Становище було — б трохи комічним, коли-б воно не мало в собі ніяких елементів трагізму. Я намагався не мати безпосереднього стику з Петлюрою і вважав за найбільш відповідне підлягати безпосередньому або першому квартимістру, або начальникові Генштабу. Взагалі я не мислив собі П.-П. Штабу інакше, як лише в складі генштабу, незалежно від якости останнього.
Генштаб не хотів мати справи в такими небезпечними речами, як повстання, щоб не стратити свого авторитету на випадок невдач. Зате Петлюра дуже хотів, щоб П.-П. Штаб підлягав йому безпосередньо. Кому я хотів підлягати, той мене не хотів, а кому я не хотів безпосередньо підлягати, той як раз хотів мене мати в підлеглості. Хоч від усіх сепаратно працюй! Так примушено мене працювати з Петлюрою.
В першу чергу оголосив я одверту війну „тарнівським повстанцям". А воювати було з ким. „Немов сарана, лежали вони покотом по всіх, коридорах і залах гостиниці „Бристоль", де росташувалася Петлюрина держава. До того були-то не так собі аби-які повстанці, були то „представники мас" — так вони говорили.
В останньому запевняв усіх і Петлюра. А всі гуртом і зокрема звали себе отаманами.
Ті отамани були дуже спритним народом. Не менше 99 % з них ніколи і проти кого не повставали. Треба було об'єктивно проаналізувати їх доклади, щоб переконатися, що є то звичайні шахраї. Не дарма-ж вони, невідомо якими шляхами, добували від поляків і документи на право жити в Польщі, і військові документи подорожі, і навіть субсидії. Для прикладу варто взяти найпопулярніщих отаманів, що терлися того часу коло Петлюри.
Був такий отаман Голуб. Колись він дійсно зробив бешкет на Брацлавщині і тим собі „добув слави". Він ще і в початку 1921 року писав довжелезні доклади та звіти Петлюрі ніби-то з Брацлавщини. До одного докладу додав навіть чудесно розроблені схеми. Повідомляв, що мав дуже великі бої, розуміється раз-у-раз успішні, що і надалі буде триматися, хоч йому і тяжко. Він просив і Петлюру рушати на Україну, „бо весь нарід хоче, щоб жила УНР на чолі з Вами, пане Головний Отамане". А на кінці всього просив грошей і то як найбільше, бо „ми-ж ще грабуємо" писав. Ще нагадував Петлюрі, щоб той не вірив фахівцям, бо і народ їх не любить, тай він, Голуб, з козаками буде підлягати тілько безпосередньо „Головному отаманові". Привів доклада посланець.
Петлюра передав мені Голубового доклада і звіти і тут же сказав:
— Бачите. Чекають. Усі чекають. І дають дуже цінні вказівки що до організації П.-П. Штабу — він повинен підлягати безпосередньо мені.
Я скептично поставився до всього, що писав Голуб і навіть до його „вірноподданіческих почувань". Через два тижні приблизно мені довелося виявити, що Голуб і не збірався їхати на Брацлавщину. Сидів собі він з бандою кількістю в чотирнадцять чоловіка в Збаражському повіті. Иноді продирався він через кордон виключно з метою грабунку. Пограбував кілька прикордонних цукроварень і повернувся пропивати награбоване. Я вимагав од Петлюри, щоб він дозволив мені, будь-якими засобами, забрати Голуба од кордону. Петлюра не погоджувався, та мені допоміг сам Голуб. Він, будучи п'яним, вчинив бешкет уже на Збаражчині. Поляки його заарештували і після того „славний отаман" Голуб зник із обрію.
