Зачепившись на бігу ногою за рослину, Василь утратив рівновагу, впав і покотився вниз. Він летів повз пальми, папороть, перекидаючись і марно намагаючись схопитися за щось, щоб зупинитися. Все крутилося навколо нього — папороть, трава, ґрунт. Різкий удар — і все спинилося.
Василь лежав на потолоченій, поламаній папороті. Над ним схилялося широке мережане листя дивних рослин, ховаючи його під собою. Важко віддихуючись, Василь спробував поворушити рукою, ногою. Ні, ніби нічого не ушкодив. Правда, глухий біль розтікся по лівій нозі; але це була, звісно, дрібниця.
Де ж він? Мабуть, упав просто під кручу, перегнавши таким способом товаришів. Ну, гаразд, треба знайти їх і поспішати до ракети. Адже щось трапилося з Миколою Петровичем, йому потрібна допомога. А він тут лежить… навіть смішно: летів, як та куля!..
Василь підвівся, зробив кілька кроків убік, але в ту ж мить знову присів. Дивний шум вразив його. Чути було гучне роздратоване сопіння, тріщало гілля, наче хтось безжалісно ламав його. Цей шум наближався, гучнішав. Обережно, ховаючись за кущами папороті, Василь визирнув — і відсахнувся назад.
На відстані метрів із сто від нього швидко плазувала, майже просто в його бік сунула страшна мара, розлючено розкидаючи в усі боки поламані рослини. Її широкі лапи, як велетенські гребінці, розсували дерева. Довгі тонкі вуса нетерпляче обмацували все на своєму шляху. Щелепи розсувалися й стискалися, як ківш екскаватора. Потвора рухалася швидко. Ось один з її вусів, звиваючись у повітрі, майнув зовсім недалеко від Рижка.
Василь здригнувся. Руки його стиснули гвинтівку. Але — що можна було зробити гвинтівкою проти такого чудища? Він відступив на крок, ще на один, намагаючись відійти вбік з дороги потвори. Але вона наближалася надто швидко. І от Василь побачив, як страховище й собі змінило напрямок — туди, куди відступав він.
Назад, назад! Відступати! Може, воно ще зверне кудись!..
Потвора раптом спинилася. Вона продиралася крізь дерева, що шкрябали їй боки. Мабуть, це її дратувало. Використати час! Василь круто обернувся й стрибнув убік.
— Ай! — скрикнув він.
Несподівано він знов утратив ґрунт під ногами. Немов прірва розкрилася перед ним. Скрикнувши, він полетів униз, у темряву, вдарившись спиною об край тієї прірви. Щось тріснуло, немов обірвалося. Василь летів униз. Світле небо, зелене буяння рослин залишилося вгорі, Василь падав униз, не випускаючи з рук гвинтівки.
І ось м’який ґрунт спинив його падіння. Вдарився він не дуже боляче, бо тіло його, впавши на похилий ґрунт, прокотилося кілька метрів. Він знову лежав, не знаючи, де він, куди він потрапив.
Густий морок оточував його. Далеко вгорі виднівся світлий отвір: мабуть, звідти він і впав. Природна життєрадісність юнака узяла гору. Він посміхнувся й сказав:
— Мабуть, вже набуваю звички падати і не розбиватися. Це ж тільки подумати: двічі за кілька хвилин упасти з таких круч!.. Але — що то за печера така?
Обома руками Василь обмацував навколо себе ґрунт і стіну. Пухка, волога поверхня, окремі камінці. Доведеться, очевидно, включити електричний прожектор на скафандрі. Але очі юнака немов уже звикли до темряви. Чи то розвіявся морок? Чому стало краще видно?..
Здивованими очима Василь оглядівся. Чому він тепер бачив майже все навколо? Що трапилося? Звідки взялося це дивне блакитнувате сяйво, що виповнювало печеру?..
Нерівні, грубо викопані стіни, що підносилися вгору. На ґрунті — кілька уламків гілля, гниле листя. І просто перед ним починався широкий тунель, що вів кудись у надра. Блакитнувате сяйво розливалося від стін, воно пливло по тунелю вздовж нього. Здавалося, це сяйво розливалося від камінців, подекуди повкраплюваних у стіни й ґрунт. Як тисячі світляків, світилися ті камінці.
Ще раз Василь поглянув угору. Не можна було й думати повернутися на поверхню тим шляхом. Круті стіни немов сходилися вгорі. Очевидно, лишалося тільки посуватися вздовж тунелю, куди б він не привів. Що ж, треба рушати.
