— Хлопець не хоче відходити від мікрофона, Миколо Петровичу. Каже: я ще зможу почергувати. Так і поїв, не відходячи від мікрофона. І ось знов сидить.
Сокіл показав рукою на Василя. Риндін відмахнувся:
— Хай чергує. Це все-таки дає якусь ілюзію допомоги Борисові. Коли я чую цей голос, мені здається, що Борис ще може повернутися. Ніби якийсь зв’язок з ним. Хоч я майже певен, що все це тільки ілюзія, але… Мені думається: якщо Василь змовкне, то…
Він безсило похилив голову. І стільки суму було в його словах, що Сокіл не знайшов що відповісти. Він мовчки одягнув скафандр і вийшов: так чи інакше, не можна було гаяти час. Найкращий засіб забути про горе — це працювати. Сокіл добре пам’ятав це правило.
А роботи було ще багато. Правда, запаси інфрарадію були вже повні. Проте, ультразолота — бо знайдений Соколом метал був саме ультразолотом, — було ще мало. Геолог тільки почав приносити до ракети перші самородки.
Поклад ультразолота, як визначив Сокіл, був дуже багатий. Скеля, що розсілася від вибуху гранати, розкрила багатюще гніздо. Наче хтось навмисне приготував тут велику кількість самородків ультразолота. Гніздо це було довгасте, воно зникало далі під скелею. Сокіл зібрав усі самородки, що опинилися зовні, і тепер готував щілину, щоб підірвати скелю далі. Тоді залишиться тільки збирати самородки, вибиваючи їх з породи киркою або лопатою.
Василь сидів біля вікна каюти. Перед ним, почеплений до рами, висів мікрофон. Ось уже шість годин підряд юнак повторював свій заклик до Гуро. Чи чув його мисливець? Василь твердо вірив у це. Інакше не могло бути. Він, Василь, допоможе Гуро знайти шлях до ракети. І юнак не відходив від мікрофона, він не хотів дозволити нікому зайняти його місце.
— Товариш Гуро вже звик до мого голосу. Не треба, не треба, я посиджу ще, я витримаю, — відповідав він товаришам.
Микола Петрович похмуро працював, приводячи в порядок склад для ультразолота. Старий академік механічно, як машина, переставляв ящики, звільняв місце, складав перші самородки. Але все це він робив бездушно, мляво, неенергійно.
Вперше за весь час подорожі він підупав духом. Він відчував це сам. І водночас Риндін добре знав, що цього аж ніяк не можна було виявляти. Він намагався бути бадьорим, навіть пробував, силкувався жартувати. Микола Петрович відповідав, коли до нього зверталися, питав про щось сам. Але це не був той бадьорий Риндін, що досі заряджав усіх вірою й певністю успіху. Утрата чудового товариша й помічника, занесеного велетенською бабкою, якось вибила Миколу Петровича з колії, дуже вплинула на нього.
Він хотів, він палко хотів, щоб Борис Гуро врятувався. Саму думку про загибель мисливця Риндін відганяв від себе. Але він, завжди тверезий і вдумливий, добре розумів, як мало шансів було за те, що їм доведеться ще побачити Бориса. Він не спиняв Василя, він сам з надією прислухався до його закликів. Хвилинами він не менш палко, ніж Василь, вірив що Гуро чує все; вірив, що мисливець поспішає до ракетного корабля в напрямку, який вказує йому радіо. Але це були тільки хвилини.
Ось і зараз — як заздрив старий академік цьому юнакові з його невичерпною вірою в повернення Гуро! Варт було лише прислухатися, як вимовляв Василь ці слова, як дивився він у вікно на знайомий йому краєвид. Василь вірив у повернення Гуро будь-що. Знову й знову він повторював:
— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро. Поспішайте, бо ми дуже турбуємося за вас!..
У тисячний, у десятитисячний раз хлопець повторював ці слова. А очі його невідривно стежили через вікно за близьким обрієм, на якому вимальовувалися скелі міжгір’я. Він стежив за кожним кущем, немов чекаючи з’явлення Гуро. Василь був певен, ось іще хвилина, дві, три — і Гуро вийде з-за кущів. Адже саме в цьому напрямку понесла його бабка. Тільки б не завадили сутінки, тільки б встигнути до ночі. Щастя, що день на Венері такий довгий!..
