Робота П.-П. Штабу давала задовольняючі для нас наслідки. Треба було готуватися до вирушення на Україну. За планом П.-П. Штабу таке вирушення повинно було відбутися в другій половині травня. До того-ж часу поляки обіцяли влаштувати справу матеріального постачання і підготовити транспортування до кордону загонів з усіх родів зброї, загальною кількістю біля п'яти тисяч бойців. Петлюра теж ніби-то погоджувався з планом П.-П. Штабу. Про тс П.-П. Штабові не довелося вирушити тоді, коли він хотів.
В половині травня Петлюра заявив, що треба почекати. Щось ніби-то ще не було готове. Петлюра власне посилався на несприятливу міжнародню ситуацію і на те, що в Польщі напевно стане до влади новий кабінет, якій більше допоможе повстанню, ніж нинішній. Поляки й собі почали крутити. Вони неначе й хотіли задовольнити вимоги П.-П. Штабу, але хтось їм у тому перешкоджав, — не то Англія, не то Франція, — одно слово, „дипломатичні тавмниці" і більше нічого. Поляки натякали, що на осінь не виключена можливість війни проти війни проти більшовиків. Що воно там було, хто на його тиснув — невідомо. Тому П.-П. Штаб примушений був залишитися в Польщі.
В червні П.-П. Штаб переїхав до Львова. Причини для того були ріжні. Поляки, помітивши мою тенденцію звести їхній вплив на роботу П. — П. Штабу до мінімуму, намагалися перевезти штаб десь у таке місто, де краще, ніж у Тарнові можна було зорганізувати контроль над його роботою. Львів поляки не вважали за цілком відповідне місце для нашого перебування — боялися нашого контакту з галичанами. Вони збиралися нас перевезти або до Варшави, або до Люблина. З Тарнова треба було виїхати, бо все, що робилося в Тарнові, через тиждень ставало відомим в Харкові.
Петлюра хотів позбавитися безпосереднього сусідства П.-П. Штабу, бо останній перешкоджав йому провадити кумедію з отаманами, з якими Петлюра зносився поза П.-П. Штабом. Ті зносини переводилися через Даценка, персонального Петлюриного ад'ютанта. Знову-ж не хотілося і Петлюрі відпускати далеко від себе штабу. Він боявся, щоб Штаб не став більш незалежним від нього, ніж було до того часу.
Я хотів перевести П.-П. Штаб до Львова. Це давало мені можливосте безпосереднього сполучення з Україною. Та й до галицьких справ вважав я конечним придивлятися, бо в моїй голові не містилося ніколи — як може Україна відмовитися від кількох мільйонів українців, що прагнули прилучення до неї. Перемогло моє бажання — штаб вирішено перевести до Львова. Глязер замовив окремого товарового вагона для перевезення канцерярії, прокламацій й иншого приладдя. Працівники штабу поїхали в особливому потягові, маючи військові документи подорожи.
У Львові нас уже чекали. Для нас було звільненою будинок біля парку Кілінського. Там і росташувався штаб. Мені і де-яким співробітникам довелося міститися в готелі „Європейському".
В тому-ж „Європейському" готелі мешкало й більшість польських офіцерів з експозитури ч. 5. Готель знаходився в самісінькому центрі м. Львова. Польські офіцери поводилися досить таки не конспіративно. Черев якийсь тиждень уся обслуга та адміністрація готелю знали, що в кімнаті готелю росташувався „Штаб Тютюнника". Швидко до готелю стали прибувати ріжні біженці з України і просили показати їм штаб або мене самого. З’явилися і комерсанти, що разом із нами емігрували з Поділля. В більшості то були люди, що в свій час добре заробляли на Петлюриних комбінаціях, доставляючи до війська ріжні речі. Вони теж прочули про штаб, — з них добрі розвідчики, — і пропонували свої послуги для „визволення України". Вони, справді, намагалися вдавати дуже заклопотаних долею України. Про те не тяжко було помітити, що комерсанти не погано почували себе і „на чужині". Оті спекулянти, напевно, в тридев’ятій країні почували-б себе не гірше, ніж у Львові та Кам’янці. Здібність мати зиск на всякій оказії, на всякому нещасті у того роду людей величезна. І єдиною метою їхнього існування є зиск. Одним із засобів одержати той зиск було й оте „бажання визволити Україну". Вони навіть обіцяли дати одяг та взуття в борг, але тільки після початку повстання на Україні. Зараз же просили авансів та задатків на заготовлення потрібних речей.
Невідомо, які відносини були у тих комерсантів з експозитурою ч. 5, але як раз їх до мене припроваджував сам поручник Ковалевський, що потім відограв не аби-яку ролю в роботі штабу.