Обережно, легко ступаючи, юнак пішов уперед, пильно вдивляючись у блакитнувату пітьму і тримаючи гвинтівку напоготові. Включати прожектор не було рації: він не допомагав би тут. Тим більш, що блакитнувате сяйво дедалі більшало, просто заливаючи все навколо.
Весь час тунель залишався таким само широким, як і спочатку. Лише подекуди його стіни трохи сходилися, проте й тут ширина тунелю була не менша ніж два з половиною метри.
«Хто викопав його?» — подумав Василь.
Важко було дати відповідь на це запитання. Але не можна було думати так само, що цей дивний хід виник сам собою, що він був своєрідною грою природи. Ось із стіни стирчить товсте коріння. Воно напевне пересікало цей хід — і тепер на його зламаному кінці легко помітити глибокі подряпини, мов хтось роздирав коріння міцними щелепами.
«Безумовно, нора або хід якоїсь велетенської тварини, — знову подумав Василь. — Проте, чи не потраплю я отак просто до її пастки?»
На хвилинку він спинився. Але іншого виходу не було. Назад шлях був відрізаний. Тільки вперед, тільки вперед!..
Раптом тунель роздвоївся. Одне його коліно звертало праворуч і йшло вниз; друге ліворуч, повільно підіймалося вгору. Василь міркував недовго: йому треба було вибратися на поверхню, докладне вивчення надр Венери не входило в його найближчі плани. Ліворуч, ліворуч, угору!
Минали хвилини. Тунель звертав в усі боки, звиваючись гадюкою. Але весь час він лишався таким само широким, весь час лишався сповненим блакитнуватого сяйва. Тепер Василь прийшов до остаточного висновку: світилися оті камінці.
Не спиняючись, він вивернув із стіни кілька таких камінців і поклав їх у сумку, що висіла у нього збоку. І враз тривожна думка з’явилася у нього: чому він не почуває звичної ваги переносного радіопередавача, що був у нього за спиною?.. Василь помацав рукою. Передавача не було. Він зник разом із ременями, що тримали його на спині.
Тільки тепер Василь почув, що він злякався. Адже без цього передавача він не зможе подати звістку про себе.
І друга думка: чому він не використав цю можливість, бувши ще на дні ями, куди він упав? Хіба треба було йти цим тунелем? Адже він міг розповісти товаришам по радіо про те, що опинився в ямі, і вони врятували б його. Що передавач зірвався у нього із спини при тому останньому падінні Василь був певний. Значить, він лежить там, на тому гіллі, що застилало дно ями…
Тепер було пізно журитися. А може, він загубив передавач десь уже в тунелі? Ні, такого не могло трапитися, він би помітив, відчув падіння речі. Може, повернутися назад, пошукати передавач на дні тієї ями?..
Рижко спинився, обмірковуючи становище. Так, краще було б пошукати. Зворотний шлях він пам’ятав. Тунель лише один раз роздвоївся, лише один раз. Повернутися?..
Глибока тиша, що оточувала досі юнака, порушилася. Далеко ззаду почулося важке, уривчасте сопіння. Василь здригнувся: це дуже нагадувало звуки, які робила страшна потвора, що ледве не наскочила на нього там, на поверхні.
Швидше вперед! Куди б не привів його цей тунель, однаково це буде краще, ніж зустріч із страховищем!
Рижко кинувся бігти вперед. Ноги його чіплялися за каміння, він спотикався, мало не падав. Але біг далі й далі, лише інколи спиняючись, щоб прислухатись, чи посувається за ним та страшна мара.
І щоразу він чув те ж саме сопіння. Страховище, очевидно, не відставало від нього. Чи чуло воно його? Чи переслідувало воно некликаного гостя в своїй норі, чи просто посувалося до якихось своїх підземних склепів? Василь не знав цього. Але йому лишалося тільки тікати — швидше, швидше!
Здавалося, потвора наздоганяє Василя. Щоразу, як він спинявся прислухатися, сопіння немов наближалося. І щоразу з новою силою Василь кидався вперед, забуваючи про втому. Гвинтівка обважніла в його руці. Але розлучитися з єдиною своєю зброєю, з єдиним своїм захистом Рижко, звісно, не міг. Він мчав далі й далі.
