Здихавшись неприємного йому сусідства П. — П. Штабу Петлюра роспочав таємно від мене повстанську політику на Україні. Безпосередніми помішниками собі в цій справі він узяв свого ад'ютанта Даценка та начальника канцелярії Виговського. Вони надіслали Басарабенкові мандата „отамана Київщини", вислали на Україну Щербанюка, Трейка та инших. Його висланці їхали на Україну і робили всупереч директивам П.-П. Штабу, які теж підписував Петлюра.
На Україну посилалися Петлюрою люди, злочинно-карна діяльність яких на підставі фактів і документів була доведена П.-П. Штабом.
Опріч того, Петлюра і через П.-П. Штаб надсилав де-коли отаманів, даючи їм директиви таємно від мене. Так між иншим, було надіслано Шепеля. Шепель одержав офіційне уповноваження через П. — П. Штаб на де — кілька повітів Поділля. А від Петлюри він мав таємну директиву заступити Мордалевича, уповноваження якого охоплювали цілих три губерні Правоберіжжя. До того — ж після переходу Мордалевича на бік Радвлади, наказом за підписами Петлюри і моїм заступником замісць Мордалевича — призначено Яворського (Карого). Оскільки останнього підтримував я, Петлюра уже не довіряв йому.
Шепель виїхав на Україну і, заманивши до себе Яворського, обезброїв його і збирався „вивести в росход". Яворському пощастило втікти від Шепеля. Цікаво: Шепель заявив Карому, що заарештовує його „з наказу Юрка Тютюника". Треба зазначити, що Шепель одержав зброю і навіть коней від поляків і з кількома десятками людей перейшов кордон, на Поділля за їхньою допомогою.
Елементи деморалізації та роскладу мали собі підтримку з боку „верховної влади" і боротися проти них було надзвичайно тяжко, особливо з того часу, коли вони переходили на Україну. Ті людці один проти одного інтригували. Одне одного провокували і взагалі своєю поведінкою цілком виправдовували дану їм назву бандитів.
Та й самого П.-П. Штабу не залишав Петлюра у спокою. Він увесь час намагається до складу штабу включити своїх клевретів. Опріч Кузьмінського, до П.-П. Штабу надіслало було Петлюрою свого колишнього головного прокурора — генерала Мошинського та инших. Ця компанія, улаштувавшись у штабі, нишпорила скрізь, і щоб показати роботу, наговорювала Петлюрі ріжних дурниць. Останній їм вірив, бо то-ж були „свої вірні люди". А ті люди фактично був вірнішими тому, хто сьогодня ліпше платив. Вони вже, поминаючи Петлюру, служили просто полякам. Міх іншим, майже всі вони співробітничали і в „Рідному краєві" — органові польської дефензиви (контр-развідки), завданням якого було провокувати галичан.
Я вже згадував Мордалевича. Особисто я його не знаю. Але всі люди, яких я поважав, характеризували особу Мордалевича, як людину, що не провадить боротьби з мотнвів особистих. А таких було мало. Мордалевич був популярною особою серед протирадянських ватажків. Тому я настояв на призначенні командуючим групою — територіально — три губерні. Не тяжко собі уявити кожному, яку моральну депресію викликав перехід Мордалевича на бік Радвлади, перехід без сумніву ідейного характеру. Тоді вперше промайнула в мене думка, чи часом об'єктивні умови на Україні не зміняються в бажаний нам бік на стільки, що відпадав вже рація озброєної боротьби.
По свойому переході на сторону Радвлади Мордалевич в свойому листі до мене з дня 22/VI 1921 року, між иншим, писав:
„Я прийшов до переконання, що майбутність українського народу будується тут… Отже, вказуючи на недоцільність боротьби з якої будь точки погляду, раджу не губити даремно людей і не вносити заколоту і руїни в життя краю без жадної користи для тих же цілей, що сами ставите перед собою… Од керування II повстанчою групою одмовляюсь і дальнішу боротьбу проти Радвлади вважаю безперечно шкідливою для українського селянства і робітництва.