Микола Петрович гірко похитав головою: можна було лише поважати в юнакові таку любов до товариша, таку переконаність у його силах, у його щасливе повернення. І знову він подумав: яка чудова пора — юнацтво! Яке воно запальне, яке наполегливе! І як шкода, що він, Риндін, не може бути таким, як Василь. Він не може бути людиною самих емоцій, він мусить дивитися на речі тверезо. І, щоб довести це, він кине зараз це безнадійне чекання, він піде до складів. Треба працювати, чорт забирай, треба щось робити, щоб забутися, щоб не стояла перед очима дорога й така далека постать Бориса…
Риндін уже обернувся, щоб вийти з каюти, як почув за собою голосний, збуджений вигук Василя:
— Він! Ось він! Іде!
Микола Петрович не встиг нічого спитати, як Василь уже вискочив у двері. Чути було, швидко протупотів коридором. Потім грюкнув зовнішній люк, і стало тихо.
Схопившись рукою за груди, де скажено стугоніло серце, готове ось-ось вистрибнути, Микола Петрович несміливо підійшов до вікна. Несміливо, бо він боявся вірити цьому, щоб потім гірко не розчаруватися. Адже немає нічого гіршого, як раптово розбита радість!..
Ось він, близький краєвид міжгір’я. Нічого не видко. Може — це лише примарилося Василеві? Хлопець надто довго сидів біля вікна, він стомився, він знервувався вкрай, йому примарилося?.. А серце все ще стугоніло, очі все ще прогортали кожен кущ з гарячим бажанням побачити знайому постать.
«Треба заспокоїтись. Я надто хвилююся», — подумав Микола Петрович. Але відірватися від вікна він не міг. Адже Василь бачив, бачив мисливця, божевільний Василь побіг назустріч мисливцеві, навіть не одягнувши скафандра… він уперше не виконав категоричний наказ командира корабля. Але — що ж він побачив? Нічого, нічого немає за вікном…
І раптом Микола Петрович безсило впав у крісло, що стояло біля вікна. Ноги його тремтіли, він радісно сміявся і відчував, як з очей його збігають, змочуючи вуса, гарячі сльози радості.
Там, далеко, де вже сутеніло, на високому гребені міжгір’я, — він помітив нарешті маленьку фігурку. Так, так, це була людина в скафандрі, людина в шоломі, це був Гуро. Борис вертається, це він, він іде до ракетного корабля живий, він врятований!..
Сльози котилися по щоках Миколи Петровича — і він забував витирати їх. Борис вертається, летючий хижак не завдав йому шкоди, він урятувався… Та хіба можна було навіть сумніватися в цьому? Хіба Микола Петрович хоча б на хвилинку губив віру в повернення Бориса, такого відважного, такого сміливого й рішучого Бориса?..
Проте — чого він хитається? Чого він не йде рівно? Він майже падає… Так утомився?..
Микола Петрович догадався: мисливцеві не вистачає кисню в його резервуарах. Він задихається, задихається Борис, що вже зовсім повернувся додому. Жах, безглуздя — задихнутися за кілька сотень метрів від корабля, від товаришів…
Вчепившись руками в раму вікна, Риндін бачив, як Гуро впав. Він упав на схилі і ледве затримався, щоб не покотитися вниз. Очевидно, він був майже непритомний. Ноги його спотикалися, мов у п’яного. Руки його чіплялися за каміння. Ось він сів, спираючись руками об ґрунт. Намагається підвестися… знову падає… його шолом хитається з боку на бік, немов у Гуро не вистачає сили навіть сидіти…
— Він задихається, задихається!.. Вадиме!.. Василю!..
Знизу повільно (чи, може, це тільки звідси здавалося, що повільно) підіймався до Гуро Василь. Юнак був без скафандра. Він поспішав, він викараскувався на крутий схил, щоб заощадити час, не витрачати його на обхідний шлях, де не було так круто. А ще нижче підіймався навздогін Василеві Сокіл — в скафандрі й шоломі.
