1. «ПІЛЬ!»
Колись нам доводилось бачити, як єгер навчав сетера науки полювання.
Свисток… Сетер підбігає.
— Лягай! Куш! Піль! Візьми! Тубо! Не руш!
Сетера вчили, як полювати птицю.
А ось як навчаються українсько-німецькі вилупки в СС-школі.
«За деякий час свисток чергового. — Струнко! Ліворуч! Праворуч! У лаву ставай!» — чергуються накази за наказами.
Українсько-німецьких вилупків учать»! як убивати українських радянських людей, які не хочуть бути німецько-фашистськими рабами.
А чого ж іще вчать у тій школі?
Ну, ясно, чого!
Німецькоi мови, історії й географії.
Української мови, певна річ, не вчать, а тільки німецької…
І це цілком зрозуміло: на лиху годину тим українцям українська мова, кому з лекцій по історії цілком доведено, що Богдан Хмельницький був родом із Бранденбурга, а Семен Палій — не хто інший, як рідна тітка Фрідріха Великого!
Географією потверджується, що Запорозька Січ — це герцогство Саксен-Кобург-Готське, бо й сам Т. Г. Шевченко, як відомо, писав:
А на Січі хитрий німець
Картопельку садить.
А воно, мабуть, і краще, що українсько-німецькі вилупки, вивчившись у тій школі, називатимуться: Іван Передериматня — Йоганесом Передеримуттер, а Петро Перевернипляшка — Петер Умдрянь-флаш.
2. «МОЖЕ Б ВИ, КУМЕ, И МЕД ЇЛИ, ТА ДЕ Ж ЙОГО ВЗЯТИ?»
Сидить циган на узліссі та й каже:
— Ех! Запріг би оце я в тачанку пару вороних жеребців, — не коні, а вітер! — та посадив би я свою жінку та свої діти, цьвохнув би батіжком, і як би помчав! Та їхав би й кричав:
«Поберррежись! Поберррежись!»
— Ну, й запряжи! — кажу.
— Так нема жеребців! І тачанки нема! І батіжка нема! І жінки нема! І дітей нема!
— А що ж у тебе є?
- Є в мене тільки «Поберррежись! Поберррежись!» Так і з українсько-німецькими посіпаками, що подалися вслід за своїми хазяями. Скавучать тепер вони:
«Знайти себе в новій ситуації, - це передумова всякої дальшої позитивної роботи й успіху в ній». «Знайти себе»…
Спробуй — знайди, коли й самі хазяї вже не знають, як і де себе знайти. Знаходили вони себе й на Віслі, й на Одері, й на Бобері… Та знову скрізь себе розгубили…
Навряд, панове, чи ви самі себе знайдете, а от, що вас усіх знайдуть — ніякого сумніву в тому нема. І недарма ви галасуєте:
«Тому найважніше наше завдання — запрягти в першу чергу розум…» Достоменнісiнько, як у того цигана з жеребцями: і запріг би, так нема: у цигана — жеребців, а у вас — розуму. У цигана хоч «поберррежись!» було, а у вас і того нема кому крикнути.
3. «НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОВІД»
Засідає так званий Український Центральний Комітет…
Де такий комітет, український та ще й центральний, може засідати?
Ясно де: у Відні…
Хто засідає в такому комітеті, українському та ще й центральному?
Ясно хто: президент відділу внутрішнього правління фон-Кравзгар, комендант дивізії групенфюрер Фрайтаг та інші представники уряду генеральної губернії.
Самі, одне слово, нащадки лицарів-січовиків славних.
4. «СВЯТО ЄДНАННЯ»
І до чого ж зворушливе було свято єднання німецького народу з українським…
Сам генерал-губернатор німецький з українським народом говорив.
Та як! Та в якому оформленні!
«Генеральний губернатор в окруженні свого почту з'явився на. балконі, щоб промовити до українців… «Слава вам!» — закінчив свою промову пан генеральний губернатор». За два дні по зворушливому єднанні Михайло Кібець, селянин з Підлипівки, говорив німецькому поліцаєві:
— Та куди ж ти сало тягнеш? Сам генеральний губернатор говорив нам: «Слава вам!»
— А я хіба славу тягну? Я — сало. Слава вам, а сало нам.
5. НЕ ВСТОЯЛИ…
Коли делегація українсько-німецьких дуже самостійних націоналістів з'явилася до пана губернатора Варшави Фішера з черговим поклоном, вона заявила панові губернаторові:
«З німецьким народом стоятимемо до повної перемоги». Через якийсь час після такого твердого «стояння» побіг спочатку губернатор Фішер, за ним улупила україн-сько-німецька дуже самостійна делегація.
Українсько-німецький поет Герась Соколенко біг іззаду і на бігу писав вірші:
В золотому ореолі
Ти гориш віки…
Бачу я, як мчать по полю
Буйні козаки...