Найнахабніша і найпідліша отаманська компанія зібралася у районі м. Рівне. На чолі тої компанії стояли: Басарабенко, Щербанюк, Трейко. Вони працювали на спілку з Рівенською поліцією і розвідочними органами штабу VI Польської армії. Зібрали коло себе десятків зо-два „війська". Нещасни люди було оте „військо". Вони були цілковититими рабами „батьків — отаманів". Через отаманів лише могли вони дістати короткотерміновий документ на право перебувати в Рівенському повіті, через отаманів і годували їх поляки. На випадок непослуху, людину забирали до польської тюрми, били, нівичили і нарешті або судили, „за більшовизм", або забирали до „табору смерти". Траплялися випадки, що неслухняний просто зникав — його „виводили в росход".
Отамани жили непогано. Випивали собі потроху, мали по дві, по три жінки.
Розуміється, що й отамани повинні були віддячувати полякам. І вони віддячували. Вони робили наскоки через кордон, і, повертаючись назад, ділилися здобичею зі своїми покровителями — поліцією та польськими офіцерами. З польських офіцерів особливо підтримували отаманів поручник Шашкевич та Глязер.
Між іншими для сторонньої людини не буде зрозумілим — чому у зв’язках з отаманами та і взагалі в цілій роботі, яка провадилася всупереч з переговорами і договором у Ризі, фігурують майже виклично поручники, рідше капітани, а ще рідше старше начальство. Таке явище не було випадковим. Робилося те по певній системі з наказу, що виходив от самого Пілсудського. Вживаючи такої системи, центр, на випадок якого конфлікту на кордоні, міг скласти формальну відповідальність на отих самих поручників, а з поручника багато не візьмеш. Його, звичайно, переводили у такому випадку в якусь частину на захід. Усі ті поручники були завзятими „пілсудчиками" і в де-якій мірі пригадували Петлюриних отаманів, бо визнавали над собою владу лише „команданта Пілсудського". Одно слово як у приказці: — чорт чорта назнав та на обід позвав.
З Рівенською кумпанією отаманів було тяжче управитися ніж із Голубом. Вони міцно засіли там. Ходатаєм їхнім перед Петлюрою був Григорович-Барський. А той умів написати! Читаючи „посланія" тих отаманів, дивуєшся — як може людина так щиро, так чистосердечно брехати; можливо, що, брешучи цілий свій вік, вони вважали брехнею те, що звичайна людина уважає за правду. А збоку художнього ті „посланія" теж заслуговують уваги. Висновки у всіх однакові: „Хай живе Україна тільки на чолі з тобою, пане головний отамане Петлюро!" і… давай гроші!
Григорович — Барський — старий приятель Петлюри, і Петлюра йому довіряв. Був він таки добрий пройдисвіт і видурював у всіх, що можна.
Я вимагав у Петлюри, щоби зо всіми отаманами і взагалі повстанцями він зносився виключно через П — П. Штаб, який так таки і залишився сепаратною установою, що підлягала безпосередньо Петлюрі. Як звичайно, Петлюра пручався. Мені повелося з'єднати по цьому питанню проти Петлюри майже всю тарнівську еміграцію і навіть де — яких Петлюриних міністрів. Тоді Петлюра формально погодився зі мною. За якийсь тиждень коридори „Бристоля" було увільнено від „повстанців", які розійшлися, хто куди, посилаючи на мою голову всіх мешканців пекла.
Рівенська кумпанія, до певної міри сама засипалася. „Пілсудчики", допомагаючи отаманам, використували їх і для дешевого здобуття ріжних документів розвідочного характеру. та розвідочними матеріялами цікавилися не одні поляки. Французи платили за документи франками. А польська марка раз-у-раз чемно хилилася перед франком. Сталося таке і на цей раз. Отаманам подобалися франки і вони почали возити частину „продукції своєї праці" французам. Це виявилося і „пілсудчики" зірвали зносини з отаманами, хоч і не надовго. Останні мусіли роспорошитися.
