Зараз же після переходу через кордон для мене стало ясно, що масового повстання на Україні проти Радвлади не може бути. Селяни лагодили своє зруйноване довгою війною господарство. Проте вирішено було зробити рейд як найдальше від кордону, щоб остаточно виявити дійсну ситуацію не лише на Волині, а й на Київщині та на Поділлі.
Червоні війська, заатаковані нами несподівано, не могли зразу спинити нашого руху на Схід. Тільки з’орієнтувавшись в обстановці вони нанесли поразку мені, майже на три чвертки знищивши людей північної групи. Південна група і собі продерлася аж за річку Тетерів, але її теж примушено повернути на захід.
Які ж зміни настали на Україні? Чому рейд скінчився катастрофою? А зміни дійсно зайшлн. Бо нічим иншим не можна пояснити поразку північної групи і невдачу південної. На буду вже говорити про абсолютну невдачу повстання. Були то зміни настрою у масах. А разом зі зміною настрою змінилася і поведінка населення. Останнє вже прочумало від чаду горожанської війни і прийшло до висновку, що треба зміцнити здобуте в часи революції.
Тому-то не тепло стрінула нас Україна, тому-то населення в значній більшості поставилося до нас байдуже, а часом і одверто вороже. А без підтримки населення годі сподіватися успіху партизанських рейдів. У поході брали участь люди, що мали за собою досвід рейдів не в одну тисячу верстов. Про те нічого не могли вдіяти, коли не було головних передумов успіху — в першу чергу підтримки з боку населення. Траплялися окремі випадки, що одиниці серед місцевих селян шукали з нами звязку і допомагали нам. У більшості — ж населення стрічало нас неохоче, хоч назовні часом ніби-то і виявляло задоволення. Та научене досвідом населення мусіло не противитися одверто нашому походові. Проте, без сумніву, в кожному селі знаходилися елементи, що активно підтримували Радянську владу. До цього висновку довелося дійти шляхом досвіду: не було випадку, щоб після нашого приходу в село за якусь годину найближчі червоні частини не знали вже про наше прибуття. Населення охоче давало повідомлення про нас червоним і не хотіло того робити для нас навіть за гроші.
А грошей ми взяли зі собою багато. Друкували їх у Варшаві. Тому Петлюра не пошкодував дати нам їх цілих дві фіри. Знов-таки селяни мусіли брати ті гроші, бо того вимагала сила, яка приходила в село.
— Нехай будуть ще й такі… говорив звичайно дядько, перевертаючи на всі боки „гетьманку". Врешті чимало тих грошей дісталося і червоним частинам після нашої поразки під Миньками.
Петлюра на цілий світ розголосив, що на Україні вибухло всенародне повстання, що червоні війська цілими дивізіями переходять на сторону всенароднього повстання. Може воно так і сталося-б, коли справді народ повстав-би. Та тож-то й ба, що народ і не збирався повставати, а частина народу, вдягнена у військові шинелі — червоноармійці доклали всіх зусиль, щоб у найкоротший термін зліквідувати силу, яка вносила заколот у життя України. Якось аж дивно, що Петлюрин орган „Українська Трибуна" най-„докладніші" відомості подавала про Гулого, який ніби-то на Херсонщині зібрав аж цілих сто тисяч повстанців і наступав одночасово і на Одесу і на Кременчук і на Катеринослав і на Вапнярку. Це робилося в той час, коли Гулий вислав усього лише кілька десятків людей, які навіть і до Тнрасполя не дійшли. Вже 7-го листопаду Гулий доніс Петлюрі, що ніякого повстання він підняти не мав змоги. А „Українська Трибуна" ще тижнів зо два „прославляла" його брешучи про надзвичайні успіхи. Петлюрина дипломатія 1 р поспішила спекульнути на нещасті тих, що повстали, і тих, проти кого повстали.
Як тільки виявився неуспіх повстання, поляки почали переміняти шкуру, линяти, як линяють гадюки. В першу чергу вони рішили поховати сліди роботи П.-П. Штабу у Львові та Тарнові. У Львові, як вирушив Партизансько-Повстанчий Штаб, залишено було частину співробітників останнього, з яких було сформовано „Українське інформаційно-пресове бюро" на чолі з Пересадою. Поляки з експозитури кинулися, щоб захопити архів П.-П. Штабу і знищити його. Нами своєчасно було вжито заходів, щоб архів не могли знищити поляки. Архів було вивезено, і захопити його полякам не повелося.