Чи встигнуть вони? Гуро задихнеться, поки вони наблизяться до нього й принесуть до ракети…
Гуро впав знову. Ні, підводиться. Спирається на руки. Голова його звисла. Він уже не йшов, він повз, повз рачки до великої скелі. Ще за півхвилини він був біля неї, сів, зіперся на неї спиною. Непевними рухами почав скидати з себе шолом. Що це значить?..
— Так, так, Борисе! — прошепотів Микола Петрович. — Навіть вуглекислотне повітря Венери зараз буде краще для вас, ніж отруєні гази всередині шолома…
Від Василя до Гуро залишалося не більше, як метрів із двісті. Правда, ці двісті метрів припадали саме на кручу.
Гуро нарешті скинув шолом. Він поклав його біля себе і глибоко зітхнув широко відкритим ротом. Він бачив допомогу, що наближалася до нього. Він знесилено махнув рукою назустріч Василеві. Здавалося, він щось хотів вигукнути, але видно було, що в нього на це не вистачає сили. Ось він підвівся, взявши шолом у руку, і знову рушив униз. Він усе ще хитався, він хапався вільною рукою за скелі, але йшов.
Василь щось гукав йому знизу, махав рукою. Гуро не відповідав.
— Швидше, швидше, Василю… — шепотів Микола Петрович.
І ось Гуро впав знов. Його насичений вуглекислотою організм вимагав свіжого повітря, вимагав кисню. Кисню не було. Організм відмовився працювати. Гуро нерухомо лежав на скелі. Голова його безсило звисла, ще мить — і його бездушне тіло скотиться вниз, на гострі скелі, розіб’ється…
Микола Петрович до болю закусив губу:
— Та невже ж… невже ж…
Сокіл наздоганяв Василя, що вже нахилився над Гуро, намагаючись підняти його. Ось Сокіл узяв нерухоме тіло мисливця за ноги, Василь за плечі. Вони понесли його вниз, до ракети.
Тепер Микола Петрович не дивився більше у вікно. Він вистилав підлогу ковдрою, клав подушку, щоб було куди негайно покласти Гуро. Він вносив у каюту запасний циліндр із рідким киснем, готував трубку, через яку кисень піде до рота, до легенів Гуро. Часом він поглядав у вікно — чи далеко ще?
Ні, вони були зовсім близько. Вже сутеніло — швидко, як завжди сутеніло на Венері. Тепер Микола Петрович бачив у вікно самі силуети — більше нічого.
Грюкнув зовнішній люк. Важкі кроки почулися в коридорі. Відчинилися внутрішні двері.
— Швидше, швидше, сюди! Я приготував усе!
Першим увіходив Василь. Обличчя його посиніло, він важко, уривчасто й глибоко дихав, хапаючи повітря широко розкритим ротом, як риба, щойно витягнута з води. Він ніс на плечі Гуро.
— Сюди, сюди, на ковдру!
Голова Гуро бездушно дивилася в стелю каюти. Закриті очі, стиснутий рот — все це не віщувало нічого доброго. Проте, Микола Петрович не гаяв час марно. Він підніс до губів Бориса трубку від циліндра з киснем. Вставив її в губи. І з радістю помітив, що губи ледве помітно ворухнулися.
Все ще важко дихаючи, Василь високо підняв і пустив руки Гуро: він добре пам’ятав, що саме робив Гуро колись біля майже мертвого тіла Миколи Петровича!..
Груди Гуро підіймалися й опускалися залежно від широких і повільних рухів Василя. Сокіл стояв біля циліндра з киснем і регулював його. Микола Петрович, стоячи навколішки, подавав трубку. Губи мисливця непевно ловили цівку кисню, що з легким шипінням витікала з трубки.
Так минали хвилини. Всі мовчали. Чути було тільки важке дихання Василя та шипіння цівки кисню. Нарешті, новий звук прилучився до цього.
То вперше глибоко зітхнув Гуро. З обличчя його поволі збігала зловісна синява. Очі розплющилися і враз заплющилися знову. Щось подібне до усмішки з’явилося на його обличчі. Гуро жив, Гуро відчував, Гуро всміхався!..