Сяючі камінці в стінах бігли назустріч йому, повз нього, миготіли світловими рисками, що зникали у нього за спиною. Тунель звивався — можливо, лише це й врятовувало юнака, бо потвора не бачила його за частими поворотами. І разом, немов у казці, тунель обірвався.
З усього розбігу Василь ускочив у велетенську печеру, що відкрилася перед ним за останнім поворотом. Тут так само було напіввидно, так само розливалося блакитнувате сяйво. Але, що воно розходилося головне від стін і стелі, то посередині печери було значно темніше. Широко розкриті очі юнака помітили якийсь невиразний рух якраз посередині печери. Немов хтось ворушився там… ні, навіть не хтось, а кілька невеличких світлуватих тварин.
А ззаду наближалося вже сердите сопіння; потвора посувалася тунелем і собі.
Часу на роздумування не лишалося. Ні назад, ні вперед!.. Василь швидко кинувся вздовж стіни, ліворуч. Великі брили, великі купи ґрунту, що лежали вздовж стіни, заважали йому. Бігти вже не можна було. Рижко повз за тими купами, що дозволяли йому принаймні ховатися. Далі, далі від отвору тунелю!.. Ось велика брила. За нею його зовсім не буде помітно. Швидше, швидше!..
І ледве юнак устиг не лягти, а, правдивіше, впасти додолу, ховаючись за брилою, як гучне ревіння довело йому, що потвора так само опинилася в печері. І назустріч їй пролунав тонкий, радісний зойк тварин, що ворушилися посередині печери.
Ледве дихаючи, Василь визирнув з-за брили: адже він мусив знати, що робиться навколо нього. Здаватися так просто Василь не думав. В його гвинтівці було двадцять п’ять куль. Яким би великим і жахливим не було страховище, — він ще побореться з ним в разі потреби. Тут, у печері, є простір, є де вцілити.
Потвора, здавалося, забула про незваного гостя (якщо вона перед тим і відчувала його присутність). Вона проплазувала на середину печери і тепер щось там робила. Що саме — Василь роздивитися не міг: синій туман закривав від нього середину печери. Власне, то був не туман. Блакитнувате сяйво від камінців, повкраплюваних у стіни, не сягало так далеко, залишаючи центр печери у непевному мороці. Якісь тварини ворушилися там. Їх було кілька. Вони пищали, вони немов зустрічали страховище з радістю.
«Я потрапив до лігва цієї тварини, — подумав Василь. — А це її діти. Погану матусю вони собі вибрали, погану…»
Але від цього висновку йому не стало легше. Кожна тварина шаленіє, коли бачить, що її нащадкам загрожує небезпека. І кожен некликаний гість здається тварині такою небезпекою, яку вона ладна розірвати на шматки, щоб захистити своїх дітей.
Василь згадав про жахливий вигляд потвори, про її криві, гострі щелепи, і здригнувся. Що робити?.. Рухатися з місця, поки потвора тут, — значить, іти на загибель. Чекати, доки вона знову піде на поверхню й тоді вибиратися самому?
Але — скільки доведеться чекати? Чи вистачить кисню в апараті, що дає йому можливість дихати?.. Про їжу Рижко вже не думав, це було щось другорядне. Кисень — от головне.
Юнак, намагаючись зберегти спокій, підраховував, не зводячи очей з потвори. Вони мандрували по Венері, сходили на гору й потім бігли назад. Це тривало приблизно годину. Потім він біг назад, упав, покотився. Зустріч із потворою. Друге падіння. І мандрівка тунелем і в печері.
Все це тривало близько двох-трьох годин.
Додати до цього ще перебільшену витрату кисню, бо він майже весь час біг, споживаючи значно більше повітря… а оксилітний апарат працює автоматично, поновлюючи кисень відповідно до потреб дихання. Треба гадати, що він витратив приблизно половину запасу. Залишилося ще на шість годин.
Всього шість годин. Якщо йому не пощастить за шість годин повернутися до ракетного корабля, — кінець. А скільки ця огидна потвора схоче бути в печері, не виходячи на поверхню?.. Адже їй то напевне поспішати нема куди…
Думки бігли одна за одною. Проекти врятування, один фантастичніший другого, проходили в мозку й безжалісно відкидалися. Вбити потвору. Стріляти в неї кулю за кулею. Кинутися тікати і пробувати відстрілятися в тунелі. Ні, це все безглуздя. Радіо… ах, як міг він загубити потужний передавач!..