З переїздом до Львова апарат П.-П. Штабу мав поширитися. Зараз же приступлено було до реорганізації цілого штабу. До цієї роботи притягнено офіцерві ген. Штау, на чолі з Юрком Отмарштейном. Вони мали перевести реорганізацію цілого штабного апарату. Тоді-ж приступлено було до організації цівільного керування, що було доручено Добротворському.
Офіцери польської експозитури ч. 5 і, особливо, майор Фльорек та поручник Ковалевський взяли активну участь в реорганізації. Навіть занадто активну взяли вони участь. Намагалися бути на всіх засіданнях П.-П. Штабу. Це мені зовсім не подобалося. Потім у всіх відділах штабу поляки обов’язково хотіли насадовити і своїх офіцерів. Врешті, вони мали своїх офіцерів лише в канцелярії, пресовому та розвідчому відділах.
Бажаючи застерегти себе від нашого сполучення з галичанами, поляки запропонували Ю. Отмарштейнові зорганізувати розвідку і на Чехію, де скупчилася галицька еміграція. В такому випадку обіцяли вони дістати більші суми роботи П.П. Штабу. Отмарштейн мені про все докладав, хоч поляки й робили йому пропозицію таємно від мене. Він довго крутив голову полякам і, нарешті, коли треба було поширювати роботу на Чехію, запропонував полякам звернутися в тій справі до мене, щоб я видав відповідного наказа. Пам’ятаючи історію з Глязером в Тарнові, поляки не насмілилися вдруге робити мені провокаційну пропозицію.
Поляки мають свою особливу вдачу і вживають своєрідних методів у політиці. Пілсудський „персональний приятель" Петлюри та Савінкова, а „пілсудчики" удають з себе персональних приятелів тих осіб, з якими їм доводиться працювати, виконуючи завдання свойого шефа. Оте „приятельство" є одним із засобів, якими користуються поляки для досягнення своїх політичних цілей.
Спеціяльно для роботи з П.П. Штабом експозитура ч. 5 у Львові сформувала третій відділ тої-ж експозитури. Явним завдянням цього відділу було замасковання роботи П.-П. Штабу. Опріч того, віділ третій мав завдання, допомагаючи нашій роботі, в той же час контролювати її. На чолі 3 відділу було поставлено пор. Ковалевського. Йому підлягали всі польські офіцери, що працювали при П.-П. Штабові. Недалеко від кордону було зведено „постерунки", які, маючи своїх людей на самому кордоні, переводили в життя завдання П.П. Штабу. Постерунки перекидали людей, літературу та зброю від кордону на схід. Найінтенсивніше працювали постерунки: Рівненський, Тарнопільський та ще Коничинецький.
Постерунки були зорганізовані в таки й спосіб. Формально на чолі постерунку стоїть польський офіцер. Фактично переводить усю роботу співробітник П.-П. Штабу, якого названо „керівником праці". В Рівно начальником постерунку поставлено пор. Білявського, в Тарнополі пор. Нагліцького, в Коничинцях пор. Шоліна. Постернку працювали в повному контакті й за допомогою штабів 12 (в Тарнополі) і 13 (в Рівно) дивізій.
Коштами поляки П. П. Штабу безпосередньо не постачали. Часом видавали, порівнюючи, незначні суми на цілі розвідки в напрямках, які цікавили лише самих поляків. П.-П. Штаб одержував аванси від Петлюри, який в цілому з усіма своїми „державними апаратами" був на утриманні поляків. Постерунки в грошовому відношенні цілком залежали від П.-П. Штабу і йому здавали відчити.
Разом з поширенням П.П. Штабу він переходить у нове помешкання. В старому помешканні коло парку Кілінського (вул. Пулавського, ч. 1), залишається тільки становий пункт, через який проходили всі прибуваючі до штабу люди. Сам П.-П. Штаб перейшов у помешкання колишнього штабу VI польської армії на Львівському передмісті недалеко від станції Львів-Підзамче (помешкання бувш. санаторії „Кисельки"), частину якого займала експозитура ч. 5.
В тому будинку було відведено помешкання й мені з родиною. Влаштувалися, порівнюючи, добре.
Два рази на місяць посилалося вичерпуючі звіти про роботу П.-П. Штабу в Львові і Польському Генштабу. Дуже цікавився тією справою сам Пілсудський, бо санкцію на цілу роботу було дано ним.
Радянські держави посилали полякам ноту за нотою. Ті ноти через польський генеральний штаб надсилалося до П.-П. Штабу, де ми компонували відповіді на них. Зовні виходило: „і я — не я, і хата не моя" — поляки ніби — то чесно додержували умови Ризького договору, а Радянський уряд тільки марнував час і папір, посилаючи оті ноти.
Поза всім внутрішнє життя П.-П. Штабу, йшло своїм темпом. Всякий прагнув досягти своєї мети. Поляки всіма засобами намагалися остаточно залигати нас. Так залигати хотіли, щоб нам не було вороття. Ми пручалися.