Більше того, ось він зробив спробу сісти. Не розплющуючи очей, він напружувався, спирався руками об підлогу.
— Ні, ні, не треба, Борисе! — схвильовано сказав Микола Петрович.
Але залізний організм мисливця одужував значно швидше, ніж можна було сподіватись. За хвилину він все-таки сів, не зважаючи на всі прохання. Рука його знайшла холодну від хвилювання руку Василя. Очі Гуро з любов’ю спинилися на юнакові.
Ще через силу вимовляючи слова, Гуро сказав:
— Хлопчику мій… ми поквиталися… ти врятував мене…
Він стомлено змовк — і по паузі додав:
— Якби не ти… я не знайшов би… шляху назад…
Василь зніяковіло мовчав, лише потискуючи широку руку мисливця. Микола Петрович обіймав за плечі Сокола й шепотів:
— Знов усі разом… знов…
Спираючись на Василя, Гуро підвівся. Він, тиняючись, підійшов до стола, сів у крісло. Сили поверталися до нього з кожною хвилиною, з кожним новим подихом.
— Покурити хочеться, — всміхаючись, сказав він. — Майже цілу добу не курив… ніколи було…
З двох боків до нього посунулися люлька і сірники: люльку подавав Василь, сірники — Сокіл. Кожен хотів показати мисливцеві, який він радий з його повернення.
— Дякую, дякую, — з лагідною усмішкою відповів Гуро. — Слово честі, я й сам уже все можу. Втім, до тебе, Василю, в мене є прохання. Дай мені аркушик паперу… та не дуже маленький! І олівець.
Він з насолодою закурив. Сивий запашний дим його люльки звис у повітрі. Миколі Петровичу здалося, що нічого й не траплялося: ось сидить, як завжди, спокійний, упевнений Борис Гуро, він курить свою люльку, від неї пливуть запашні хвилі диму… нічого і не траплялося, не було ніяких турбот, ніхто нікуди не зникав, ні в кого не лилися гарячі сльози радості… Як звикли всі ці люди один до одного, як зріднилися вони!.. Микола Петрович на хвилинку віддався цим думкам. Було приємно просто почувати спокій після всіх тих турбот, після всього хвилювання, яке виповнювало цю важку добу.
Але перед Гуро вже лежав великий аркуш паперу. Василь сидів проти мисливця й дивився на нього закоханими очима. Гуро задумливо взяв у руку олівець, покрутив його в пальцях.
Перше, про що згадав мисливець, — були дивні кулі й циліндри, що полювали на нього на плато. Невідомо, що йому нагадало про це. Можливо, олівець, можливо — ще щось.
— Я хочу спочатку розповісти вам про деякі мої сьогоднішні зустрічі, — сказав нарешті Гуро, — якщо вам це не буде нудно, га? Ні, ні, я пожартував, — поспішив він додати, бо побачив справжнє обурення на обличчях товаришів. — Я знаю, що вас це цікавить. Довго говорити не хочу. Але про два випадки варто розповісти…
Він коротенько розповів про дивних мешканців плато і про голий коричневий ліс із мертвих дерев.
— Щодо перших, до тих куль і циліндрів, то тут я дійшов певних висновків. Мені здається, що це були гіпертрофовані бактерії. Вони поїдали одні одних, вони жили купами… мені тепер навіть здається, що я бачив, як вони розплоджувалися… просто ділячись надвоє… Чи може таке бути, Миколо Петровичу?
Старий академік відповів непевно:
— Коли б мені хтось на Землі сказав про таке, я не повірив би. Не можна уявити собі бактерії, ці напіврослини, напівтварини, найнижчу форму живого буття, у вигляді таких великих істот, як ви їх змалювали. Це було б механістичним збільшенням істоти, якого природа не знає взагалі. Але тут, на Венері… після того, як ми бачили всі ці потвори, я не знаю… тут можливо все. І єдине, що мені лишається, Борисе, це — приєднатися до ваших висновків. Правда, Вадиме?
Вадим цілком погодився. Венера приготувала мандрівникам надто багато несподіванок, щоб заперечувати будь-яку можливість, хоч би й найнеймовірнішу.
