до Варшави на вимогу Петлюри, який вважав недопустимим по відношенню до поляків провадження будь-якої акції без відома польського генштабу. А поляки досить ревнивими були і зовсім не подобалося їм, що ми збираємося звернутися до французів.
Увечорі Зелінський попровадив мене та Гулого до клубу емігрантів. Коли ми увійшли до помешкання клубу, що займав де-кілька поганеньких кімнат, представник Грузинської еміграції якраз робив доклад про захоплення Грузії Червоною Армією. Він закликав спільними силами боротися проти „насильства". Та серед авдиторії, що складалася десятків з двох людей, які апатично слухали промову, заклик не знаходив відгомону — не для боротьби народилися ті люди. Посидівши з годину, ми вийшли. Пізніше довідався я, що клуб одержував субсидії від польського генштабу.
Меморандума до Ніселя — начальника військової місії (французької) у Варшаві — компонував Бондарівський, великий спец в справах меморандумів. Він так само любив гроші, як старий Зелінський жінок, і де тільки можна було, гарбав їх до своєї кешені. Разів кілька його мали віддати до суду, але кожний раз Петлюра боронив Бондарівського. Такай спец дуже потрібний був Петлюрі.
Поляки вживали заходів, щоб Нісель не прийняв мене як до того вже було трапилося з Петлюрою. До нас, ніби-то випадково, заскочив офіцер з другого відділу польського генштабу — капітан Чарноцький, і почав намовляти звернутися до начальника польського генштабу. Чарноцький незавидний миршавенький чолов'яга, але хитрий як сам сатана. Зелінський погодився звернутись і до начальника польського генштабу, а поки-що почав збиратися до Ніселя, бо той уже через капітана Левінсона повідомив, чекає нас.
До помешкання французької місії зовсім близько, але Зелінський сідає в авто і через хвилину ми під'їхали. Позавсім, місія, чи то пак „комісія" Зелінського мала де-кілька авто, не зважаючи на те, що інтерновані в таборах їли напівздохлу конину і гинули від туберкульозу в холодних гнилих бараках.
В прийомній чекати не довелося. Зараз же по приїзді Нісель прийняв нас. Говорив він досить добре російської мовою. Робить вражіння людини розумної. Він перечитав нашого меморандума, якого я відмовився підписати, вважаючи освітлення фактів у ньому, що не відповідають інтересам України. Він розглянув і мапу, а потім обереже почав натякати на бажаність погодження з російськім монархістами, яке в перспективі, він гадав, може забезпечити Україні „федерацію з небільшовицькою Росією". Нарешті, він сказав, що пошле нашого меморандума до Парижу і, як „друг України", додасть відповідних висновків, а поки-що порадив працювати з поляками. Виявилося, і перед тим, як говорити з нами, Нісель порадився з начальником польського генштабу — генералом Развадовським.
Були ми і в генерала Развадовського. Останній, прийняв нас в помешканні польського генштабу, у власному кабінеті. З балачок мені стало ясно, що генерал Развадовський цілком поділяв думки Пілсудського що до виконання Ризького договору. Развадовський запевнив, війну припинено лише для того, щоби краще підготовитися до нової боротьби з більшовизмом та що після формального замирення Петлюра фактично одержуватиме від Польського правительства більшу допомогу, ніж до того. Развадовський робив вражіння дуже облесливої людини. Він просто пухом стелив, балакаючи, м’яко стелив. Він і не гадав залишити українців.
А зараз вживе усіх заходів, щоб допомогти нам. Принціпово він погоджувався зо всім, про що „дипломатично" торочив йому Зелінський, який для більшого вражіння навіть царського „георгія" начепив на українського жупана. Зброї і всякого військового майна обіцяв Развадовский відпустити у великій кількості. Техничні питання наказав вирішити капітанові Чарноцькому.