Поляки вжили старих, як світ, методів. Вирішили вони спробувати, чи не вплине на голови співробітників П.-П. Штабу алкоголь. Почалися „товариські вечорі". Пам'ятаю раз повернувся я з Тарнова і застав таку вечірку в ресторані „Європейського" готелю. З співробітників П.-П. Штабу були лише другорядні особи. Керував усім поручник Ковалевський — великий „спец" що до випивок. Побачивши мене, Ковалевський почав запрошувати до кумпанії. Я відмовився. Ковалевський образився.
— Розумію, — казав Ковалевський, — розумію вас: ви приїхали з своєї столиці і певно дуже стомилися.
Ковалевський звав Тарнів нашою „столицею" з очевидною ціллю ущипнути мене. Треба було дати належну відповідь.
— Тарнів, — кажу, — гарне місто: має свою досить славну історію. В свій час Тарнів був і Польською столицею.
— Але-ж ні! Пан генерал певно помиляється, — гуртом загомоніли польські офіцери.
— Не попиляюся. Пригадайте — но свою історію…
Чоловіка з п'ятнадцять польських офіцерів не могли, чи може вдавали, що не можуть пригадати, щоб Тарнів коли-будь був польською столицею. На другий день Ковалевський знову поцікавишся, коли-ж Тарнів був їхньою столицею. Я пояснив йому, що 1863 року у Тарнові був інтернований австріяками Ленгевич, що два дні був диктатором поліських повстанців.
Вживали поляки впливу і через жінок. Та все-ж мали вони невеликий успіх і то лише за гроші. Так сталося з Кузьмінським, який став вірнішим полякам, ніж Петлюрі.
То був період, коли Східня Галичина ще тільки приходила до нам'яти після героїчної, але нещасливої боротьби проти поляків за своє визволення. Приходила до нам'яти і від того страшного удару, якого завдав їй Петлюра своєю спілкою з поляками. Галичани почали щукати між „петлюрівцями" непетлюрівців. В Галичині, хоч і помалу, наростали знову активістські настрої. Стикаючися з ними, я це відчував. У них не було ясної політичної лінії. До більшовиків мали вони негативне відношення й все чекали, коли на Україні щось переміняться. Допомоги в своїй боротьбі вони сподівалися тільки з Київа, „тоді як там буде український уряд", бо органично вони не могли припустити, щоб дійсний український уряд міг погодитися на віддання Української Галичини полякам. Петлюру і вважали за зрадника, а Радянський уряд за чужий собі, оскільки останній ніби-то не цікавився галицькими справами. П.-П. Штаб готувався до активної боротьби на Україні. Це було причиною, що галичани відносилися до нас не погано, зав'язуючи лише де-які перспективи з активною діяльністю штабу. Розуміється, що тут говорю я лише про інтелігенцію, з якою доводилося стикатися.
Справа з вирушенням П. — П. Штабу на Україну затримувалася. Я рішив їхати до Варшави, щоб вияснити де-які чисто практичні питання в польському Генштабі. Приїхавши до Варшави, через Данильчука одержав наказа від Петлюри прийняти участь в з'їзді ріжних повстанців, який скликано Б. Савінковим. У Варшаві тоді уже не було Зелінського. Його таки довелося усунути, і він виїхав до Данцигу.
На місце Зелінського приїхав Данильчук.
З’їзд відбувався в помешканні по Маршалковській вул. Власне на мене з'їзд зробив вражіння, що на ньому не багато повстанців було. А коли прийняти на увагу те, що всіх учасників з'їзду було менше півсотні, то стане ясним, що то по суті за повстанчий з'їзд був. Більшість делегатів було зібрано в Польщі.
Відчиняв з'їзд сам Б. Савінков. Вислухали кілька привітань. З них цікаве привітання висловив полковник Девойно-Сологуб, який виступив від імени Пілсудського, польського уряду та польського генштабу. Він запевняв, що Польщаіколи не припинить фактичної боротьби проти більшовиків і рада буде підтримувати всяку протирядянську організацію. Само собою, що почути щось подібне від офіційного представника поляків, який до того ще був у формі польського генштабу, для зібрання було дуже приємним. Зібрання нагородило полковника Сологуба овацією. Після того п. Сологуб залишився на засіданнях до кінця з’їзду[9].
