Ліс здавався нескінченним; та хіба не був він таким і насправді? В цьому Гуро пересвідчився ще тоді, коли він летів у пазурях велетенської бабки. Але тоді цей величезний, неосяжний ліс був для мисливця чимось стороннім, був просто об’єктом для спостережень. Тепер ліс обернувся на хитрого, підступного ворога, що насунув на Гуро враз з усіх боків. Ліс дивився на мисливця тисячами очей своїх невидимих мешканців, ліс був переповнений несподіванками й таємницями, які чигали на людину на кожному кроці, перетинали їй шлях, заважали, затримували.
Самі великі дерева, увінчані буйними зеленими шапками листя, мало заважали Гуро. Він вільно обминав їх, весь час перевіряючи напрямок, в якому кликав його голос Василя. Але частенько ліс улаштовував перед мисливцем справжні загорожі.
Цупкі повзучі рослини перепліталися складним мереживом, зітканим із живих міцних канатів. Вони звисали з великих дерев, перекидалися з одного на одне, пересновувалися. Такі перепони тяглися на сотні метрів, утворюючи суцільну непролазну стіну. Обходити такі перепони було б надто довго, і мисливцеві доводилося шукати заховані під великим ситим листям отвори, розрубувати тонші рослини своїм кинджалом, пролазити крізь такі отвори, щоб через десять-п’ятнадцять хвилин опинитися перед новою загорожею, ще щільнішою, ще довшою.
Нерівний ґрунт, перерізаний ярами, перетятий буграми, то вів Гуро вгору, де під самими, здавалося, хмарами вільно зростали прекрасні великі пальми й кипариси, то зводив його вниз, до густих заростей папороті, до грузьких трясовин, що засмоктували ноги, наче взуваючи враз мандрівника в свинцеві чоботи.
Але траплялися й легкі ділянки, де Гуро швидко посувався вперед, наспівуючи навіть якусь нікому невідому мелодію з кількох нот, щойно вигадану ним. Та це траплялося рідко.
Вже не перший раз Гуро радів з того, що цю важку подорож він відбуває у скафандрі. Тільки це врятовувало його в багатьох випадках, тільки це дозволяло йому йти без затримки, не звертаючи уваги на безліч перепон.
Вперше він зрозумів це, вибираючись з дрягвистої низини, нещадно ламаючи ситу велику папороть і викараскуючись угору, схилом глибокого яру. Щось несподівано майнуло перед його очима в’юнкою яскраво-зеленою стрічкою, впало на його ногу, обкрутилося круг неї і спинило її.
Гуро похолонув: це була здоровенна зелена гадюка. Роздратована несподіваним рухом людини, яка сполохала її, гадюка обвилася круг ноги мисливця й люто кусала її. Вона звивалася й сичала, її довгі вигнуті зуби впиналися в тканину скафандра, змочуючи її отруйною рідиною.
«Якщо прокусить скафандр, то вже ніщо не врятує!» — подумав Гуро, націляючись у гадюку кинджалом. Але в ту ж мить він згадав про металеву сітку, яка захищала від ушкоджень гумову тканину скафандра. Це заспокоїло його. Ніякі гадючі зуби неспроможні прокусити металеву сітку, Гуро був певний цього. Поклавши кинджал у ножни, він спокійно схопив гадюку рукою впоперек тіла, віддер її від ноги, перехопив ближче до хвоста. Розмахнувся нею в повітрі й розтрощив люту плескату голову об стовбур дерева.
— Це навчило б тебе ввічливіше ставитися до людей… коли б ти лишилася після цього живою, — задоволено сказав Гуро, відкидаючи вбиту гадину в хащі.
Вдруге він оцінив скафандр, коли його шлях перетяло довге, хоч і неглибоке озерце. В ньому буяло життя. Дивні тварини заселили його, вони вистрибували з каламутної мулкої води навздогін одна за одною, поринали назад у воду, хлюпалися в ній. Хіба що хвороблива фантазія божевільного художника здатна була б вигадати такі форми, такі неймовірні риси й сполучення властивостей, які бачив перед собою здивований, вражений Гуро. Ось пливе великий чорний жук, за ним тягнеться довгий жовтуватий хвіст із сегментів. Хвіст загрозливо піднесений вгору, він закінчується гострим кривим жалом, як у скорпіона — і так само, як у скорпіона, загрожуючи всім, напружено звивається в повітрі.