Я умовився з Чарноцьким, що до мене в Тарнів буде прислано з генштабу офіцера, який і буде посередником між мною і ріжними органами польської влади на місцях. А приймаючи на увагу, що на відтинку проти України стоїть штаб VI Польської армії, я повинен був виїхати і до Львова, щоб умовитися на місці про техніку руху людей до кордону на Україну.
Я вже збирався виїзжати з Варшави, як раптом до мене заходить Тимченко, якого я знав за особистого ворога Петлюри. Тимченко був знаменитий лише тим, що в чистому полі серед білого дня капітулював з добре озброєною і боєздатною українською „сірожупанною" дивізією перед поляками 1919 року. Зо всіма попередженнями про конспірацію Тимченко повідомив, що зі мною хотять бачитися „люди, — які можуть багато зробить в нашій справі", що є то українські патріоти і що побачення з ними мене ні до чого не зобов'язує. Прізвища де — кого з них він обіцяв сказати мені лише, коли я погоджусь на побачення. Чому, думаю мені не піти та не подивитися, що воно там за патріоти? Я дав слово. Тимченко назвав Ханенка, Грохольського та Подгурського, але тут же зазначив, що Ханенко є не цілком відповідною особою, за те Грохольський та Подгурський є „цілком наші люди"… Особисто я на був знайомий ні з одним із названих „патріотів". Знав тільки, що Ханенко колишній великий землевласник і сахарозаводчик, був господарем гетьмана Скоропадського — чимсь подібним до міністра гетьманського двору.
Увечері я познайомився з „патріотами". Вони обсіли навколо столу і крадькома поглядали на мене. Опріч Грохольскоґо та Ханенка, були тут брати Подгурські, Хорват і ще де — кілька чоловіка.
Хорват і один з Подгурських почали своєрідне інтерв'ю зі мною. Потім багато говорили про свої впливи в Європі й ссобливо в Польщі.
А все — ж були то надзвичайно оригінальні типи. Для них ніби-то і не було революції. По їхньому відбувся звичайний грабунок їхнії дібр, а тому "во ім'я вищої справедливости" все повинно бути їм повернено і селянство має бути покараним. Мене цікавили не так їх принціпи „вищої справедливости", як самий спосіб покарання українського селянина, якого гадали вжити оті архичорносотенці. Виявилося, що для того нема ніяких реальних можливостей, бо Антанта, за виразом Хорвата, „велика сволоч". Надії на інтервенцію посипалися. Але віра в свою правоту творить надію. І Хорвати вважали за найбільш доцільні почекати, поки більшовики самі розбіжаться, а нарід, похнюпивши голови, прийде просити „своїх панів" повернутися на Україну.
— Ми тут будемо сидіти. Сидітимемо і поглядатимемо на схід, де замісць залізниць, радіо, аеропланів, — будуть ходити валками чумаки та на великих шляхах гулятимуть розбишаки, побираючи податок з усякого, хто йде і хто їде. Отож і попросять нас: Ратуйте! — з патосом говорив Подгурський.
Найрозумнішим з них все-ж був Ханенко, що ніби-то зважав на факт революції, не любив згадувати про „вищу справедливість", а лише міркував, що можна реально відібрати від селян та робітників із того, що вони здобули за революції.
Решта „патріотів" робили вражіння маніяків. Розуміється, що свої наміри Ханенко маскував „державними інтересами".
Пізніше ця група „патріотів" стала осередком „союзу хліборобів України", що заснувався у Варшаві. В тому союзові переважали польські елементи. Вони таки справді малі добрі звязки з польськими державниками, бо коли треба було дістати візу на в'їзд до Польщі, або виїзду, чи полагодить якусь иншу справу, то через „хліборобів" це можна було швидче зробити, ніж з наказу самого Пілсудського[6].
Врешті і „хлібороби" обіцяли мені всяке співчуття зі свого боку. Я не вірив у щирість їхніх обіцянок, бо коли — б узяти всерйоз їхні запевнення, то мені ще тоді нічого не залишалося-б робити, опріч негайного виїзду в Радянські Держави для віддачи себе в роспорядження хоч би й не української, але Революційної влади.