— Так, — продовжував Гуро, — тепер про мій ліс. Цього я не розумію досі. Чому він був такий голий? Це не пожежа, бо все гілля було ціле. Куди поділося листя, папороть, все зелене?..
— Ну, це зовсім просто, — сказав Сокіл. — Я навіть дивуюся, що саме тут ви, Борисе, не розумієте. Ви ж кажете, що бачили гусінь?
— Так. Величезні гусениці повзли під деревами.
— І бачили тих велетенських комах?
— Бачив, — погодився Гуро.
— Очевидно, це був період, коли гусінь оберталася на дорослих комах. Гусінь, любий Борисе, об’їла весь ліс, усе листя, вона пожерла й папороть, і траву. А по тому вона перетворилася на дорослих комах. От і все.
Гуро задумався.
— Вірно, — сказав він нарешті. — Це єдине пояснення. І до того ж цілком ймовірне. Василю, це тебе влаштовує?
Рижко кивнув головою.
— Тоді переходимо до дальшого пункту нашого порядку денного, — засміявся Гуро. — Виникла в мене одна думка, товариші. — Він глибоко затягся з люльки. — Нібито все в нас гаразд тепер. І інфрарадій ми знайшли, і ультразолото. Чи не так, Вадиме?
— Не тільки знайшли, а вже й почали складати його в ракеті, — з гордістю відповів той.
— Так. Можна сказати, не даремно билися з усякими страховищами, не даремно хвилювалися за кожного з нас по черзі. Не вистачає лише юрських ігуанодонів та археоптериксів…
Сокіл знизав плечима:
— А вам, Борисе, і з ними хотілося б зустрітися? Ще не досить з вас того, що встигли побачити? З мене, принаймні, досить…
Микола Петрович щиро засміявся:
— Знову засперечалися! От тепер я бачу наочно, що все гаразд! Якщо Борис і Вадим знов почали гризтися, — я цілком певний, що всі лихі пригоди позаду!
Гуро тим часом продовжував:
— Я думаю, нам час уже подумати всім про повернення до старої Землі. Що ви так дивитеся на мене? Слово честі, я не збожеволів. Так далеко справа не зайшла. Я чудово пам’ятаю, що наш корабель застряв у скелях, що у нас немає засобів визволити його тощо. Про це все ми чимало говорили. У мене є інша думка.
— Повернутися без ракети?
— Ні, Вадиме, ні. В ракеті. Ось, прошу, подивіться.
Олівець у руці Гуро рисував якусь грубу карту, якийсь план. Всі уважно стежили за ним, схиливши голови.
— Оце — наше міжгір’я, — говорив спокійно Гуро, пихкаючи люлькою. — Воно тягнеться отаким півколом і закінчується тут нагромадженням скель. Бачите? З іншого ж боку воно робить ще два коліна, вздовж нього протікає невеличкий струмок… Я думаю, так, кілометрів за три від того місця, де перебуваємо ми з вами. І цей струмок вливається у велике озеро. Я можу нарисувати тут лише край його, бо це озеро надто велике навіть для твого великого аркуша паперу, Василю.
Олівець Гуро викреслив велике півколо. Три пари очей здивовано подивилися на нього: звідки він може все це знати?
Але ніхто не висловив цієї думки. Невідомо, чи помітив Гуро ті трохи недовірливі погляди, але він спокійно продовжував:
— Це ще не все. До того ж таки озера вливається чималенька бурхлива річка. Дуже цікаво, знаєте: її річище просто паралельне нашому міжгір’ю. Воно, те річище, тягнеться отак…
Олівець мисливця накреслив і це річище.
— В цьому місці, де починається наше міжгір’я, річку відділяє від нього тільки оте нагромадження скель, що виникло там, я гадаю, внаслідок землетрусу. Більше того, я маю підстави думати, що наше міжгір’я, ця геологічна розколина, і було колись старим річищем отієї річки. Тільки після землетрусу, що нагромадив отам скелі й перетнув річці шлях, — вона повернула й потекла іншим річищем.