Ось зелена жаба завбільшки з людську голову. Але замість широкого жаб’ячого рота — в неї твердий дзьоб між великими круглими очима. І це робить жабу подібною до сови… ось вона навіть дзюбонула якусь тварину, що пливла повз неї, розтерла твердим дзьобом і проковтнула. У її широко відтуленому дзьобі вражений Гуро помітив гострі й нерівні зуби.
Коричнева гадюка з маленькими ніжками й високим гребінцем, звиваючись, вистрибнула на поверхню, скинулася в повітрі й стрілою впала на зелену жабу із совиним дзьобом. Вона обвила її широку шию і тієї ж секунди вжалила в спину. Жаба з зойком перекинулася на спину, дриґаючи лапами. Вона була ще жива, коли коричнева гадюка вже почала її жерти.
Гуро на хвилину навіть забув, що він не має часу на спостереження, що він неодмінно мусить поспішати. Він стояв на березі озерця і дивився на цю боротьбу, на це буяюче й жорстоке життя.
«Вбивай, поїдай і живи!» — подумав він. Так, тут це правило тваринного життя здійснювалося без усяких прикрас, жорстоко і непримиренно!..
Але часу було дуже мало. Як пройти далі? Обходити довкола було б надто довго, це потребувало принаймні з півгодини: досвідчене око Гуро не могло помилитися. Іти просто через озерце?. А всі ці тварини, що можуть напасти на нього, як ота гадюка?
— Хай спробують!
Взявши в одну руку пістолет і в другу фотоапарат, Гуро сміливо ступнув уводу. Грузьке дно, вкрите мулом і уламками рослин, не дозволяло йти швидко. Потворні химерні тварини вистрибували з води перед ним, сичали на нього, загрожували своїми жалами й зубами, але жодна не насмілилася напасти.
Вода підіймалася вище й вище. Ось вона вже доходить до живота ось уже до грудей. Гуро йшов обережно, щоразу намацуючи ногою місце куди ступнути. І враз він відчув, як щось затримало його. Ніби якась рука вхопилася за його ліву ногу й не пускала її далі. Посуватися вперед можна було лише на превелику силу. На щастя, другий берег був уже близько.
«Та що воно таке? Наче нічого під водою й не мусить бути такого великого… адже озерце порівняно неглибоке, тут нема де вміститися великій тварині…» — думав Гуро. Але зробити він нічого не міг, бо обидві його руки були зайняті.
Напружуючи всі сили, він викараскався на берег. Його ліва нога тягла за собою щось незграбне, безформне, блискуче від води. Мисливець поклав апарат у кишеню, пістолет у кобуру і нахилився, щоб роздивитися.
Чорна, пухка здоровенна п’явка присмокталася до його ноги. Вона була завбільшки з сома, сита й блискуча. П’явка присмоктувалася не лише передньою своєю частиною, не лише ротом; вся нижня половина її довгого тіла була вкрита круглими присосками, кожна з яких міцно присмокталася до ноги. Ось чому так важко було вибиратися з води! Огидна істота навіть тут, на березі, не хотіла покинути свою здобич. Вона звивалася, притискуючись до ноги, пересувалася повільно вище й вище, шукала більш придатного місця, щоб присмоктатися.
— Не вийде, не вийде, — мовив Гуро. Він витяг з ножен кинджал і спритним помахом розрізав п’явку вздовж спини. — Іди геть, мені ніколи з тобою морочитись!..
Один за одним відпали присоски — і чорне блискуче тіло п’явки, звиваючись, упало на ґрунт. І враз на нього накинулися інші водяні істоти, що немов тільки цього й чекали. Вони роздирали ще живе тіло п’явки, шматували його й жерли. Мисливець поглянув на це видовище і рушив далі. В нього не було часу. Годинник показував, що Гуро міг вільно дихати ще не більше, як три години. Чи встигне він дійти за цей час до ракети?..
— Товаришу Гуро, ми чекаємо вас. Поспішайте, товаришу Гуро, ми дуже турбуємося, що у вас не вистачить кисню… — нагадував йому голос Василя.
Мисливець прискорив ходу. Цей етап був порівнюючи легким. Ґрунт підіймався вгору, він був укритий лише великими старими деревами, що затуляли його від світла своїми густими шапками листя. Тільки папороть могла зростати тут, інші рослини вмирали. Гуро швидко йшов угору. Три години… три години… чи вистачить їх?..
— Поспішайте, поспішайте, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас уважно, перевіряйте весь час напрямок!..