Проте, ховаючи сліди, поляки не бажали надалі залишити нас у спокою. Гадали ще використати для своїх цілей. Граючи на два боки, вони иноді опинялися в надзвичайно комічному стані. Так трапилося з „інтернуванням Палія". Ту історію і по цей час тримають поляки в таємниці.
Продираючись до Житомиру, Палій був поранений в районі села Стецьківці під Любаром. Під охороною 20 кіннотчиків Палія було вивезено на захід через кордон. У Палія не було ніякого бажання з’являтися до поляків, щоб вони його інтернували. Йому повелося поминути польську кордонну охорону, і він прибув до Рівного. Тут знайшлися місцеві українці, що допомогли Палієві законспіруватися і поклали його до лікарні. Разом із пораненим Палієм виїхав до Рівного і поручник Шолін, але Палій ще на кордоні пошив Шоліна у дурні, бо останній збирався інтернувати його.
Рівеньська поліція довідалася, що Палій прибув до Рівного. Всякому хотілося інтернувати його. Пояснюється ця зацікавленість в інтернованні досить звичайно: який-будь незначний собі поліціянт інтернує особу, з якою, напевно, буде говорити не аби-яке начальство.
Поліціянт проводитиме інтернованого до всякого начальства. Начальство може помітити і поліціянта. А в останньому випадкові кар'єра для поліціянта забезпечена.
Треба щось було робити, щоб не росконспірувати Палія полякам. На щастя, в Рівному в той час перебрав поручник Г…, що був у свій час посланий туди П.-П. Штабом. Поручник Г… мав стару рану ще з 1920 року. Та рана в нього ятрилася. Він погодився прибрати назву Палія, з'явився до комісара Рівенської поліції і попросив покласти його до шпиталю. Комісар поліції тут же інтернував сфальшованого Палія. В той же день із інтернованим мав балачку і Рівенський староста. Староста дуже цікавився подіями на Україні і обіцяв інтернованому допомагати при лікуванні рани. Днів зо 3 довелося почекати інтернованому в Рівному. Але ці дні не були для нього нудними, бо всі старші повітові урядовці в Рівному вважали за конечне побачиться з Палієм і поговорити з ним про „польсько- українську концепцію". Дуже цікавилися вони тою справою. А старшина, що прибрав собі назву Палія, повинен був інформувати всіх про справи, в яких він розумівся бодай менше, ніж ті, що його роспитували.
Повезли потім поляки сфальшованого Палія до Луцька. Там його захотів бачити сам Волинський воєвода. В Луцькому знов балачки, обід у воєводи, одно слово — інтернований повинен був виявити не аби-які акторські здібності. Воєвода почав навертати інтернованого, щоб той залишав українців і, прийнявши католіцізм і польське підданство, вступав до польського війська.
Возили інтернованого і по Варшаві. Там він зовсім одмовився ходити — „боліли ноги". В польському генеральному штабі розважали інтернованого, щоб він не журився, бо „1922 року знову буде можна зорганізувати загін і з ним укупі погуляти на Україні".
Проте про людське око поляки вважали за потрібне посадовити Палія до концентраційного табору. В польському генеральному штабі сфальшованому Палієві обіцяв капітан Чарноцькнй, від імени генерала Сікорського, швидко його з табору звільнити і дати можливість жити поблизу Радянського кордону.
Нарешті, повезли інтернованого до калішського табору, але під час подорожі він зник — боявся, що в таборі його впізнають і тоді виявиться цілий обман. Потім польські власті дізналися, що їх обдурачено, але утрималися від розголосу тої історії.
Поручник Ковалевський і решта поляків, що вирушили з північною групою, більше всього цікавилися настроєм поляків, які живуть на Україні. Між иншим у них та і взагалі у всіх поляків якесь чудернацьке переконання, що ніби-то кожна людина, яка родилася в країнах на схід від Кракова та Варшави, як що вона є римо католиком, то обов'язково разом з тим є і поляком. На цьому ґрунті Ковалевському довелось пережити чимало прикрих хвилин розгадування.
Раз після цілоденного маршу вступаємо у вечері до села Кривотин, що верстах 45 на захід від Коростеня. Загін росташовується в селі. Заходимо до хати. На стінах висять боги з устромленими в їхні серця величезними ножами. По цьому пізнаємо, що мешкають в хаті католики. Ковалевський зараз же починав балакати:
— Хто ви такі будете?
— Ми?.. Кривотинські люди… — відповідають.
— Якої нації? — пита Ковалевський: — росіяни, поляки чи українці?
— Ми шляхта…
— Та тож не нація „шляхта". Значить, ви поляки.
— Алеж ні бо. Які ми поляки? Ми — такі-ж люди, як і ви тут навколо.