Риндін, що досі уважно слухав Гуро, раптом поклав руку на папір. Очі його запитливо дивилися на мисливця:
— Борисе, якщо все те, що ви розповіли нам і накреслили на цьому папері, вірно!..
— Все вірно, до останньої риски на цьому плані, — усміхаючись, відповів Гуро.
— Тоді ми вільні! Тоді… — Микола Петрович не знаходив слів.
Василь, все ще не розуміючи нічого, здивовано поглядав на нього.
— І я так думаю, Миколо Петровичу. Ось чому я й вирішив розповісти вам усе це, — радісно ствердив Гуро.
Риндін вихопив у нього олівець:
— Досить лише знищити оцю перепону, — він перекреслив олівцем нарисоване Гуро нагромадження скель у вершині міжгір’я, — і вода з річки рине в міжгір’я. Вона піде своїм старим річищем, вона наповнить наше міжгір’я, вона винесе нас звідси, ми опинимося на озері і…
— І дамо старт нашій ракеті, — закінчив за нього Гуро. — Саме так я й думав, Миколо Петровичу.
— Борисе, ви надзвичайна людина. Я просто не знаю, як це чудово! Друже мій, розв’язано останнє завдання, що стояло перед нами. Друзі мої, чи розумієте ви? Чи розумієте ви, що ми полетимо? Га?
Микола Петрович звертався до всіх по черзі. Очі його сяяли, з обличчя не сходила радісна усмішка. Старий академік, забувши про всі неприємні переживання, про все, що траплялося з мандрівниками за останні дні, радів і сміявся, як дитина.
Гуро востаннє затягся з люльки й поклав її на стіл.
— Ну, радий ти, хлопчику? — спитав він Василя.
— Та хіба ж ви не бачите самі? — радісно відповів Василь, стискаючи мисливцеві руку.
— Одну хвилинку, Борисе, — недовірливо сказав Сокіл, що уважно розглядав карту. — Я не розумію лише одного. Здається; майже весь час ми були вкупі…
— Добре, що ви згадали оте «майже», — зауважив Гуро.
— Жодної розвідки ми не організовували, — продовжував Сокіл. — Звідки ви довідалися і про те озеро, і про річку, і про нагромадження великих скель у вершині нашого міжгір’я?.. Звісно, я дуже радий був почути про все це. Але я людина практична і не розумію, не уявляю собі тих джерел, якими ви користувалися, рисуючи цей план.
— А ви подумайте, Вадиме, — всміхнувся Гуро.
Василь і собі замислився: справді-бо — звідки Гуро міг довідатися про все це? Навіть Микола Петрович із сумнівом подивився на мисливця:
— Я сподіваюся, ви не жартували, Борисе? — стривожено спитав він.
— Ні, ні, — весело заперечив Гуро. — Я охоче поясню все. Тільки ось, може, Сокіл догадається сам? Ану, Вадиме, доведіть свою догадливість. Це ж так просто, що не можна не догадатися.
— Мені нема чого доводити. Я не знаю. Здається, тут, на Венері, немає ще довідкових агентств, де ви могли б розпитати про все це. І карт Венери я в продажу ще не бачив. Навіть не певний, що їх устиг тут хтось скласти до нашого прильоту сюди…
Гуро голосно засміявся:
— Так, так. Я думаю, що оця карта, — він поклав руку на свій план, — поки що перша. Так таки не знаєте? Можу пояснити.
Він обвів насмішкуватим поглядом усіх товаришів і сказав:
— Що ж, на вашу думку, я даремно літав у пазурях тієї бабки? Мені ж однаково не було чого робити в повітрі. А коли людина вільна, вона завжди шукає розваги. Ото й я зайнявся тим, що роздивлявся з пташиного… чи, пробачте, бабчиного польоту, з висоти двісті-триста метрів усе, що було внизу. Виднокруг, самі розумієте, в мене був трохи ширший, ніж до того. Ну, я й бачив і міжгір’я, і ті скелі, і озеро, і річку. А з того зробив, як ви бачите, деякі висновки…
Він лукаво всміхнувся й додав:
— Не міг же я, справді, не використати такого чудового спостережного пункту! Слово честі, це було б злочином!..