6. «ДЕ УКРАЇНСЬКА ЖІНКА?»
На невеселі картини натрапляємо, переглядаючи шмаття паперу, що звуться газетами українсько-німецьких посіпак.
Ось одна картина:
«Молода двадцятилітня вагітна жінка, біля неї півторарічна дитина. її чоловік гине як вояк німецького війська. 20-літня мати в чужім переповненім місті, без покрівлі над головою, без надій у серці. Куди, якими стежками поведе її в дальше життя самота з двома немовлятами?» І друга картина:
«Чоловік, бандерівець, гине під час утечі з батьківщини. Його дружина з двома дітьми шкільного віку зупиняється в перехіднім таборі. Вона занедужує, її беруть до лікарні. Діти залишаються самі, діти прохають, щоб їм дозволили провідати маму. В той час їхня мати лежить уже мертва. Діти залишаються на опіку бога». Намалювавши такі картини, українськогі і нiмецький лакуза, підсьорбуючи крокодилові сльози, галасує:
— Де українська жінка, що від імені нації стала б опікункою й матір'ю знедолених дітей?
Бачите, який тонкосльозий, який святий та божий! А хто ж призвів ті матері до такого стану? Хто посиротив ті нещасні маленькі діти, що конають по таборах та по чужих переповнених містах?
А тепер шукаєте для них українську жінку-опікунку, убивці!
Українська жінка там, де їй і належить бути: вона разом із своїм батьком, своїм чоловіком, своїм братом б'є фашистського звіра. Вона разом з ними відновлює поруйноване фашистськими бандитами, та їхніми агентами, українсько-німецькими націоналістами, господарство…
Iї, радянської української жінки, діти не конають од голоду й холоду по чужих містах та по таборах і не потребують опіки, бо їх опікують всі народи великого Радянського Союзу.
її діти ростуть веселими, щасливими і вільними.
7. «ПО МОЖЛИВОСТІ, ЯЙЦЯ І СИР…»
Нічого не додаватимемо, бо нічого не треба додавати, ми тільки подамо кілька документів з отих самих шматків паперу, що звуть себе газетами й репрезентують громадську думку різних українсько-німецьких «угруповань» та окремих осіб з тих угруповань. Ну, от вам:
«Українське національне об'єднання при співучасті і за допомогою українського центрального комітету та УАТ «Січ» улаштовує в ресторані «Zum goldenen Kreuz» спільний святвечір, на який запрошується все українське громадянство Відня й околиці. Кожний учасник повинен дати 200 грам білого хліба, 20 грам масла та грошей 5 РМ… а також, по можливості, яйця й сир. Зголошуватися і т. д.
Управа УНС». Українсько-національно-німецький святвечір' недорогий, як бачимо: 5 марок, 200 грамів хліба й 20 грамів масла…
Яйця й сир по можливості.
А як немає тої можливості?
Ну, що ж, значить святвечір буде без сиру…
8. НЕ ЗАБЕРЕТЕ, — Я И УКРАДУ
І ще оголошення:
«Українське національне об'єднання просить усiх, кто має свої речі на перехованні в будинку УНО, забрати їх до 31.XII. За речі не беремо ніякої відповідальності». Найкращий спосіб — дати оголошення за кілька днів до визначеного терміну. Ніхто, ясна річ, речей не забере, бо забирати нема куди, — потім продавай і пропивай. Справа, як бачите, цілком державно-національна!
9. САМА ТОБІ УКРАЇНА
Ось вона, їхня «територія»:
«Централя Українського національного об'єднання в Берліні перенесла свої бюра до Berlin — Weissensee, Scharlottenburger Strasse, 59, іm Hof, rechter Sietenflugel». Оце всенька їхня держава: rechter Sietenflugel! Гуляй біля Weissensee й співай: «Ще не вмерла Україна!». Вся державна робота.
10. ПРОПАДАЙ, МОЯ БАНДУРА…
«Професорові» Барбарукові не до співів:
«Бандуру мистецького викінчення разом зі школою — нотами продам: проф. Михайло Барбарук, Wien, 10. Randhartingerg, 17, 8/III».
Одне слово:
Взяв би я бандуру — Взяв би та й загнав…
Бо сам я і здуру Емігрантом став…
Загнав би… Та хто купить? З такого життя не заграєш…
11. «ПРАВНЕ БЕЗПРАВНИХ…»
А цікаво було б послухати таку лекцію:
«Провід У. А. Т-ва «Січ» у Відні подає до вiдома, що дня 15.ХІІ відбудеться лекція д-ра О. Фединського на тему: «Правне становище бездержавіних». Гостям раді». Ви гостям раді… А чи раді гості вам? Не дуже вони вам раді, бо вони бездержавні, а, значить, і безправні.
З чого ж тут радіти?