Хлопець, мабуть, украй стомився повторювати весь час те ж саме. Ось уже близько трьох годин він викликає Гуро, близько трьох годин він веде його своїм стурбованим голосом до ракети, до порятунку. Гуро уявляв собі:
Микола Петрович і Сокіл працюють, вони заклопотані ультразолотом. Це не означає, звісно, що вони забули його. Ні, цього він певний, вони не кидають думки про свого товариша, якого занесла гігантська бабка. Вони раді були б зробити все для його врятування. Але вони безсилі допомогти йому. І вони працюють — можливо й тому, щоб не такою нестерпною була тривога, щоб заповнити чим-небудь час. А Василь сидить біля передавача і викликає, викликає… він знає, що без нього Гуро напевне може збитися з дороги… Любий юначе, яка то важка праця — сидіти отак і викликати, не знаючи, чи чують тебе, чи справді ти допомагаєш, чи лише марно витрачаєш сили…
Гуро вгадав. Василь таки не відходив від апарата. Він сидів стомлений і блідий. Але невпинно повторював те ж саме:
— Пеленгуйте нас, товаришу Гуро, пеленгуйте! Ми дуже турбуємося за вас, поспішайте, перевіряйте напрямок…
Вже давно слова злітали з його уст чисто механічно, не заважаючи думкам. Свідомість юнака мов подвоїлася. Одна його половина, фізична, була біля передавача. Це вона невпинно повторювала слова, скеровані до Гуро, повторювала автоматично, не замислюючись над їх змістом, бо це тривало вже кілька годин.
І друга половина теж працювала вже кілька годин. Ця друга половина була десь із Гуро. Василь не знав, не уявляв собі, як саме врятувався мисливець від бабки. Але для нього не було жодного сумніву, що це було так. Борис Гуро не міг загинути, Борис Гуро мусив урятуватися! Як, чи в повітрі, чи на ґрунті, чи застреливши бабку, чи подарувавши їй життя — це не мало значення. Головне — Борис Гуро врятувався. А коли він врятувався, — він обов’язково мусив чути й Василеві слова. А чуючи їх, він мусив прийти до ракети, користуючись допомогою Рижка.
Звичайно, по дорозі додому Бориса Гуро могли спіткати й інші неприємності, на які так багаті хащі Венери. Але він переборе і їх, він незабаром повернеться, він буде тут, відважний мисливець. Тільки не припиняти викликів, тільки допомагати йому весь час дотримуватися вірного напрямку!..
Так, Борис Гуро ішов вірним напрямком. Голос Василя звучав у його вухах, мисливець часом повертав голову, перевіряв чутність, перевіряв свій напрямок. Все було гаразд. Він звик уже легкими ударами кинджала перерізати перепони з товстого павутиння, яке мов навмисне розпинали на його шляху ситі великі павуки — рідні брати того павука, якого мисливець убив у перший день їхнього перебування на Венері. Він звик по невловимих ознаках знаходити непомітні отвори в загорожах із повзучих рослин. Він звик уже не звертати уваги на великих гадюк, що з сичанням тікали від нього, чи, навпаки, кидалися на нього. Все це стало звичним, все це було дрібницями.
Тільки одного побоювався Гуро — зустрічі з якою-небудь велетенською потворою, як отой дракон-сколопендра або підземна панцерована істота, яка мешкала в інфрарадієвій печері. Правда, панцерована істота була підземною; правда, сколопендрі, можливо, нічого було робити тут, у цих хащах… проте — хіба тими двома потворами обмежується велетенське населення цих диких хащів? Хіба не може кожної хвилини з-за першого-ліпшого стовбура визирнути ще якесь чудище? Хіба може хтось ручитися, що за мить з верхівки отого великого дерева не стрибне якась химерна мара?
Навіть у диких джунглях Індії Борис Гуро почував би себе краще, спокійніше. І це було цілком зрозуміло. Адже всі найстрашніші мешканці джунглів були заздалегідь відомі. Можна бути готовим до зустрічі з тигром, знаючи його звички, манеру нападати тощо. Але як його бути готовим до зустрічі з незнаним чудищем, якого ти собі навіть уявити не можеш? Бути готовим до зустрічі і водночас майже не мати зброї… Хіба це можна назвати справжньою зброєю — цей іграшковий пістолет, цей кинджал? Правда, були ще дві гранати. Але — тільки дві. Головне, не було звичної автоматичної гвинтівки, яку Гуро залишив біля ракети.
Ще невеличкий підйом між велетенськими кипарисами. Гаразд, нагору навіть легше йти, ніж під гору, не треба стримуватись.