Бесарабенко та Григорович — Барський помимо всього все-ж роздобули у Петлюри мандати на „звільнення України". Зроблено це було цілком таємно від П.-П. Штабу. Та і яка тут роля будь-якого штабу, коли „головний отаман — батько „пестить, милує, або карає своїх дітей маленьких „батичків-отаманчиків". То-ж ціла стихія, так би своєрідна ідилія. Хіба-ж можна вкласти стихію в якусь там систему? — Лихо тільки в тому, що була зовсім не стихія, а отамансько — провокаторська злочинна компанія, яка мала і свою власну систему і свої методи для руйнації всього здорового, що намагалося вип'ястись із тої трясовине, в яку запровадив Петлюра тисячі емігрантів.
Були ще отамани иншого типу, так наприклад Волинець, який рішив провадити політику на власну руку і заснував „організаційний штаб Всеукраїнського Національного Союзу" з програмою об'єднати все населення без ріжниці партій, поглядів та соціяльного положення. До того союзу входило з десяток пройдисвітів. Волинець безпосередньо підписав умову про співділання з Борисом Савінковим. Був ще Тимченко, якого я вже згадував — познайомив мене з „партіотами". Тимченко мав контакт із монархістами, давав, розумієтся, за гроші, ріжні інформації Польському генштабові і окремо французам.
Окремо від решта отаманів перебував на Волині Яворський (Карий). Він одержав наказа від П.-П. Штабу вирушити на Україну і виконав його. Карий одержав зброю у Рівенських „пілсудчиків" і з невеличким загоном продерся на Київщину.
До П.-П. Штабу для звязку було надіслано від польського генштабу поручника Глязера. Він привіз військові „документі подорожи". Ті документи з вимоги П.-П. Штабу видавалося людям, що їхали на Україну. Документи мали силу тільки до Львова. У Львові люди одержували нові документи і гроші для проїзду на Україну. Взагалі справа руху по залізницях до кордону і перехід через кордон було добре поставлено. При потребі, відбуваючим на Україну видавано зброю, гранати то-що. Все видавалося у Львові зі штабу шостої польської армії. Швидко Глязер почав запроваджувати свою політику в Тарнові. Після де-кількох натяків він нахабніше заговорив зо мною про ріжні внутрішні недоладності Петлюриної держави.
— Знаєте що, — каже мені раз Глязер — ми рішили зробити так, що цілу військову справу передати вам, а Петлюра собі залишаєтся головою директорії…
Була то звичайнісінька провокація.
— Хто саме отой „ми"? — питаю.
Глязер мовчить.
— Ви, поручник Гляаер, „решили", чи може чоловіка з двадцять отаких поручників?..
Так і не відповів мені Глязер. Але „пілсудчики" народ не гордий — Глязер залишився і надалі звязковим при П.-П. Штабові.
Об'єктивні умови сприяли мені що до знищення отаманії. Петлюра взагалі ніколи не витримує фронтальної атаки на нього. Поставивши перед ним питання руба, можна сподіватися, що він формально раз-у-раз погодиться. Але ніколи не треба забувати, що Петлюра намагатиметься неприємну йому справу провалити, атакуючи її з тилу або тихо підкопуючи. Так він погодився і на моє призначення, не маючи иншого виходу. Він і сам хотів, щоб на Україні повстали. Ще й як хотів! Та не хотів знати ніяких штабів, які щось би мали робити. У нього є своя власна оригінальна ідея: український народ, а на чолі того народу Петлюра — визволитель. Не хотілося йому поділяти лаври, як не уявляв він собі й України без Петлюри.
Найбільше сприяло роботі П. — П. Штабу те, що Петлюра зайнятий „Радою Республіки" та ще Омельянович-Павленко допікав йому. Відбулося відкриття „парламенту". Потім більше тижня вибірали голову. Потім тижнів зо два утворювали „парламентарний" кабінет. Нарешті новий прем’єр В. Прокопович, оголосив декларацію, суть якої зводилось до висновку: анархія внизу походить від анархії зверху, від голови.