— Тю!.. Сто дзяблів на голову такій шляхті, — не витримав Ковалевський.
В ту хвилину до хати вступила молодиця, і за нею баба з дитиною на руках і ще де — кілька душ чоловів та жінок. Тільки тоді я помітив, що в хаті прибрано, немов для якої оказії. Виявилося, що то були куми.
— Що це ви, — питаю молодицю, — від ксьондза із дитиною?
— Де там… до попа возили. Ксьондз аж за 15 верстов, а воно однаково, де запишуть дитину, чи в церкві… чи в костьолі…
Ще де-кілька днів потім злився Ковалевський на „шляхту", що не визнає себе поляками.
З села Дидковичі 9-XI Ковалевський послав кур'єра до польського генерального штабу з докладним звітом про події. В бої під Миньками Ковалевського тяжко поранено і він помер в полоні. Його заступив поручник польської служби — Маєвський, який після повороту здавав звіт в польському генеральному штабі про цілий рейд.
Після бою під Миньками П.-П. Штаб із рештками групи через три дні опинився на польській території. Вийшов П.-П. Штаб на село Біловіж, що на південний захід від Олевська. Польські прикордонні власті мали суворого наказа негайно інтернувати всіх, хто переходить кордона. Не минуло і трьох годин від часу нашого прибуття до Біловіжа, як до нас з'явилося начальство — капітан, командир прикордонного батальйону. Випадково він довідавсь що в Біловіжі спинився і я і до його рук попала записка з моїм підписом, котру я послав співробітникові П.-П. Штабу, Вовкові, що залишився на пункті в Сновидовичах. Я рішив не інтернуватися. У хвилину, коли капітан вступив до хати, де містився штаб, я ще відпочивав. На порозі з'являється капітан і запитує:
— Тут є Тютюник?
Хвилина замішання, а потім мій помічник Д. відповідає:
— І не було його тут. Певно, пан капітан помилився.
— А де-ж він спинився?
— Не знаю, десь на Україні.
— На Україні?!.. таж я маю записку, писану його рукою сього дня з Біловіжа… — єрепениться капітан.
Д. підводить голову і, звертаючись до мене, наказує:
— Поручник Полозов! глянте на ту записку.
Підводжусь, беру записку з рук капітана і авторитетно заявляю:
— Записка писана рукою генерала Янченка. Певно, щоб Вовк швидче прибув до Біловіжу, Янченко рішив підписатися прізвищем старшого командира.
Д. „докладно" поінформував капітана, що я залишився ще на Україні. Той понизав плечима і пішов з хати. Того-ж таки дня 20-XI цілий загін було інтерноване поляками. Мене записали поручником Полозовим. Так доїхали до міста Сарни, де більшість загону розійшлася. Всі співробітники П.-П. Штабу повернули на Рівне та Львів. Тим і скінчилося наше „інтернування".
В Рівному мене стрінув ротмістр Княжелуцький. Він, як і всі пілсудчики, був страшенно збентежений таким фіналом нашого рейду. Не знаю, які мали підстави поляки чекати инших наслідків.
Полковник польської служби Славик знову вспів зорганізувати собі загони та збирався по наших слідах вирушати „на допомогу". Він мав навіть гарматну батарею.
Для нас ротмістр Княжелуцький дійсно влаштував „базісний склад" — привезли до Рівного з десяток гармат, трохи кулеметів та рушниць. До Рівного наїхало ріжних комерсантів, які розшукували „комісію постачання Української повстанчої армії", бо й таку було зорганізовано на чолі з Є. Архипенком. Комерсанти бігали по місту Рівному, питаючись адресу комісії, де тільки можно було, поки не знаходили Архипенка. Йому пропонували комерсанти одіж, взутя та ріжне військове приладдя, розуміється, за добру валюту, або пропонували крамообмін за сирівці з України. Так і не було зроблено з тими комерсантами ніякого гемблю, бо Архипенко не мав у свойому роспорядженні ніяких реальних цінностей, опріч „гетьманок", які власне майже ніякої вартости собою не являли. Проте, сподіваючись більше сталого захоплення частини української тернторії повстанням, бо петлюрівська преса галасувала про надзвичайні успіхи повстання, комерсанти поспішилися навіть привезти до Рівного свій крам і то в значній кількості.
