Затираючи сліди, показуючи назовні, що вони вже будуть додержувати умови Ризького договору, поляки ділають досить енергійно. Всіх своїх офіцерів, що працювали в експозитурі ч. 5 і були занадто заангажовані в роботі П.-П. Штабу, польський генеральний штаб звільняє з посад і ніби-то карав. На ділі робиться щось инше. Так, Глязера залишено начальником експозитури ч. 5, бо його ні в одній з нот радянського уряду не згадано. Фльорек переїхав, на службу до Варшави і поступив на курси офіцерів генерального штабу. Поручника Шоліна навіть судили поза очі і позбавили ранги, але в день деградації і звільнення з військової служби поручника Шоліна до польського генштабу було прийнято поручника Добровольського. Цей поручник Добровольський був не ким иншим, а лише як раз тим же поручником Шоліним, що організував наскоки на Радянську територію з Копичинець. Нове прізвище він прибрав з пропозиції генерала Сікорського й одержав нове призначення до експозитури генштабу ч. 4 у Кракові. Від останньої вже було призначено Шоліна — Добровольського керовником постерунку офензиви в Самборі. Ту нову посаду Шолін — Добровольський займав до останнього часу.
Підробляючись „особистим приятелем" до де-яких колишніх співробітників П.-П. Штабу, Шолін — Добровольський 1922 р. досить енергійно береться за організацію чогось подібного до нашого колишнього штабу.
Метою нової „ініціятиви" маненького поручника було все теж „визволення України". Через відсутність доброго зв’язку між колишніми співробітниками П.-П. Штабу, йому Довелося де-кільки наших старшин на чолі з П… притягти до своєї роботи. Виявлено, що то не була ініціятива поручника Шоліна — Добровольського, бо він їздив складати про своє „співробітництво з українцями" до експозитури ч. 4 до Кракова. Маненький поручник лише в новий спосіб виконував директиву генштабу руйнувати Україну. Часом він брав до Кракова, або посилав туди з докладом когось із провокованих ним старшин.
Першу половину 1922 р. я мешкав у Львові, довідавшись про роботу Шоліна — Добровольського в Самборі, я викликав П… і наказав йому вкупі зо всіма нашими людьми залишити Самбір, порвати зносини з Шоліннм і наперед не мати нічого спільного з „особистими приятелями" і, взагалі, відноситись до представників польської влади, як до ворога, що гнобить українців у Галичині та на Волині, а нас провокує на руйнацію Радянської України. П… повернувся до Самбору і зараз же взявся до ліквідації роботи. Шоліну — Добровольському такі наслідки його „ініціативи" певно не були приємними, бо він ужив енергійних заходів, щоб затримати П… з його людьми у Самборі. Було навіть загрожено арештом для неслухняних. П… з більшістю старшин довелося тікати до Румунії.
Шолін — Добровольський виїздить із Самбора у Львів до мене. Починає балачки на тему „небезпеки" мого перебування у Львові, де, за його словами, багато „більшовицьких агентів". До того — ж і „народові демократи" набирають сили, а вони погано ставляться до українців. Ніби бажаючи запобігти неприємности для мене, польський генеральний штаб дає наказа Шоліну — Добровольському влаштувати мені помешкання у Самборі. Розуміється, що в поляків у першу чергу було бажання взяти мене під безпосередній догляд, зробити залежним від себе, а потім уже допомагатися санкції на Шолінову „ініціятиву"
Шоліну — Добровольському довелося ще де-кілька разів приїжджати до Львова і намовляти мене. Певно з гори на нього тиснули енергійно в цьому напрямку. Нарешті, я, щоб позбавитися неприємного опікування, вирішив переїхати зі Львова десь на провінцію, де поляки не могли-б мене швидко відшукати і турбувати. 7-го вересня 1922 р. я виїхав зі Львова, не залишивши нікому своєї адресі. Шолін — Добровольський і ще не раз приїздив до Львова і через ріжних осіб хотів узнати, „куди дівся Тютюник".
Ще, коли я перебував у Львові, довелося поїхати мені до Варшави. Спинився я у приватній гостинниці, нікого проте не повідомляючи. Аж от раптом стрінув коло гостинниці майора Фльорека. Він дуже зрадів такому щасливому випадкові: і тут же зайшов зі мною до гостинниці. У мене залишилося переконання, що той „щасливий" випадок цілком залежить від польської дефензиви, яка пильно доглядала за нами. Через неї певно й довідався Фльорек про моє прибуття до Варшави, та про адресу в гостинниці.