Петлюра цілком спокійно задивлявся на будучину своєї держави. А спочатку, коли почалися переговори поляків з більшовиками, він дуже занепокоївся. Та потім йому повелося побачитись у Варшаві зі самим Пілсудським і той запевнив Петлюру в своїй дружбі та допомозі. Оскільки факти ствердили запевнення Пілсудського, цеб-то, оскільки поляки фактично ігнорирували те, що творилося в Ризі та допомагали Петлюрі, останній перестав журитися та досить сміливо сміявся з „ризької кумедії", як він звав переговори, що проваджено їх в Ризі, та які власне вже приходнли до кінця. Не дуже зажурився Петлюра і тоді, коли було вже підписано Ризького договора та послано його на ратифікацію.
Головним референтом у Пілсудського по українському питанню був Юзефський, що одночасово перебував і незамінним товаришем міністра внутрішніх справ у Петлюри. Йому підлягали всі „пілсудчики", що працювали в напрямку заграбування під польский вплив України. Через нього-ж Петлюра одержував усі субсидії від поляків. До самого дня ратифікації Ризького договору Петлюра зі своїми міністрами урядував у Тарнові цілком одверто. В Тарнові, власне, перебували тільки верхи „Державних апаратів", а решта урядовців знаходилася в Ченстохові. З матеріальної сторони ті, що сиділи в Тарнові не так уже бідували, а були й такі, що гуляли на всі заставки. В Ченстохові жилося гірше. Там потроху наростала опозиція.
В міру того, як наближайся термін ратифікації Ризького договору, поляки почали потроху тиснути на Петлюру. Та це тиснення теж було своєрідним: поляки мусіли вимагати скасовання всього, що немилим було Петлюрі, і в першу чергу „Ради Республіки", яка хоч нічого власне не робила, але говорила багато. Все було хоч і в мініятурі, проте, як у порядних людей: інтерпеляції, законопроекти, з першим, другим і третім читанням їх, вотуми довір’я, чи недовір’я і такс инше. Були то курси парламентаризму. Петлюрі дуже не подобалося, що про його особу говорять, та що й критикують часом. Але не очевидна недоцільність існування „парламенту" була причиною його смерти, а якраз оте тиснення зі сторони Юзефського, про яке я згадав.
Потім Петлюра утворив „позапарламентарний кабінет" на чолі з Пилипчуком: фактичним керовником кабінету став Ніконський, що відогравав при дворі Петлюри щось подібне до ролі Протопопова — Распутіна.
Завданням Пилипчукового кабінету було замаскувати діяльність проти Радянської України після ратифікації Ризького договору. На практиці це виглядало дуже просто: Пилипчук наказав на бланках усіх установ не вказувати міста, в якому та установа перебуває, а писати „місто постою". А в залі, де до того засідала „Рада Республіки", почали відбуватися концерти українських пісень. Поляки охоче ходили слухати співи.
По суті нічого не змінилось в житті Петлюриної держави в звязку з ратифікацією. Юзефський переконував, що ратифікація власне є дурницею, але треба назовні де-що змінити. У де-кого з емігрантів виникла думка про перенесення Петлюриного гнізда десь до иншої держави. Поляки-ж уживали всіх заходів, щоб і надалі залишити Петлюру в Польщі.
Опріч „Сина України", що друкувався в друкарні польського міністерства війни, у Варшаві почала виходити „Українська Трибуна", на яку видали субсидію поляки.
В Тарнові не переставали друкувати протирадянську літературу для пересилки на Україну. Ця література цілими десятками пудів транспортувалася поляками до Львова, звідкіля вже і розсилалося до кордону для перекидки на Україну.
На роботі II.-П. Штабу ратифікація договору теж не відбилася зовсім, та робота розвивалася, набирала певного темпу і ширшого розмаху. Один Кузьминський вже не справлявся з роботою у Львові, йому було послано П.-П. Штабом де-кілька старшин для допомоги.
П.-ІЇ. Штаб повинен був посилати зніти про свою роботу Петлюрі, його генеральному штабові і Польському Генеральному штабові, що і робив регулярно. Розуміється, що за таких умов, в яких працював П. — П. Штаб не могла бути дотримана належна конспірація. В результаті Радянське правительство послало полякам першу ноту, вимагаючи припинення роботи П.-П. Штабу.