Мати його, мабуть, уже одержала листа. І сестра напевне розповіла їй все-все: і як Василь мріяв про міжпланетну подорож, і як він готувався до неї, і чому він так несподівано захопився астрономією, що навіть просидів аж три місяці в обсерваторії… Добра, хороша мати! Вона повірила йому, що він вирішив стати астрономом і охоче допомагала йому знайомитися з інструментами і складними приладами обсерваторії. А сестра? Як зворушливо вона умовляла його кинути цю марну, на її погляд, думку!..І як, проте, погодилася не зраджувати його, не казати нікому в світі — навіть матері — про його наміри… Коли б вона тільки знала, до якої пастки потрапив її брат…
Микола Петрович теж пожалів би його. Що з ним самим трапилося там, у ракеті? Чого це він подавав тривожні сигнали? Ах, як Василь погано все це зробив! Замість допомогти любому старому Миколі Петровичу — він сам сидить у цій норі й примушує всіх товаришів турбуватися про його долю. Адже вони нічого не знають про нього…
Цікаво, що то за сяючі камінці? Василева рука намацала коло себе один такий камінець. Юнак підніс його до очей. Звичайна грудка, навіть крихка, розсипається, коли натиснути пальцями. І світиться. І, здається, навіть трохи тепла. Чи це тільки здається? Пальці не відчувають тепла. А от коли піднести ближче до очей, то вони відчувають тонке і приємне тепло. Дивні камінці!.. Треба буде обов’язково показати Миколі Петровичу й Соколові, коли він повернеться… коли повернеться… якщо йому пощастить повернутися до товаришів.
Думки, уривчасті і безладні, стрибали в голові одна за одною, переганяючи одна одну.
Як би допоміг йому отой переносний передавач, коли б Василь не загубив його!.. Товариші знали б, де Рижко, врятували б його… Проте, хіба… хіба ж немає ще однієї можливості? Правда, потужний передавач загублено. Але — скафандр має свій невеличкий передавач, з допомогою якого мандрівники зв’язувалися під час вивчення району падіння ракети, розмовляли один з одним. Може, він визволить? Дати якнайбільшу напругу… щоб далі було його чути… Справді, може хтось із товаришів і почує…
Навпомацки Василь знайшов малесеньку рукоятку в себе на грудях. Вона керувала струмом мініакумулятора, від якого працював передавач. Повернути рукоятку праворуч — струм збільшиться. Отак, ще… ще… до краю…
— Товариші, чи чуєте ви мене? — голосно скрикнув Рижко, вкладаючи в ці нескладні слова всі свої надії.
Мовчання.
— Товариші, це я, Василь, товариші… — почав Василь удруге.
І раптом змовк.
Тремтливе яскраве блакитнувате сяйво залляло печеру. Кожен камінець, що перед тим світився рівно й спокійно, як світляк, — тепер розливав від себе яскраві вібруючі хвилі блакитного світла. Це світло тремтіло, воно переливалося, воно немов відповідало на слова Василя. Кожне слово юнака викликало нові й нові світлові хвилі. Ось Василь змовк — і камінці по стінах і стелі, незліченні блакитні ліхтарі, заспокоїлися, ллючи з себе рівне туманне проміння.
Зацікавлений цим казковим видовищем, Василь проговорив ще раз:
— Товариші!..
Каміння знов спалахнуло, хвилі блакитного світла пронеслися по печері, осяявши всі її закутки. І тепер Василь ясно побачив те, що робилося в середній її частині.
Велетенська потвора лежала там, розкинувши лапи. Вона повільно ворушила довгими тонкими вусами. А коло неї було щось із десять створінь завбільшки з велику собаку. Вони трохи нагадували ведмежат — такі ж жовтуваті, ситі, округлі. Але ось хвилі світла зникли — і дивна родина потвор знову вгорнулася в пітьму, ще більш непрогляднішу після блакитного світла.
— Товариші!.. — голосно повторив зацікавлений Василь.
Він забув про небезпеку, йому хотілося ще подивитися на тих тварин.
Знов яскраве світло залляло печеру, блакитні хвилі прокочувалися по ній, тремтіли і змішувалися. І, мов у відповідь на це, — величезна потвора тривожно заворушила вусами. Василь почув її грізне гарчання. Потвора підвела голову, оглядаючись.
— Е, ні, досить, — тихо вже сказав Василь, забувши, що кожне його слово спричиняється до нового бурхливого випромінювання зі стін і стелі.