Разом з тим можу констатувати факт, що українська інтелігенція, перед очима якої пройшли всі революційні акції Радянскої влади і наші потуги до створення також чогось революційного, за останні часи, що-раз більше симпатизує Радянському будівництву України і разом виявляє негативне, а підчас і неприховано вороже відношення до закордонних і внутрішніх акцій УНР…
Коли — ж і доводиться говорити про симпатії до Вас революційних українських кол, то вони полягають лише в глибокому переконанні, що логіка фактів і події класової боротьби приведуть і вас до лав свідомих оборонців УСРР".
Я дав відповідь Мордалевичу. У тій відповіді писав: „з боку Росії немає ще гарантій, що не буде замаху на ті національні здобутки, котрі ми вже зробили. Коли буде дійсно вільною від експлоатації з півночи наша країна, тоді та ідея, за яку ми боролися і будем боротися, буде досягнута".
Одночасово з листом від Мордалевича було мені передано листа від Н… — впливового члена Компартії України і відомого радянського діяча. Останній закликав припинити боротьбу. Дав я відповідь на другого листа, в якому писав: „можливо… прийде час, коли не буде росходжень між нами і вами".
Листування було припипено, бо я не одержав відповіді на свої листи. Це листування цілком щире, було єдиним світлим промінем серед темряви інтриг і провокацій, якими оплутували роботу П.-П. Штабу ріжні сили, що бажали використати ту роботу для своїх цілей.
Активну протирадянську роботу в Польщі провадили ніби-то лише два центри: П.-П. Штаб та Штаб Савінкова, що так і залишився в самісінькій Варшаві, в готелі „Брюль". Коло П.-П. Штабу гуртувалися елементи, які помимо иноді невиразного соціяльного обличчя, ясно ставилися принаймні до національного питання. На місце колишньої Россійської імперії утворити національні держави, які-б одна від одної політично не залежали-б. Ось широке гасло, що єднало ті елементи. Розуміється, що коло основного ядра липнули й елементи, що взагалі не мали ніякого сталого ідеалу опріч своїх вузьких егоїстичних інтересів. Останні елементи не мали впливу на основну лінію, що її проваив П.-П. Штаб.
Коло Савінкова гуртовалися ще ріжноманітнійші елементи, ніж коло II.-П. Штабу. Сам Савінков мав значний ухил в сторону „всеросійського" мірника, розуміючи під „всеросійським" всі країни і куточки, де колись-то ступала нога царського жандарма. Гуртувалися коло Савінкова і наївні романтики демократії, без будь-якої класової фарби і „тоже соціялісти" чи простісенькі чорносотенці. Всі вони не мали ні ясного соціяльного обличчя, ні виразно окресленого національного програму. Всі питання характеру соціяльного та національного вважали вони „дражливими" і не висловлювали одверто своїх поглядів що до їх вирішення. Про те і у них була спільна ідея, що об'єднувала їх: вони ненавиділи більшовиків, як партію, що йде на чолі пролетаріяту та переводить в життя диктатуру колишніх пригноблених класів.
Обом центрам і Савінковському і П.-П. Штабові поляки допомагали. Вони мали свої цілі. Еміграційні центри для них були тільки засобами. Метою поляків було знесилення Радянської влади, після чого гадали вони знову спробувати щастя, щоб відновити кордони Польщі з 1772 р. Навіть більше того: мріяли про Польщу від моря до моря та аж до Дніпра. Їхня політика вимагала використання всіх засобів проти зміцнення Радянської влади, яка, що не кажи, а таки поставила греблю польській експанзії на схід.
Поза впливами Савінковського центру та впливами П.-П. Штабу, залишалися елементи цілком анархичні, бандитські, які не бажали визнавати ніяких політичних центрів і навіть своїх власних не засновували. Та проте ті елементи являли собою певну руїнницьку силу. Їх використати теж вирішили поляки. Їхню енергію теж було направлено проти Радянскої влади. Починаючи від Гнилорибова, що був в якихось васальних стосунках з Савінковим і кінчаючи Махном, що перебував у Румунії — всіх збирали до себе поляки і всім допомагали „скидати більшовиків". Власне, перехід Махна до Польщі стався багато пізніше. Але вже в осени 1921 року поляки вживали заходів, щоб якось переправити Махна до Польщі.