Швидкими кроками мисливець підіймався, поглядаючи на небо, яке тут було видно: кипариси росли оддалік один від одного. Його турбувало: чи скоро почне сутеніти? Правда, його прожектор працює бездоганно, а радіоколивання поширюються незалежно від дня чи ночі. Але краще йти цим лісом удень, значно краще… День на Венері майже дорівнювався земному, — він тривав трохи більше, щось із шістнадцять годин, як точно встановив Микола Петрович. За його підрахунками, доба Венери дорівнювала двадцяти семи годинам — всього на три години більше, ніж на Землі.
— Це залежить від того, що Венера повільніше обертається навколо своєї осі, — пояснив Риндін товаришам. — І земна наука буде нам дуже вдячна за ці спостереження, бо час обертання Венери був досі невідомий на Землі. Хмарна ковдра нашої сусідки не давала змоги астрономам визначити це. Існували найрізноманітніші припущення щодо цього. Досить сказати, що частина астрономів відстоювала двадцятичотиригодинну добу на Венері, а друга частина запевняла, що доба на Венері дорівнює цілому земному рокові.
Тепер Гуро шкодував, що Венера так швидко обертається навколо своєї осі. Краще було б, коли б вона оберталася куди повільніше: тоді нескоро почало б сутеніти.
Узгір’я закінчилося. Ось останні кроки вгору. Чому так світло за тими крайніми кипарисами? Невже кінчився ліс?..
Перед очима Гуро відкрилася дивна картина.
Величезне плато було вільне від лісу. Він відходив праворуч і ліворуч, він широким колом обіймав це плато ген на обрії. Тільки трава — густа зелена трава вкривала тут ґрунт, рівний і твердий. Само по собі це було дивно — поверхня Венери, вільна від лісу!
Але не це вражало на тому рівному плато.
Якісь дивні фантастичні споруди виднілися там і тут на траві, химерні, незрозумілі споруди, жовтуваті, коричневі, напівпрозорі, туманні й рухомі. Так, вони не стояли на одному місці, вони повільно пересувалися, вони підходили одна до одної, наближалися, розходилися, розламувалися і знов зростали. Це було як у казці, як уві сні!
— Та що я, сплю чи що?! — мовив вражений мисливець.
Споруди гойдалися й розпадалися, змінювали свої форми.
Здавалося, вони були складені з геометричних тіл — куль, циліндрів. І кожна така куля, кожен такий циліндр з округлими краями рухався, пересувався, чіпляючись на мить за інші і відпадаючи від них. Ось золотава споруда з довгих пухких тіл, наче з напівпрозорих ковбас. Купа цих тіл лежить на траві. І ось ця купа ворушиться, вона посувається вбік, зустрічається з купкою зеленавих кульок — і падає на них, розпадається, вкриває кульки. Ще кілька секунд — і знов виникає висока куля пухких округлих циліндрів, але немов уже товстіших. А кульки? Їх немає, вони зникли… Де вони?..
— Тварини? Але чому вони громадяться такими купами? Комахи? Не схоже… Що це таке? — питав себе мисливець, не наважуючись вийти на рівне плато з-за останнього кипариса.
Він зрозумів: кульки, зеленаві оті кульки — не просто зникли. Їх пожерли пухкі циліндри. Напали на них — і пожерли. Але як?
Рух дивних споруд не припинявся. Він був напрочуд легкий, здавалося, що всі ті кулі, циліндри і ковбаски нічого не важать, що їх вільно переносять подуви вітру.
— Поспішайте, товаришу Гуро, поспішайте! У вас може не вистачити кисню, — повторював застережливий голос Василя, — перевіряйте напрямок!
Напрямок лежить просто через це плато, від краю й до краю заселене дивними живими істотами, для яких немає назви. Обходити плато — ген-ген куди треба було б іти!.. Ні, звертати не можна. Треба йти. Кинджал в одну руку, пістолет у другу. Вперед!
Дивні істоти не звертали ніякісінької уваги на людину в скафандрі, що наближалася до них. Вони лишалися спокійними і байдужими. Та далеко не таким спокійним був Гуро.
Тепер він бачив виразно. Істоти ці були здебільшого напівпрозорі. Блискуча зморшкувата плівка одягала їх. Не було в них нічого — ні голів, ні кінцівок. Навіть рота не міг розглядіти мисливець. Вони вільно лежали одна на одній, мов бездушна купка великих пухирів. Але вони не лежали нерухомо, вони весь час обмінювалися місцями, вони ковзалися одна по одній. Мабуть, саме так вони й пересувалися по плато.