До речи треба сказати, хоч стисло, про петлюрівську валюту в період співпраці з поляками. Ціла валютова справа Петлюриної держави вимагала спеціяльної монографії. Бо майже при кожній евакуації Петлюра залишав кліше та инше приладдя для друкування грошей, а на новому „місті постою" знову роспочинав наново робити все приладдя для друкування грошей. Та 1920 р. Петлюра перестає вигадувати нові зразки грошей, і повертається лише до так званих „гетьманок" — знаки державної скарбниці по одній тисячі карбованців, зразок яких затверджений ще гетьманом. Властиво стан Петлюри в той час мало чим ріжнився від стану Скоропадського в час його гетьманування. Обидва вони були лише виграшкою в руках окупантів.
Якимсь-то способом повелося Петлюрі добувати ще й паперові гроші, що видруковано їх у Німеччині, теж в часи гетьманату.
З початку польського руху на Україну було постановлено, що вартість одної польської марки є рівною вартости п'яти гривень. На практиці таке відношення проіснувало недовго. В міру того, як поляки почали тверезіти, під впливом наступу Червоної Армії на Варшаву та Львів, починається потроху холонути приязнь Пілсудського до Петлюри. З того-ж таки часу починається росходження „ножиць" між маркою та гривною. Марка ніяк не могла догнати свою союзницю — гривню. Це призвело до того, що як вирушили ми на Україну в листопаді 1921 року, за один мільйон карбованців „гетьманками" платили на чорній біржі коло десяти тисяч польських марок. Дивне-диво: комусь-то потрібні були ті „гетьманки". Петлюра та його міністри цілими возами продавали оті „гетьманки".
Певно в звязку з галасом петлюриної преси про наші перемоги на Україні, чорнобіржеві дрібні спекулянти кинулися скуповувати „гетьманки", і ціна їх зросла майже до ста тисяч польських марок за мільйон карбованців „гетьманками", і то всього протягом одного тижня. Коли-б нам справді, хоч трохи, пощастило, то Петлюра „поцінно" роспродав би не один вагон тих „гетьманок". Та з нашим поворотом до Рівного серед чорнобіржовиків почалася паніка, яка поширилася і на всіх комерсантів, що мов галич злетілася на „допомогу" нам. „Гетьманки" знов упали до рівня десяти тисяч польських марок за мільйон карбованців. А пізніше їх і зовсім перестали купувати. І мабуть чимало біржовиків та комерсантів прокляли мене за те, що я не справдив їхніх надій.
Не минула паніка і полковника Славика. Він спішно зліквідував свої „допомогові" загони та „базісний" склад, що було влаштовано в Рівному для нас. Після того я стрічав полковника Славика у Варшаві.
В перший момент по нашому приїзді до Рівного ротмістр Княжелуцький не знав, що з нами робити. Не мав ще він з Варшави ясних директив про те. До того-ж вістка про загибіль Ковалевського на нього зробила не аби-яке вражіння. Потім він побалакав із Варшавою по дроту й одержав належні директиви. На Рівенському постерунку експозитири ч. 5 нам видано — тимчасові посвідчення та військові документи на подорож до Львова. Мені видано документи на ім'я Крижановського. Нам „порадили" не з'являтися на вулицях і взагалі поки-що не розголошувати про наше прибуття. Даремна річ — чорна біржа довідалася про наше прибуття раніш від самого Княжелуцького.
До Львова виїхали всі колишні співробітники П.-П. Штабу. Частина залишилась в Рівному та його околицях. Зразу я не міг довідатися від Княжелуцького, яку саме директиву що до нас він мав. Тільки перед самим виїздом з Рівного Княжелуцький зайшов до мене. Він був випивши і балакав дуже багато. Виявилося, що він мав особливі директиви що до нас.
Пілсудський дав йому наказа „приховати Тютюника для майбутнього".
25 листопаду повертається до Польщі південна група, а за нею і решта дрібненьких загонів, що були випущені поляками на Радянську територію. Всіх поляки зараз же „інтернують". Взагалі назовні поляки намагаються довести що вони мають серйозні наміри дотримувати Ризького договору.
В дійсності-ж вся їхня поведінка до нас керується директивою Пілсудського: „Приховати для майбутнього"…
По приїзді до Львова П. — П. Штаб було росформовано, а всі його співробітники через Начальника Експозитури ч. 5, майора Фльорка, одержали з Львівської поліції фіктивні документи польських громадян. Оглянувшись назад і проаналізувавши минуле, я рішив остаточно розірвати з поляками, а разом і з Петлюрою. Але те, зважаючи на загальні умови, не дуже легко було зробити. „Пілсудчики" не залишали ні мене ні колишніх співробітників П.-П. Штабу у спокою. Згодом вони почали „по-приятельськи" липнути до нас із ріжними пропозиціями в напрямку „визволення України".