На обрію знов з'явився осаул Яковлев, отой самий, що усвій час мав договір з Петлюрою про боротьбу проти більшовиків. Яковлев крутився десь коло Берестя, де була росташована і його „дивізія" на ріжних роботах. Коло самої границі на Волині він мав де-кілька гуртків своїх козаків кількістю 20–50 чоловіка, кожний. Ці гуртки за допомогою польської влади, робили наскоки на радянську територію „з метою розвідки".
Союз Яковлева з Петлюрою, як звичайно у Петлюри, скінчився скандалом — Петлюра не виплатив належних по договору Яковлеву грошей. Поясняв Петлюра свій вчинок тим, що Яковлев „награбував у десять разів більше, ніж йому належало". Хоч в договорі не було вказано, скільки саме належить пограбувати Яковлеву, останній уважав усе награбоване за свою військову здобич, до якої ніхто не повинен мати ніяких претензій, і вимагав заплатити йому по договору.
Якось приїзджає Яковлев до Львова. Стрічаю його у дворі, де містилася експозитура ч. 5. Виявилося, що і його „політику" підтримують поляки. Стрінувши мене, Яковлев зараз же рішив використати випадок. Заговорив про невиконані договір і просив моєї допомоги в одержанні грошей від Петлюри. Його прохання не дало ніяких наслідків, бо я вважав неможливим для себе устрявати до тієї брудні історії. Тоді Яковлев запропонував, щоб я взяв його до спілки собі. Цього я вже не чекав. Та хоч несподіванкою була для мене остання пропозіція, але я зразу відмовива від „союзу" з Яковлевим.
Осаул Яковлев ще не раз приїзжав до Львова і одержував од експозитури ч. 5 гроші, зброю та инше. Він підготовлявся вирушити з Польщі цілою дивізією, і через Київ пройти до Новочеркаська. Не знаю, які в його для того засоби були, але, як відомо, він навіть і не вирушив, не то щоб пройшов.
На Волині в м. Рівному з'явився полковник російської служби Чернов. Була то середнього росту людина, зі сивиною в голові, аристократичного виховання. В П.-П. Штабі були відомості, що Черниов був уповноважений Чайковського, який перебував ніби-то в Парижі. У всякому разі невідомо де, а в Чернова була впливова рука, що його підтримувала. Він не дуже рахувався з місцевою польською владою і навіть з експозитурою ч. 5. Чернов зносився безпосередньо з польським генштабом і звідтіль одержував гроші для своєї роботи. Він видавав і редагував газету „Волинське Слово" в м. Рівному…
Чернову формально підлягав Яковлев. Опріч того, на пункті в Рівному, куди прибували польські репатріянти та полонені з України, в Чернова була своя військова частина, до трьохсот чоловіка. Ті люди мали зброю і були замасковані під виглядом. охорона пункту.
Чернов рішив увійти в контакт з П.-П. Штабом і з тією метою приїхав до Львова. Поляки в експозитурі, мабуть, мали якісь відповідні зарядження з Варшави тому, що почали досить енергійно тиснути на мене, щоб я погодився на контакт з Черновим. Довго довелося говорити. Чернов ще не раз приїзджав із тією метою до Львова. Проте до контакту у нас не дійшло. Який міг бути контакт між мною і людиною, що вірила лише в „Єдіную недєлімую Росію, во главе с конституціонним монархом?"…
Коли я мотивував своє небажання співробітничати з Черновим тим, що останній є ворогом України, то Фльорек, Ковалевський і навіть сам Юзефський „розуміли" моє принціпове небажання… Але енергійно радили піти на компроміс, бо Чернов зноситься безпосередньо з нач. генерального штабу і має велику протекцію з боку Французької місії у Варшаві.
Розглядаючи об'єктивно відношення поляків до мене в цей період, доводиться прийти до висновку, що одною з цілей, які вони, собі ставили, — було спровокування мене, а вкупі зі мною і цілого П.-П. Штабу на вчинки, які назавжди унеможливли-б для мене поворот на Україну. Звідціль походить і пропозиція Отмарштейнові працювати проти галичан, і тиснення на мене в бік контакту з чорносотенцем Черновим, який дивовижним способом перевернувся на представника Чайковського. Звідціль же походять факти, про які буду оповідати.