Здалеку ці купки здавалися невеличкими. Тепер Гуро бачив, що найменша з них була йому по плече. І дедалі відстань між окремими купами зменшувалася, лишалися тільки вузькі проходи між ними. Ці проходи то вужчали, то ширшали — і треба було пробігати ними в той час, коли купи дивних істот відсувалися вбік і поширювали прохід.
Гуро швидко біг повз ті купи, щосекунди змінюючи напрямок і шукаючи вільний шлях. Одного разу він не розрахував напрямку — і велика купа рожевих куль насунула на нього.
— Ти ба! — здивовано вигукнув мисливець і відстрибнув.
Істоти зовсім не були такими легкими, як здавалися.
Навпаки, вони мали не абияку вагу. Вони були мов виповнені води, такі важкі. І відштовхнути від себе таку купу не зміг би навіть найміцніший силач.
На щастя, купа рожевих куль тільки штовхнула Гуро. Мисливець відстрибнув убік і побіг далі. Але він помітив, що купи дивних істот немов почали рухатися швидше. Вони перекидалися, вони повзли в різні боки, вони, здавалося, шукали чогось. Проходи між ними стали небезпечними.
Іншим часом Гуро охоче спинився б, відійшов осторонь і з інтересом спостеріг би це казкове видовище. Дивні істоти були немов чимсь знервовані. Їх забарвлення змінювалося, переходячи з одного блідого кольору в інший. Вони метушилися, швидко перекидалися, стикалися. Ось кілька куп з’єдналися в одну — велику, широку і нетривку. За півхвилини величезна купа знову розпалася на окремі, менші.
Але мисливець не мав часу на спостереження. Його значно більше непокоїло те, що тепер стало помітно важче протискуватися між купами цих істот. Кожна з тих куп немов чекала його наближення, щоб перекинутися на Гуро всією своєю вагою. Два чи три рази Борис ледве уникнув цього, купи перекинулися з чверть метра позаду нього.
«Здається, ролі змінилися. Тепер не я вже мисливець, а ця чортівня полює на мене», — подумав Гуро, криво всміхаючись.
Він не помилявся. Дивні істоти немов чули його наближення, купи їх намагалися перетяти йому шлях, загородити його. Вони посувалися до людини звідусіль, вони рухалися швидше й швидше. Це ставало подібним до гри в кішки-мишки. Щойно мисливець знаходив просвіт і кидався в нього, як прохід зникав: назустріч Гуро котилися, перекидалися дивні кулі й циліндри. Він підстрибував убік, до іншого проходу; але враз закривався і цей — і знову Гуро бачив химерні кулі й циліндри, які посувалися на нього суцільною рухливою стіною.
Гуро на мить спинився. Це ставало загрозливим. Ось уже добрих чверть години він витратив на цю біганину, майже не вигравши нічого з тієї відстані, яка віддаляла його від лісу.
Що робити? Стріляти? Але їх усіх не перестріляєш. Рубати кинджалом? Теж марна річ. Кулі і циліндри насували, котилися хвилями, вони ось-ось задушать його, і він не встигне ворухнути рукою. Пробити собі шлях гранатами? Але за поясом Гуро були всього лише дві гранати. І розлучатися з цією єдиною справжньою зброєю Гуро не хотів без крайньої потреби.
Відстань між ним і передньою частиною великої холоднуватої хвилі дивних істот зменшилася. Стояти на місці не можна було. Мисливець відстрибнув убік, але й звідти котилися назустріч йому кулі й циліндри. Куди тікати? Вже не залишалося жодного проходу.
І враз найближча велика рухома купа розсипалася. Синюваті кулі покотилися по траві під ноги Гуро. Ще, ще… Вони котилися швидко, вони штовхали його з усіх боків. Зблідлий, спітнілий Гуро, стиснувши зуби, відбивався ногами, розбиваючи найближчі кулі. Вони репалися, з тріском розриваючись, укриваючи траву й ноги мисливця в’язким холодцем, густим киселем, яким були наповнені їхні блискучі зморшкуваті оболонки. За кілька секунд лютої боротьби нога мисливця посковзнулася на слизькій, вкритій тим киселем траві. Неприродно махнувши руками, Гуро впав.
— А-ах! — скрикнув він.
Десятки, сотні важких і м’яких куль і циліндрів упали на нього згори, Він рвав їхні оболонки руками, шматував кинджалом. Зціпивши зуби, Гуро жорстоко бився. Він був увесь залитий тим в’язким холодцем, що заважав рухатися, він знищував кулі й циліндри десятками, — але на нього напосідали нові й нові сотні. Дальша боротьба ставала безглуздою. Гуро на хвилинку спинився й спокійно простягся на слизькій траві. Чого їм треба? Що вони можуть зробити з ним? Зжерти?.. Ні, він — непридатна їжа для цих істот. Що ж тоді?..