Повів ще нас Зелінський до гостинниці „Брюль". Там садів Борис Савінков зі своїм штабом. Але-ж то таки дійсний ворог України! Як звичайно у таких випадках, він дуже гарно говорив та не договорював. Всі питання принціпового характеру на його думку повинні вирішитися не то в установчих зборах, не то в „свободно — избранных советах". Він мріяв про „третю Росію", що має простягтися від Карелії до Кабула, від Дунаю до Камчатки. Борису Савінкову допомагав його брат Віктор — гуляка хлопець. Там же крутився капітан Ресселевич та инші.
Савінков певно мав досить сердечні відносини з польським генштабом, тому що при нас разів кілька звонили туди по телефону. Мали силу мап з польського генштабу. Борис Савінков цікавився більше всього контактом всіх протибільшовицьких сил.
Я поставив питання про територіяльне розмежування сфер діятельности. Борис Савінков усякими способами намагався поминути це „несвоєчасне і дражливе" питання, та, нарешті, принціпово погодився на мою пропозицію, яка зводилася до того, що на Україні робимо лише ми — П.-П. Штаб… Розійшлися, запевняючи один одного у великій приязні.
Навантажившись усякими запевненнями про співчуття та допомогу, я вирушив до Тарнова. А по дорозі трапилася знову маленька оказія, що характеризує тодішні настрої деяких вищих офіцерів польської армії. Сиджу я собі в переділі першої класи. Згодом до переділу вступав польський генерал і, зиркнувши у мій бік, сідає коло вікна. Сидимо і мовчимо. Приходить кондуктор повірять білети. Подав генерал військовий документ подорожи. Такий же документ подаю і я. Генерал звертав увагу на мій документ. А тут неначе навмисне кондуктор тикав йому мого документа. На Документі помічено і „начальна команда військ польських". Певно генерал рішив, що мав справу з не аби-якою персоною, хоч я і вдягнутий був у цівільний костюм.
— Генерал-підпоручник, — рекомендується.
— Генрал-майор Полозов, — відповідаю російською мовою.
Генерал також починає по-російські:
— Дозвольте узнати, пан є росіянином?
— Так, росіянином з арміі ген. Перемикіна.
Починається балачка. В результаті виявляється, що бодай не старі знайомі — обидва служили у першому сибірському корпусові. Згадуємо бої проти німців. Далі заговорили на політичні теми.
Я вилаяв Савінкова (всі з армії Перемикіна лаяли Савінкова). Генерал спочатку обережно, а потім сміліще почав нарікати на Пілсудського. Тяжко зітхнувши, він усе-ж та згадав за „мінувшее жітьйо". Відносний між нами ставали ніби і зовсім дружними.
Раптом на одній зі станцій входить до нашого переділу польський полковник. Привітавшись з генералом, він глянув на мене і:
— Пане генерале! Вибачайте! Не пізнав я вас у цівільнім.
А потім звертаючись до польського генерала каже;
— Пан генерал не знає? То є… і називає моє ім’я і прізвище.
Хвилина замішання. Потім я пояснюю, що їзджу інкогніто по документах польського генерального штабу, а тому ніяк не міг поводитися инакше. Та вже балачка не була такою інтимною, як до того.
В Тарнові треба було все організувати спочатку. Та було принціпове питання, на якому місці загальної схеми, хоч-би Петлюриної держави поставити П.-П. Штаб[7]. До якогось міністерства, чи до чого иншого треба було його пристосувати. Чому-ж він мав окремо висіти в повітрі? Инакше виглядає справа, коли всі гуртом знаходяться між небом і землею, а инакше виглядає вона, коли хтось окремо починає теліпатися. Багато Петлюра мав „державних апаратів" і до одного з них міг приділити і П.-П. Штаб. Так думав і я і пропонував узяти оперативний відділ Генштабу (який уже він там не був) і використати його для цілей повстання. Однаково тому відділові не було чого робити. Та Петлюра мав тенденцію побільшувати кількість центральних інституцій до безконечности. В результаті 19 міністерств і ні одного повітового комісара, навіть тоді, як Петлюра перебуває на Україні. Подавши відповідного доклада, я вирушив до Львова. В допомогу мені Петлюра додав Кузьминського, якого уважав за дуже вірну особисто йому людину.