Почалися балачки. Як звичайно, Фльорек почав зі спогадів про „спільно пролиту кров" за велику ідею „братерства та союзу" двох народів — українського та польського. Потім оповідав про дуже несприятливу для нашої акції міжнародню ситуацію. Нарікав на „ендеків", які псують усю роботу „команданта" Пілсудського. Потім дивувався отій впертості та „неоправданому консерватизмові" галичан та волиняків, які чортом дивляться на всякого поляка, не розуміючи, що у всьому лихому винні „ендеки". Так, „по-приятельськи" размовляючи, Фльорек переходить до балачки про долю Радянської України. Роспитує мене; всім цікавиться. Пропонує мені своє посередництво між мною та польським генеральним штабом. Для. мене стало ясно, що польський генеральний штаб знову хоче підготовити якусь „інтервенцію" на Україні і що Фльорек зовсім не випадково стрітився зі мною.
Я відмовився від Фльорекового „посередництва". Тоді Фльорек знову почав намовляти. Не обійшлося і без нарікань на Петлюру. Фльорек „знав, що з Петлюрою робити неможливо", тому и пропонував мені працювати з поляками самостійно, незалежно від Петлюри. Одне слово: не можна тебе купити в гурті з Петлюрою, то ми й одного купимо, лише не відмовляйся. Так зрозумів я політику польського генерального штабу, який промовляв до мене устами „особистого приятеля" мого, майора польської служби, члена „польської організації військової" та впливового „пілсудчика" Фльорека. Та марно пішла красномовність Фльорека тому, що я заявив про своє рішення відпочити від активної діяльности, і просив не клопотатись моєю долею, бо й про останню згадав Фльорек. Говорив, що більшовики вислали за кордон групу терористів, якій доручено знищити ряд осіб, а в тому числі й мене. Та мене тяжко було переконати в останньому. Доручати полякам влаштовувати і свою власну долю, не було в мене бажання. Так ні до чого ми не договорилися. Фльорек обіщав заходити до мене в гостинницю, поки я буду перебувати у Варшаві. Справді він зайшов, але як раз тоді, коли я збирався до потягу. Прощаючись, він запевняв мене, що недалеко знову час, коли „нам доведеться боротися проти більшовиків". Просив писати йому та заходити, коли буду приїзджати до Варшави. Хотів, вдаючи і надалі „особистого приятеля"; фактично бути виконавцем завдань польського генерального штабу що до мене.
Мені не довелося більше стрічатися з Фльореком, але він і після того вперто клопотався моєю долею. Він пише листи до колишніх співробітників П.-П. Штабу, запитуючи в них, де я та що роблю. Бувши в командировці на Волині 1922 р., Фльорек стрів поручника М… якого теж просив — дати мою адресу, та роспитував, що я роблю.
Експозитура ч. 5 у Львові 1922 р. провадить проти-радянську роботу в меншому маштабі, але все-ж таки провадить. Не організуючи ніякого повстанчого центру, експозитура безпосереднє підримує ріжних отаманів, кожного зокрема. Так, поручник Глязер, начальник експозитури, підтримував грішми і зброєю, Орла — Гальчевського. З останнім експозитура зносилася через Богданенка, що не раз приходив посланцем від Гальчевського. Отамана Хмару поляки озброюють на Тарнопільському постерункові і перепускають через кордон на допомогу Орлові-Гальчевському.
Цікаво, що поручник Глязер, знаючи, що я мешкаю у Львові, категорично заборонив післанцям Орла-Гальчевського та инших отаманів звязуватися зі мною. Особливо характерний випадок трапився з Погибою, якому Глязер видав гроші і документи для переходу через кордон, з метою організації повстання на Поділлі. Перед від'їздом зі Львова Погиба заскочив до мене і мав коротку балачку. Я висловив Погибі свій погляд, що українцям не співробітничати з поляками треба, а боротися проти них. З тим і виїхав Погиба зі Львова. Через днів три Глязер довідався, що Погиба заходив до мене і дав розпорядження заарештувати його та привезти до Львова. Глязер спізнився. Погиба був уже на Радянській Україні.
Коли я повернувся з рейду 1921 р., то Петлюри вже не було в Тарнові. Він законспірувався. Переїхав Петлюра до Варшави і замешкав по Мокотовській вулиці. Там я його і знайшов, по повороті з рейду. Петлюра стрів мене фразою:
— Я гадав, що ви трохи довше побудете на Україні.
— А я гадав, — одповідаю, — що може й зовсім не вернуся…
Петлюра починає мене намовляти, щоб я їхав до Румунії, бо ніби то поляки вимагают мого від'їзду з Польщі.
Без будь-яких суперечок я погоджуюсь виїхати й тепер помітивши, що моя згода схвалювала „Головного". Він чекав, що виїзд із Польщі йде всупереч мойому бажанню; йому все здається що всі зо всіх боків проводять підкоп під його „владу". На другий день Петлюра повідомляє мене, що поляки погодилися залишити мене в Польщі.