«Ану, подивимося», — подумав мисливець.
Які б не були наміри дивних істот, але не доводилося гаяти й хвилини. Тіло мисливця стискалося під величезною вагою сотень вібруючих куль і циліндрів. Він майже не міг ворушитися. Не варт було й думати про те, щоб продертися попід істотами, плазуючи по траві. Здавалося, товстий шар їх на тілі мисливця дедалі збільшувався, дедалі важчав. Стало важко дихати.
«Вони задушать мене так!» — з одчаєм подумав Гуро.
Крізь скафандр він відчував холод. Істоти були холодними, як лід. Вони гнітили важче й важче.
«Задушать!..»
І знов голова мисливця стала ясною і тверезою. Хвилина загрозливої небезпеки, як завжди, прояснила розум. Несподівана думка прорізала мозок Гуро. Немов десь близько-близько біля себе почув він голос Миколи Петровича. Так, так, це було тоді, коли, ще на Землі, Риндін пояснював Гуро всі деталі апаратів у ракеті. Дійшла черга до скафандрів: Микола Петрович показував:
— Скафандри мають своє власне обігрівання. Повертом рукоятки ви пускаєте струм у металеву сітку, що взагалі призначена захищати гумову тканину від механічних пошкоджень. Вона нагрівається і рівномірно зігріває все ваше тіло. Але — звертаю вашу увагу! — це не можна робити довго, не можна давати сильний струм. Бо сітка може легко перегрітися, вона пошкодить гуму. Отже, не повертайте рукоятку до краю, Борисе, будьте обережні!..
Ось вихід із становища. Хай зіпсується гума, хай зіпсується скафандр, це можна буде згодом полагодити. Треба використати останню можливість!
Рука Гуро, зробивши велике зусилля, дотяглась до шолома, намацала там маленьку рукоятку і повернула її до кінця. Майже зразу рівномірне тепло обгорнуло все тіло мисливця. Скафандр помітно нагрівався. Ось уже стало жаркувато. На чолі Гуро виступив піт.
— Все одно як гаряча лазня, — крізь силу посміхнувся він. — Побачимо, як реагуватимуть на це мої вороги…
Скафандр розігрівався, як електрична пічка. Раптом Гуро відчув міцний поштовх. Ще, ще… Кулі й циліндри енергійно рухалися, вони штовхали його без упину — чи, може, відштовхувалися від нього?..
Найбільше припікало руки. Цілком зрозуміло: тканина на рукавичках була значно тоншою, вона легше пропускала тепло.
«Обпечуся, слово честі, обпечуся…» — подумав Гуро, зціплюючи й розціплюючи пальці в рукавичках. І ось він відчув, що руки його рухаються майже вільно. Він ворухнув ногою: теж вільно.
У вікнах шолома стало світліше. Так, так, кулі й циліндри відкотилися від нього. Вони не витримали. Розжарена металева сітка зробила своє діло. Ось на траві лежить кілька істот: вони здригаються, вони не рухаються вже так, як раніше. Ось помітні на них плямки опіків.
Гуро засміявся. Він був врятований. Дивні істоти відступили. Вони відкочуються від нього, вони бояться.
— Гаразд!
Гуро повернув рукоятку назад. Він ледве дихав, він обливався потом. Але відпочивати часу не було. Швидкою ходою мисливець пішов через плато. Добре, що ці істоти не пошкодили рамки на шоломі… Ось він, голос Василя:
— Перевіряйте, перевіряйте напрямок, товаришу Гуро!..
Швидше, швидше з цього небезпечного плато! До лісу було вже недалеко, коли Гуро почув за собою легкий шум. Він швидко озирнувся.
Тисячі й тисячі дивних істот котилися слідом за ним, наздоганяючи його. Вони аж немов підстрибували, вони поспішали за мисливцем.
Хутким поглядом Гуро зміряв відстань до лісу, до хвилі істот. Ні, він не встигне добігти до дерев!.. А повторювати боротьбу з цими живими купами — ні! Гаразд, він спинить їх. Поки що треба виграти відстань.
Гуро побіг до лісу. Ось уже між ним і найближчими деревами залишилося всього метрів двадцять. А холодцювата хвиля вже майже наздогнала його. Стоп! Не можна припустити, щоб вони знову збили його з ніг.
Мисливець обернувся назад. Кулі й циліндри не тільки мчали просто на нього. Певна частина заходила з флангів, ліворуч і праворуч, утворюючи широке півколо.