у Львів я приїхав з листом від Чарноцького до майора Фльорека, що працював у штабі шостої польської армії. Треба відмітити, що і у всіх т. зв. „пілсудчиків" була подвійна підлеглість — одна по чисто військовій лінії, а друга по лінії „Польської організації військової" (П. О. В.), головним відпоручником якої у Львові був майор Фльорек.
У Львові бачився з командиром 6-ї польської армії — ген. Галером і його начальником штабу, Стаховичем. Вони, видко, мали уже відповідне роспорядження з Варшави, тому з ними не довелося багато говорити. Техничний контакт з нами повинен був тримати майор Фльорек, якому „доручено це зверху", як сказав Галер. Розуміється, що збоку останнього, а також і всіх його співробітників, не було затримки в напрямку всіх обіцянок що до звязку з Україною.
З Фльореком умовивсь про техніку.
Я не надавав значіння обіцянкам, знаючи, що поляки ніколи їх не виконували. Та мені ходило, щоб вони, принаймні, не перешкоджали нашій роботі, чого швидче сподівався, ніж допомоги.
Тоді — ж при штабі 6-ої польської армії залишено Кузьминського, який повинен був у першу чергу заснувати становий пункт у Львові і перепускні пункти на кордоні.
Само собою, що і Петлюра повинен був якусь компенсацію давати Пілсудському за протекторат останнього. Тоді якраз поляки збіралися „повставати" на Горішньої Шлезьку і набірали добровольців по всій Польщі для тої авантури. Петлюра запропонував і свої послуги, розуміється не для того, щоб самому особисто воювати з німцями. Він „дозволив" інтернованим воякам своєї армії допомогти полякам „визволити" Горішній Шлезьк. Поляки використали той дозвіл по своєму. Ріжними способами вони примусили бідуючих людей у ганебній ролі.
Раз, їдучи вже під час бешкету на Горішньому Шлезьку по залізниці, стрічаю на Краківському вакзалі де-кілька козаків з Вадовицького табору. В одного перевязана рука, в другого на голові намотано, той на милиці… Привітаюся і питаю:
— Що це з вами, хлопці?..
— Та ми-ж повстанці… на Шлезьку повставали.
— Проти кого? — питаю.
— А дідько його знає проти кого. І німців били, і поляків, і жидів і всіх, що не хотіли повставати, били. Кого наказано було, того й били!
— Та-щож ви подуріли чи що? — кажу: не було чого робити? На бісового батька здалося вам оце воювати з німцями то-що, коли ті люди нічого злого нам не заподіяли!
— Авже-ж, що не заподіяли… Та що ми мали робити коли поляки у Домб’є були погнали-б, як-би ми не пішли в „добровольці". А так — два з половиною долари на день та ще й возять тебе, як пана своїми залізницями, — усміхаючись, пояснив мені козак.
Голод та терор зробили своє. Люди, яким до живих печінок допекала война у себе дома, пішли бити нещасних шлезьких робітників та селян, що нехотіли повставати самі проти себе. А „добровольці" попали до списків польських патріотів. А польська дипломатія інформувала світ про „стихійне повстання" на Шлезьку, Ксьондзи на „Ясній Гурі" в Ченстохові та й по всій Польщі господа хвалили, що допоміг тому „повстанню" та покарав „невірних швабів". Оттакі трапляються оказії на світі білому та ще й в центрі культурної Європи.
Так Петлюра платив чужою кров'ю Пілсудському за його ласку[8].