Було то коло провокаційних інтриг, в якому зорієнтуватися надзвичайно тяжко, не знаючи цілей польської політики що до України.
Розвідкою П-.П. Штабу відав Кузьмінський. Він працював у найтіснішому контакті і поляками і їм, а не кому іншому, вірно служив. Посилаючи розвідчиків на Україну, він, між иншим, давав їм отруєні цигарки, які йому для тієї мети видавали поляки. Робилося те цілком таємно від решти співробітників П.-П. Штабу, а в тому числі і від мене. Здається не знав про те і Петлюра. Цигарками розвідчики мали труїти радробітників. Про цей факт довідався П.-П. Штаб лише із ноти Радправительства. Та полякам повелося заховати сліди, і вони сказали, що в ноті „звичайний наклеп". Аж 1922 р. я довідався, що „наклеп" був правдою, яка констатувала ганебний факт і що всією цією справою керував з доручення поляків Кузьмінський.
Минав і вересень. Поляки особливо завзято працювали. П.-П. Штаб за їхньою допомогою поширював свою роботу.
Наближався час, коли робота П.-П. Штабу повинна була бути закінченою. Не можна було держати в занадто довгому напруженні утворені на території Україні підпільні організації. Останнім треба було виявити, чи П.-П. Штаб думав виходити на Україну 1921 р., чи ні. А такої відповіди навіть я сам дати не міг, бо врешті рішаюча роля належала полякам. Від них і залежало — чи піде П.-П. Штаб на Україну. Вони рішали те питання безпосередньо з Петлюрою. П.-П. Штаб виконував техничну роботу і за неї відповідав. На мої запитання поляки ухилялися давати ясну відповідь, але говорили, що вирух відбудеться в осени.
В той час Копичинецький постерунок, не повідомляючи П.-П. Штабу, організовує наскок через кордон на с. Чемерівці на Кам'янечині, де перебував маленький відділ прикордонної охорони. Люди одержали від поручника Шоліна зброю, гранати і завдання. Польська кордонна охорона пропустила людей, що йшли на наскок. В результаті в с. Чемерівці дійшло до сутички і червоноармійці, бувши несподівано заатакованими, залишили канцелярію пункту. „Здобич" попала до рук Шоліна, який надіслав її через експозитуру до польського генерального штабу.
Одержавши звіт про „ініціятиву" у вигляді Чемеровецького наскоку, я категорично в писемній формі заборони співробітнікам П.-П. Штабу приймати участь в подібних справах. Перед поляками я запротестував. Організація наскоів у вигляді Чемеровецького, на мою думку, йшла всупереч планам П.-П. Штабу і тільки провокувала його. Завдяки енергічним заходам з боку П.-П. Штабу полякам не повелося перевести в життя наскок на Кам'янець, що вже був приготовлений, тим же ПІоліним. І гадки не може бути, щоб офіцер дійсної польської служби, Шолін, посмів на власну відповідальність робити наскоки на радянську територію через кільки місяців після ратифікації Ризького договору. Про ті наскоки знав польський генштаб, і робилися вони за безпосереднім завданням з Варшави. Шолін і після наскоку залишився начальником постерунку в Копичинцях.
Робота Гулого в Румунії майже не була під контролем П.-П. Штабу. Гулий підлягав безпосередньо Петлюрі, котрий зносився з Гулим иноді через Штаб, иноді безпосередньо, даючи Гулому директиви, про які П.-П. Штабові не було відомо. Взагалі Штаб Гулого подавав у звітах, що на півдні України ситуація є такою, що коли ми не вирушимо на Україну, то на чолі повстання, яке повинно вибухнути стихійно, стануть монархісти.
В П.-П. Штабі були відомості, що з уповноваження Петлюри Данильчук провадить якісь переговори з польським генштабом у Варшаві. В тих переговорах активну участь приймав і Юзефський, До Варшави разів кілька їздили Ковалевський та Фльорек. До Львова приїзджали французькі офіцери з місії.