— Підходьте, підходьте! — промовив Гуро.
Його очі звузилися, він не зводив погляду з хвилі, що наближалася. Дивні, дивні істоти! Здається, ніколи людське око не бачило нічого подібного… нічого!..
Проте, ні. В уяві Гуро несподівано виникло маленьке, яскраво освітлене коло. І в ньому повільно пливли, пересувалися отакі кулі, коми, ковбаски й округлі палички. Де це було? Він пам’ятає цю картину… Пам’ять не зрадила мисливця. Так, він твердо пам’ятає: це було кілька років тому. Бувши в приятеля-лікаря, Гуро зацікавився мікроскопом. І лікар охоче показав йому в мікроскопі культуру якихось бактерій. В світлому колі рухалися ті кулі, коми, палички… Вони збиралися ціпками, купками… зовсім так, як оці… Значить, це — бактерії? Гігантські бактерії?..
Хвиля куль і округлих циліндрів наближалася. Ось уже до неї залишалося тільки метрів десять.
— Ну, тримайтеся!..
Хутким помахом руки Гуро жбурнув у хвилю гранату. Вона зробила в повітрі широку дугу і впала серед дивних істот. І враз сіра хмара диму оповила перші купки. Хмара виринула зсередини, вона підстрибнула вгору — і разом з нею в повітря полетіли розшматовані кулі й циліндри. Мисливець не дивився далі. Він повернувся і знову побіг до лісу. Він чув, як у гуркоті вибуху щось лускало, щось тріщало. Але він біг далі, не обертаючись. Ось перші дерева. Глибше, глибше!.. В гущавину!
Тільки тепер Гуро міг перепочити. Густі дерева й кущі захищали його. Що діялося позаду — мисливця не цікавило. Він був увесь мокрий від поту. Погляд його впав на годинник. Жах: у нього залишалося всього трохи більше години дихання!.. Нема часу відпочивати, швидше додому. Ось напрямок; ще раз перевірити його. Так, сюди.
І знов почалася мандрівка лісом. Тепер Гуро не звертав уваги ні на що. Все залежало від того, чи далеко він ще був від міжгір’я, від ракети. Він швидко йшов між деревами, часом починаючи бігти. Це зумовлювало підвищену витрату кисню — але компенсувалося більшою швидкістю. Гуро згадав: він бачив з лап бабки ту зелену галявину, де темніли камінням крапки. То й було плато з гігантськими бактеріями. Що ще чекає на нього в цьому пекельному лісі? Чи не доведеться ще потрапити йому до того чорного, немов обгорілого лісу з коричневими голими стовбурами?..
Він біг з горбка вниз. Потім, перестрибнувши через невеличку трясовину, знову почав викараскуватися вгору. Ліс був тут не таким густим. В далині видно було небо. І на його світлому фоні Гуро раптом побачив прозоре голе гілля. Тонкими темними візерунками воно вирисовувалося на рожевому небі. Невже це та ділянка лісу? Гаразд, там не може бути нічого страшного, там, навпаки, все добре видно, ніщо не завадить, можна буде прискорити ходу. Вперед, вперед!
Ні, це не були сліди пожежі. Правда, на деревах не можна було знайти навіть найкрихітнішого листячка, жодної травинки не було на ґрунті. Коричневі голі стовбури, мертве сухе гілля, голий бугруватий ґрунт. Нічого. Мертва ділянка, така незвичайна серед буяючої, квітучої, вічнозеленої природи Венери. Що трапилося тут? Чому всі дерева голі?
Гостре око Гуро помітило якийсь рух на голому гіллі. Там немов сиділи великі птахи. Невже є птахи на Венері? Перша зустріч із справжніми теплокровними тваринами?..
Але це не були птахи. За кілька кроків Гуро пересвідчився в цьому. Між дерев він помітив кілька величезних гусениць — кошлатих і ситих. Вони повільно повзали, не звертаючи на людину уваги. То й краще: ці гусениці були великі, як колоди, боротьба з ними відібрала б чимало часу.
Гуро поспішав. Він спіткнувся об каміння і схопився за ближче дерево, щоб зберегти рівновагу. Дерево струснулося — і Гуро відсахнувся: йому здалося, що стовбур загув, загуркотів. Що таке? Що за дивні дерева?..
Це гуло не дерево. З верескливим, пронизливим дзижчанням з його гілля злетіло кілька істот, яких досі мисливець вважав за птахів. Вони були всякі завбільшки — від маленьких, з кулак, до великих, з півметра завдовжки. Вони різко дзижчали й крутилися навколо Гуро.