На з'їзді виявилося, що Б. Савінков і не збирався припиняти своєї роботи на Україні. Він там організував гуртки „союза защіти родіни і свободи", в який між иншим входили люди, що ненавиділи однаково і революцію і Україну. Були там елементи цільком чорносотенні. Наприклад. Одеська організація складалася з колишніх офіцерів білих армій і 1922 року виконувала директиви т. зв. „Кіріловцев" — монархістів. Представник Одеської організації теж був присутнім на Савінковському з'їзді. Працюючи з Петлюрою проти більшовиків, Б. Савінков одночасово всіма засобами намагався поширити свій вплив на Україні на перекір таки Петлюрі. Взагалі Б. Савінков набирав „всеросійського розмаху", за його власним виразом. В той час Б. Савінков уже мав якісь-то зв’язки з Парижем, куди часто літав на аероплані. У нього був контакт з російськими есерами.
Мною знову було піднято питання про розмежування роботи. Б. Савінкова те питання нервувало. Проте, він мусів погодитися на мою пропозицію, що всі його організації на Україні переходять до повної нідлеглости П.-П. Штабу. Б. Савінков повинен був повідомити їх про наше рішення. Посилаючи своїх людей через Украйну, Б.Савінков зобов'язався надсилати їх до П.-П. Штабу за дозволом для проїзду.
До кінця з'їзду я не дочекався. Мені треба було поспішати до Львова, куди виїхав Гулий — Гуленко з Румунії. По мойому повороті до Львова, на другий день приїхав і Гулий. Головною метою його приїзду було здобуття грошей від Петлюри на роботу організації в південній частині Правобережжя. 3 собою він привіз вичерпуючі звітні роботу свого штабу. Приїхав Гулий у Польщу офіційно з польською візою.
Роздобувши грошей, Гулий повернув до Румунії, при чому цінності перевезено було через кордон з польськими печатками під виглядом дипломатичної почти. Люди, яких надсилав Петлюра до Гулого, теж за допомогою поляків їхали через польсько — румунський кордон просто до Кишиньова. Польські представники в Румунії допомогали Гулому і в той час намагалися взяти його штаб під свій вплив. Я-ж все намагався виявити, коли-ж поляки дадуть змогу П.-П. Штабові вирушити на Україну. Для того треба було перевезти з таборів людей до кордону та забезпечите їх всім для походу. Поляки від імени Пілсудського запевняли, що все буде готове в першій половині вересня. II.-П. Штаб працював як найінтенсивніше, намагаючись навздогнати те, що змінилося на Україні не на користь П.-П. Штабу.
Иноді в балачках зі мною Ковалевський та Фльорек натякали, що згодом П. — П. Штаб одержить значні суми безпосередньо з Варшави. Ті суми повинні піти на фінансування самого повстання на Україні. Момент видачі тих сум вони чомусь ставили в залежність від одержання польським правительством золота з Москви, яке радянське правительство повинно було дати Польщі, згідно з Ризьким договором. Запишалося вражіння, що Радянське правительство посилає золото до Варшави для того, щоби поляки використали його для зорганізовання та підтримки повстань проти того Радянського правительства. Певно і в Москві здебільшого знали про велику зацікавленість поляків золотом. Коли не помиляюся — представник Рад. — правительства Карахан поставив перед поляками питання руба приблизно такого змісту: Радянське правительство передасть полякам золото лише тоді, коли останні фактично перестануть підтримувати ріжні протирадянські організації. В першу чергу вимагав Карахан вислати з Польщі кількох впливових емігрантів, які стояли на чолі протирадянського руху, та одержували допомогу від поляків. До списку осіб, що вимагалося вислати з Польщі, попав і я.
Фльорек та Ковалевський детально інформували мене про переговори польських уповноважених з Караханом. Польське правительство намагалося можливо довше відкладати підписання договору з Караханом, щоби як найдовше дати можливість проводити протирадянську роботу Савінкову, мені та инш. Про всякий випадок я був цілком забезпечений від несподіванок і міг спокійно працювати, не оглядаючись на Домбського (польський уповноважений) та Карахана. Фльорек і Ковалевський чомусь були упевнені, що з тих переговорів нічого де буде, бо польске правительство не допустить „втручання більшовиків у внутрішні справи Польщі". Отже — ж і робота П.-П. Штабу була ніби — то „внутрішні справи Польщі".
Сподіванки завели Фльорека та Ковалевського. Договора про наше виселення з Польщі таки було підписано. Само собою, що ми у Львові занепокоїлися. Майор Фльорек рушав до Варшави, щоби одержати дальніші вказівки відносно співробітництва експозитури ч. 5 з П.-П. Штабом. Вирішено було до повороту майора Фльорека не вносити ніяких змін у взаємні відносини П.-П. Штаба з експозитурою. Та, як виявилося, ціле наше занепокоєння з приводу підписання договору було даремним.
На другий день після свого від'їзду зі Львова, майор Фльорек надіслав нам заспокоюючу телеграму. А на п'ятий день повернувся й сам з Варшави. У Варшаві йому наказано, щоби усе залишилося, як було перед тим, пояснивши, що від підписання договору до його виконання часу мине немало, та що можливо й зовсім не доведеться виконувати того договору.