Савінков надіслав до П.-П. Штабу свого представника, капітана Гомоліцького, який вручив мені такого документа:
До генерального хорунжого Української Народньої Республіки пана Тютюника Вельми поважаний Пане Генерале! Ліквідаційна комісія руського Евакуаційного комітету має за честь повидомити Вас, пане генерале, що для зносин з Вами в справах політичної праці на Україні руської групи є призначеним пан капітан Володимир Гомоліцький. Ліквідаційна комісія ласкаво прохає Вас, пане генерале, сприяти діяльністі пана Гомоліцського в мірі, яку знайдете можливою. Зі щирим поваженням Б. Савінков. 25/VII 21 року.
З усього було видно, що поляки до чогось готуються. Часом офіцери експозитури похвалялися, що швидко підуть „бити більшовиків". У всякоку разі в П.-П. Штабі не знали, чого можна чекати від поляків на завтра. Петлюра та його правительство в Тарнові мовчали. Тільки останнє прибрало бучну назву „Правительство поворуту на Україну".
Годі було відгадати, що саме робилося у Варшаві серед Польського Правительства. Мені здавалося, що й там серед самих керуючих польських кол не було єдности в думках відносно підтримки П.-П. Штабу. Офіцери Польск. Ген. Штабу та експозитури ч. 5 раз-у-раз нарікали на польского міністра закордонних справ Скірмунта та на Яна Домбського за їхні договори з Радянським правительством.
Певно тільки, що і в самому польському уряді поміж його членами панувало дві думки. Одна частина міністрів, хоч про людське око, бажала виконувати підписані від імени Польщі договори, а друга — вважала можливим підписувати будь-які договори і не думаючи їх виконувати.
В Польському Генеральному Штабі не знали, яка-ж течія врешті переможе. Та власне Ген. Штаб не дуже то й уважав на думку своїх урядів, що змінялася майже кожного місяця. Ген. Штаб провадив свою політику за вказівками Пілсудського і що до нас додержував твердої лінії.
Де-кого з емігрантів польська влада таки вислала з Польщі, згідно з договором з Радян. Правительством. Між висланими опинився і Омелянович — Павленко, який власне тоді нікому нічим не загрожував, бо не провадив активної праці. Його Петлюра таки одставив від інтернованих вояків і певно не обійшлося без Петлюриного впливу і при висланні колишнього командарма з Польщі. Поляки віддячилися Омельновичові-Павленкові за його вірну службу під час війни з Червоними військами р. 1920. Розуміється, що Петлюра „нічого проти не мав", щоб і мене було з Польщі, та оскільки я працював активно і був у тісному контакті з Польським Генер. Штабом, останній не вважав можливим запропонувати і мені виїхати. Навпаки, Польським Генер. Штабом було вжито всіх заходів, щоби залитишити поки-що мене на терені Польщі. В Польському Ген. Щтабові збиралися виконати договор відносно мене в досить оригінальний спосіб: вислати мене з Польщі, тільки не на Захід, а на Радянську Україну, озброївши перед тим.
В експозитурі ч. 5 чомусь таки сподівалися, що з міністерства може приїхати до Львова урядовець і привезе мені паспорта для виїзду. Майор Фльорек, та пор. Ковалевський радили мені не прийняти паспорта, коли-б його було привезено. Своє відмовлення повинен був я мотивувати теж оригінально: зректися свого прізвища і для доказу показати свій паспорт на ім'я Полозова. Паспорт мені видано з Тарнопільського магістрату. Та всі ті заходи й поради намарно пішли, бо ніхто так і не приїздив із Варшави, щоб запропонувати мені виїхати.
Тим часом наближалася зима. П.-П. Штаб мусів так чи инакше кінчати своє існування. Ні я сам, ні співробітники не могли погодитися на перетворення Штабу на орган польської розвідки, вважаючи наш Штаб за орган бойовий.
Що до перетворення нас на польських розвідників, то й такі тенденції иноді можна було помітити у поляків. До зими залишалося лише де-кілька тижнів. Коли до зими Партизансько-Повстанчеському Штабу не повелося-б вирушити на Україну, то мною було рішено перенести керуючий центр з Польщі та реорганізувати весь апарат знизу до верху. Поляки мабуть зрозуміли мої наміри і рішили і рішили використати їх у найбільше відповідний для себе спосіб.