Штаб VI-ої Польської армії уже розформували. У Львові зорганізовано було екснозитуру Польського Генштабу ч. 5, на чолі з майором Фльореком. Від експозитури мені надіслали запрошення спішно приїхати до Львова. Сідаю і їду. По приїзді в експозитуру показують мені ноту Радянського Правительства з 26-травня 1921р. і пропонують написати проекта відповіди. Ніколи до того не доводилося писати мені нот. А тут довелося писати не аби-яку ноту, Сів, подумав і написав. Послали проекта ноти до Варшави. Там де-що виправили (небагато) і ухвалили. Конфлікт ліквідовано. А II. — П. Штаб продовжує свою роботу при допомозі поляків. Виявилося, що писати дипломатичні ноти не так уже тяжко, особливо, коли ті ноти ні до чого не забов'язують. Потім проекти відповіди на всі ноти радянського правительства в справі П.-П. Штабу редагувалися мною, як начальником того штабу, що відповідав за всю роботу.
Поза внутрішньою боротьбою в Петлюриній державі я намагався, поки-що до можливого максимума, зробити П.-П. Штаб незалежним від „пілсудчиків".
Поляки стали помічати мою тенденцію і повели політику для того, щоб паралізувати мої наміри.
Якийсь час Петлюрина держава в Тарнові набирає притягаючої сили для всіх, що мріяли про владу та про визволення своїх дібр (награбованих дідами та батьками) від селян та робітників. Ще в січні місяці до Тарнова приїздить генерал Кірей, відпоручник Вранґеля. Крутився він у Тарнові щось більше тижня, мацаючи грунт: чи не схилить Петлюра своєї голови перед Врангелем, визнавши останнього головнокомандуючим усіх протибільшовицьких сил. Не повелося йому в Тарнові — Петлюра не відмовлявся від співробітництва й з Врангелем та союзу з ним, але, будучи сам „головним", ніяк не погоджувався визнати над собою ще головнішого. Так ні з чим і поїхав Кірей з Тарнова.
Приїздила ще делегація від українських емігрантів з Кубаня. З ними Петлюра довго провадив балачки, які все-ж не дали реальних наслідків.
Вже коли було зорганізовано Раду Республіки, до Тарнова приїхав полковник Гнилорибів. На якійсь, йому одному відомій, підставі Гнилорибів уважав себе за представником не лише донських козаків, а всього козацтва, навіть і кубанців. Приїхавши до Тарнова, Гнилорибів увесь час піячив по рестораціях і поза ними. Так піячив, що навіть на „урочисте" засідання Ради Республіки, яке відбулося в присутності „представника від козацтва", навіть на те засідання з'явився Гнилорибів таки добре випивши. Проте ШЯ перешкодило йому виступити з промовою перед Радою Республіки. Гнилорибів, захоплювався хистом української еміграції влаштовувати політичні центри за кордоном і навіть „парламенти". Говорив Гнилорибів щиро, проте той комплімент бренів досить іронічно в умовах емігрантської дійсности; іронічно, помимо волі самого Гнилорибова та його слухачів.
Справді, „центрів" було аж занадто багато. Петлюра, Макаренко та Швець, Василь Вишиваний (він же і Вільгельм Габсбург), Скоропадський, Петрушевич. „Всеукраїнська" Рада у Відні, — усе то буди центри, що вважала кожний себе зокрема і лише себе, за верховну владу над українським народом, не рахуючи вже „центрів", що були при всіх отаманах та отаманенятах.
„Внутрішні сили" теж липли до Петлюри. Ще не залишили його соціялісти-революціонери, а вже „хлібороби — державники" з Румунії надіслали постанову про підтримання Петлюриної держави. Варшавські „хлібороби — державники" — Хорвати та Подгурські — теж стали лояльним до центру У.Н.Р., хоч і не надовго.