Як-не-як, а залежність звичайного емігранта від, так званих, центрів — велика. Взяти уже хоч би одну формальну залежність в справі здобуття документів на право перебування в тій чи инший державі. Само собою, що наші сусіди підтримують той „центр", який цілком виконує їхню волю. Тільки здаючи собі справу про ту залежність, можна зрозуміти, що Петлюра навіть мене на цьому грунті пробув шантажувати.
Коло Петлюри у цей час майже невідступно крутився підпоручник Пілсудського, Юзефський. Цей панок досить спритно крутив голову Петлюрі відносно організування нових „повстань" на Україні. До мене він теж чіплявся і навіть проговорився, що не поляки збиралися вислати мене з Польщі, а Петлюра сам просив їх проте. Вони, Петлюра та поляки, нічому не навчилися і продовжували мріяти про „визволення України".
Я поспішив залишити Варшаву, не бажаючи бути об’єктом інтриг з боку Петлюриного оточення та „пілсудчиків".
Під час перебування у Львові мені довелось зорганізувати досить сильну опозицію проти так званої „польсько-української концепції", ідеологом якої є Петлюра, тоб-то концепцію проти тенденції польських імперіялістів підгарбати собі Україну.
Досить активну діяльність в цьому напрямку розвинув колишній мій помічник по П.-П. Штабу, Юрко Отмартштейн, один з найталановитіших офіцерів нашого генерального штабу, що у свій час поділяв політику Петлюри. Оскільки наша діяльність йшла всупереч польсько-петлюрівським забаганкам, вона викликала контр-акцію. До Ю. Отмартштейна почала чіплятися львівська поліція, не даючи йому спокою. Нами було рішено, щоб Отмартштейн залишив Польшу. Отмарштейн зотів переїхати до Кишиньова, де він мав родичів. В цьому напрямку і почав Отмартштейн клопоти. Наприкінці квітня 1922 року Отмартштейнові довелося здобути всі належні для переїзду до Румунії документи. Вирішено було, що Отмартштейн перевезе до Румуні найбільше цінні документи що до часто провокаційної ролі Петлюри під час підготовки до рейду 1921 р. Між ними бодай не найцікавійшнм був оригінальний лист Петлюри до Данильчука, датований 17-го жовтня 1921 р. В тому листі Петлюра пропонує Даннльчукові, щоб останній попередив поляків, що рейд є особистою справою Тютюника. Тому Данильчук повинен переказати полякам, щоб вони занадто не ангажувалися, бо Петлюра не бере на себе відповідальносте за рейд і повстання. І цього листа Петлюра пише і посилає в день підписання мені наказа про виступ на Україну.
На останку, наприкінці квітня, Отмартштейн виїжджав до таборів у Калиш та Щепйорно, щоб роспрощатися зі своїми бойовими товаришами. Там його і вбито по дорозі до залізничної станції, коли Отмартштейн уже остаточно вирушав з таборів. Убивство було зорганізовано умілою рукою і без сумніву політичного характеру. При вбитому залишено всі цінності, а забрано лише документи, які компромітуваля поляків та Петлюру.
В умовах, в яких провадилося слідство, годі було дійти правди. Слідство провадили поляки та петлюрівці. Наслідки того слідства навіть по цей час тримаються в таємниці.
1922 р. Петлюра дав доручення Чоботарьову за допомогою поляків переправити банди на Україну. Сміливо кваліфікую висланців Чоботарьова бандами, бо яка-це порядна людина могла піти на співробітництво з поляками ще й після досвіду 1921 року?
Для безпосередньої допомоги Чоботарьову поляки призначили Ровенський постерунок. На чолі того постерунку поставлено поручника польської служби Ліпінського. В Рівному знов починається отара історія. Через постерунок у Рівному проходили на Україну банди Трейка, Щербанюка, Хмари та инших. Бувши побитими самим же населенням, ті банди тікають до Рівного на відпочинок, де знову готуються до чергових наскоків. Та й зрозуміло: ніхто не буде тримати у себе дармоїдів. Отамани примушені виконувати волю свого хлібодавця. В атмосфері найганебнішого політичного і всякого шантажу, якого вживають поляки відносно еміграції, порвати з ними не легко.
Шляхом найріжнороднійших брехень, підкупів і терору поляки затримують інтернованих у таборах від повороту на Україну. Безорієнтовану і затуркану масу інтернованих при посередництві окремих продайдуш, використовують поляки для шпіонажу і для боротьби проти Радянської України. Иноді до тих, відгорожених колючими дротами від зовнішнього світу, людей пробивається промінь правди про дійсне становище на Україні. Тоді мобілізується всі темні сили польського імперіялізму, натискуються всі пружини з метою заховати в темряві те, що діється на Україні.