— Знову кляті комахи! — сказав люто мисливець. — Ну, хай, мені ніколи.
Але потворні істоти не були настроєні так нейтрально. Вони кружляли над головою Гуро, немов збираючись напасти на нього. Ситі тулуби з довгими відростками на кінцях, великі м’які крила, довгі задні ноги як у коників — все це було б не страшне. Але химерні їхні голови здатні були вселити жах у кожного.
Два роги з відростками стирчали на голові кожної величезної комахи. Дві пари щупальців звивалися в повітрі. Серпуваті щелепи намагалися схопити Гуро. І настирливе, пронизливе дзижчання!..
Мисливець зрозумів небезпеку. Невідомо, чи здатні були ці серпуваті щелепи прокусити скафандр. Головне було те, що величезні комахи могли затримати його.
Ховаючись за стовбурами, Гуро швидко перебігав від одного дерева до другого. Він уникав сутички, він зберігав час. Але летючі потвори не відставали від нього. Ось одна з них сіла на шолом і вчепилася в рамку. Гуро почув, як рамка здригається.
— Ні, це не підходить. Геть!
Він махнув кинджалом, щоб скинути з шолома комаху. Проте, цієї затримки було досить, щоб його обліпили інші потвори. Вони насідали на нього, вони впиналися в тканину скафандра, їх м’які крила били в вікна шолома. Гострий і широкий кинджал мисливця миготів у повітрі, вражаючи комах одну за одною. Гуро біг між дерев, відбиваючись від нападу. Комахи не відставали.
Ось дві великі потвори впали з повітря на нього, ледве не збивши мисливця з ніг. Гуро зрозумів: треба щось зробити, так він не відіб’ється. Якщо він міг вражати кинджалом менших, то ці більші могли звалити його самого. Він зіперся спиною об стовбур дерева й витяг пістолет.
— Виходьте!
Навіть не прицілюючись, він натиснув на спуск. Постріл прорізав дзижчання. Одна з великих потвор, майже в половину росту самого Гуро, впала. Ще постріл, ще… Три комахи лежали на ґрунті. Безпосередня небезпека минула. Тепер можна бігти далі, менші комахи не зіб’ють його з ніг.
Далеко за голими деревами відкривався знову зелений краєвид. Гуро з тугою поглянув туди. Що це? Може, він помиляється?.. Ні, це було так. За далекими зеленими деревами майорів червоний прапор. Він здавався дуже маленьким, далеким, але це був він.
— Ракета!.. Міжгір’я!.. Товариші!..
Дихати стало важко. Невже він не розрахував, помилився, визначаючи кількість кисню в резервуарах?.. Швидше, швидше…
Новий удар у спину. Гуро озирнувся. Ще дві величезні комахи нападали на нього. Прокляті! Вони затримують його, йому не вистачить кисню!..
Два постріли розляглися один за одним. І тепер Гуро зрозумів, що він украй стомлений, що він хвилюється, що йому не вистачає повітря. Бо впала тільки одна комаха. В другу він не влучив, він, уславлений стрілець!..
— Так от же тобі, от, от!
Три постріли зробили з комахи безформну купу на землі.
— Товаришу Гуро, поспішайте! Мабуть, ви вже близько, поспішайте, товаришу Гуро!.. — лунав у радіотелефоні голос Василя.
Тепер цей голос проходив мов крізь вату, він був глухий… чи це Гуро став гірше чути? Голова немов наллята свинцем, біль здавлює виски… Скоріше, скоріше, невже він упаде тут, за кілометр від товаришів, бачачи червоний прапор, що майорить на скелі?
Ні, вперед! Хай спіткаються ноги, хай не можна підвести руки, хай безпорадно хилиться вниз голова, хай дзвенить у вухах і тягучий біль здавлює виски й лоба, — вперед!
Хитаючись, хапаючись за дерева, мляво відмахуючись від комах, мисливець важко йшов далі й далі. Він не чув уже голосу Василя, він не чув дзижчання огидних комах, він не чув і не бачив нічого, крім малесенької червоної крапки прапора в далині. Ця червона крапка кликала його, підбадьорювала, вливала в нього єдину, останню надію. До неї, до неї!..
Збираючи всі рештки сили, мисливець повільно йшов уперед. Кинджал випав з його руки — і він не підняв його, він не міг нахилитися, йому здавалося, що він неспроможний буде підвестися. Спотикаючись, він брів до міжгір’я, до товаришів, не зводячи очей з малесенької червоної крапки далекого прапора…