Камінці знов відповіли на ці слова неспокійними світловими хвилями. Здавалося, що каміння світилося не все зразу, а по черзі, плавними поштовхами, як хилиться під подувом вітру пшениця в полі.
Із лютим ревом чудище підвелося. З хвилинку воно ворушило високо піднятими вусами, потім повільно повернулося і поплазувало вбік, посуваючись вздовж стін печери. Потвора обмацувала стіни вусами, що ледве торкалися до ґрунту й поспішали далі. Широкі лапи страховища загрібали під себе крихкий ґрунт. Василь помітив, що одна з задніх лап потвори майже безсило тяглася за тулубом; огидна тварина не ступала на неї.
Становище ставало безнадійним. Потвора посувалася вздовж стін навколо печери, відрізуючи останні шляхи відступу. Ще кілька хвилин — і вона наблизиться до юнака.
Дивний спокій огорнув Василя. Зникло кудись хвилювання, мов рукою зняло страх, який відчував раніше Рижко. Він добре розумів, що порятунку він не може чекати нізвідки. Ну що ж! Своє життя він продасть недешево.
Розміреними, спокійними рухами, як у тирі, Василь ліг зручніше, підклав під дуло гвинтівки плоский камінь, прицілився. Ні, він не збирався стріляти, аж доки потвора наблизиться до нього. Треба було заощаджувати кулі. Треба чекати зручного моменту.
Потвора посувалася. Здавалося, вона починала відчувати наближення до людини. Вуса її ворушилися ще загрозливіше, широкі лапи енергійно прогортали ґрунт, з-під них летіло каміння. І щелепи… ось на що не міг спокійно дивитися Василь. Огидні щелепи, які весь час рухалися, немов намагаючись щось схопити, розчавити, розтерти на порох. Щоб отака гидота схопила і вбила? Ні, цьому не бути!
Василь прицілився ще вірніше. Він обрав собі точку посередині голови потвори, між лютими очима страховища. Юнак розраховував так: якщо йому пощастить влучити в мозок тварини, це буде найвірнішим пострілом. Гвинтівка в усякому разі дозволить протягом кількох секунд випустити не менш десятка куль. А тоді…
Потвора наближалася, її віддаляло від юнака всього з десять метрів. Василь завмер. Око його спіймало пряму лінію, що з’єднувала мушку гвинтівки і обрану точку на голові страховища. Тепер хай стане трохи світліше, під час пострілу треба добре бачити.
— Стривай, чортяко! — гучно крикнув він.
Яскраві світлові хвилі попливли по печері. Так, ціль вибрано вірно. Все видно ясно, видно цю точку між очима потвори.
Як на навчальному стрілянні, Василь акуратно натиснув спуск. Сухий постріл пролунав раз — і відгукнувся незчисленними лунами в печері. Щось ударилося об брилу поруч із Василем, впало біля нього разом з відбитими скалками, шматками каменю.
Василь озирнувся і похолонув. Це була його куля!
Деформована, сплющена, — але це була вона, ще гаряча від удару. Значить, куля не пробила голову потвори, вона відскочила від неї… На страховищі — панцер?..
Так хай буде, що буде, у нього є ще кулі, він знайде, куди їх всадити. Не може бути, щоб потвора була вся в панцері!
Постріл… ще… ще… І щоразу кулі, повертаючись, бризкали кам’яними скалками навколо Василя. Кулі не брали жахливу тварину, що з грізним ревом посувалася вперед, украй роздратована, розмахуючи вусами й розкидаючи лапами ґрунт. Її щелепи загрозливо клацали, хапаючи повітря. Ось вона вже на віддалі всього кількох метрів…
Одна з широких, мов закутих у панцер, лап піднеслася високо в повітря, ніби замахуючись на Василя. Ще мить…
Руки юнака похолонули. Гвинтівка здалася важкою, такою важкою, що він не мав сили підняти її і націлити знову на ворога. Це було надто жахливо — страховище, одягнене в панцер, який не може пробити куля автоматичної гвинтівки!
Василь не витримав. Стомлені, натягнені нерви здалися. Він знесилено схилив голову на руки, на непотрібну тепер гвинтівку. Глухий стогін вирвався з його вуст.
І, відповідаючи на нього, блакитним яскравим світлом, неспокійними тремтливими сяючими хвилями засвітилося каміння в стінах і стелі печери, освітлюючи нерухому, безпорадну постать людини в скафандрі, освітлюючи піднебну широку, закуту в панцер лапу потвори, що готувалася вдарити юнака…