Між иншим, так було на початку травня 1923 р., коли польська преса в один голос і одночасово почала брехати про масові повстання на Україні. В той час до Варшави як раз приїзджав маршал Фош. Які саме цілі ставили перед собою польські політики, даючи директиву пресі цілком безпідставно брехати, — невідомо. Не видається доказів, що вся та пресова кампанія роспочата була по директиві політичних чинників, бо коли я окремим листом до редакцій галицьких газет хотів довести до відома українського громадянства, що знаходиться по той бік Збруча, про брехливість повідомлень польської преси, то мого листа не було надруковано, зважаючи на цензурні методи польської буржуазії. Комусь-то потрібна була та брехня, той голос у польській пресі про повстання на Україні і не подобалися йому спростовання, що були в мойому листі до редакції[11].
Для того, щоб переконатися, що відношення буржуазної Польщі XX віку до України таке-ж саме, як і феодальної Польщі ХVІІ століття, було висунуто на арену історії Петлюру і петлюрівщину. Експеримент Польсько-Українського союзу дорого коштував у першу чергу тим, що свідомо чи сліпо йшли слідами Петлюри, або, хоч і не погоджувалися з його політикою, але не спромоглися на громадянську мужність щоб своєчасно порвати зо всім, що робилося всупереч інтересам селянсько-робітничої України. Досить глянути на таборові цвинтарі в Олександрові, Вадовицях, ІЦепйорно і Калишу та ще на виснажені обличчя інтернованих, що перебували „в гостях у союзників", щоб переконатися, що в будучині ні один чесний син нації не піде поруч із поляками.
Поляки полюбили Україну, як кіт любить сало. Ласий шматок, і хочеться їм цілого того шматка прибрати до своїх рук. А коли останнє не доводиться, то вони намагаються хоч невеликий кусник урвати для себе. Краще трохи, ніж зовсім нічого. Є то послідовий ворог Української державности, як такої, незалежно від форми політичної влади.
Вони з усіх сил намагаються не випускати з-під свого впливу Петлюру і петлюрівців, удаючи з себе їхніх приятелів. Та досить пригадати час, коли поляки досягали вершка своїх успіхів у боротьбі проти Червоної Армії, щоб переконатися в намірах польських імперіялістів. Тоді, як війська були під Київом, Петлюра не міг дістати у Пілсудського дозволу на мобілізацію Поділля та Волині, коли червоні війська були під брамами Варшави та Львова, Пілсудський дозволив навіть галичан брати до свого війска — галичани були розумними і не пішли. Після успіху під Варшавою Пілсудський робить шляхетний жест у Станіславові і… звільняє себе від усяких зобов'язань що до Петлюриної держави. Потім ціла польська політика до Української еміграції керується директивою: „приховати для майбутнього!"
Тим часом становище Пілсудського захиталося, На його місце приходили нові люди. Пілсудчики переходять в опозицію до нового правительства. Вони вже не можуть брати з державної скарбниці грошей для субсидій Петлюрі. З того часу між Петлюрою та Пілсудським відношення потроху псуються. Це привело Петлюру до рішення виїхати з терену невдячної Польщі. Він поїхав шукати нових союзників та хлібодавців.
За роки 1922 та 1923 серед еміграційних кол, що опинилися в Польщі та в свій час втягнуті були в полонофільську політику Петлюри, відбувається еволюція не на користь полякам. Власне та еволюція йде двома напрямками. Переважна більшість найактивнішої еміграції відокремлюється від Петлюри та шукає того чи иншого чесного виходу а ганебного становища, в якому опинилися в наслідок Петлюриного полонофільства. Друга, незначна, частина еміграції, що належіть до найвірніших петлюровців, так би мовити, клевретів Петлюри, цього непомазаного та невдачного гетьмана, ця частина залишає свого патрона, та просто наймається до поляків. До цієї частини належать і керовники Петлюриної контр-розвідки — Чоботарьов, Коваленко та інші.
Частина еміграції, що не погоджується з Петлюрою, у 1923 року збирається на делегатський з’їзд. На цьому з’їзді емігранти піддають гострій критиці ціле полонофільство та петлюрівську політику, яку з'їзд у своїх постановах називає „злочинною" по відношенні до інтересів української нації. Краще пізно, ніж ніколи. Нарешті, в людей вистачило мужности, назвати речі властивими їм іменами.
Само собою, що на настроях еміграції в Польщі відбувається і впливи Українських мас, що опинилися під п'ятою польської магнатерії та демократії типу Вітос-Дашинський. До того твердий курс Радянської влади в національній політиці примушує емігрантів до перегляду своїх переконань і відношення до Української Соціялістичної Радянської Республіки.