Борис Гуро в задумі стояв перед отвором у ґрунті. Сюди чи не сюди? Він озирнувся: за кілька кроків виднівся другий отвір. І перший і другий вели кудись у надра Венери. Здавалося, це були початки великих підземних ходів. Але — куди йти? Де шукати Василя… чи, можливо, лише те, що залишилося тепер від нього?..
Що думав сам мисливець про долю юнака? Він під час бесіди з товаришами намагався втішити їх, вселити в них певність у тому, що Василь, живий і непошкоджений, перебуває десь у невідомому ще їм місці. Можливо, він ховається від якоїсь небезпеки, можливо — він чомусь позбавлений змоги повернутися самотужки. Такі були припущення Гуро перед тим, як він знайшов на краю прірви переносний передавач, що перед тим був на спині у Василя.
Тепер становище здавалося трохи іншим. Гуро не хотів говорити цього Риндіну й Соколові, щоб не позбавляти їх останньої надії, але сам він бачив речі у дуже невтішному світлі. Василь упав у цю прірву. Це було ясно. Коли б він не розбився, — він чув би, як гукав його Гуро. Коли б він навіть лежав унизу, непритомний від падіння, — і тоді його можна було б побачити згори, освітивши дно прірви прожектором. Куди ж зник юнак?
І знов Гуро згадав про висловлену Соколом думку відносно потвори, яка нападала на корабель. Василь упав, на дні його немає — лишається тільки думати, що його схопила й понесла з собою та потвора. Адже і її сліди, поламані дерева і папороть, кінчалися біля одного з отворів у ґрунті.
Тривожні думки турбували, позбавляли мисливця спокою, такого потрібного саме тепер. Гуро добре володів собою; отже і цього разу він розігнав неприємні думки і знов почав міркувати.
Передавач він знайшов тут, біля цього отвору. Але цей хід значно менше глибокий, ніж другий. І сліди потвори зникали не тут, а біля другого, ширшого отвору. Спробувати хіба ще раз гукнути? Зазирнути ще раз, освітивши прожектором?
Нахилившись над отвором, Гуро гукнув:
— Василю! Де ти? Відгукнися!..
Але, як і весь час перед тим, він не дістав жодної відповіді. Яскравий у темряві прірви промінь прожектора забігав по стінках і дну ходу. Ні, там нічого не видно. Проте, гостре око мисливця помітило неглибоку ямку у дні прірви — немов слід від якоїсь важкої речі, що впала згори. Цей слід міг залишити Василь. Але куди ж він зник?
Треба було зважуватись. Гуро перевірив ще раз свою зброю, прилади. Гвинтівка з розривними кулями, запасний резервуар з оксилітом — отже, йому вистачить кисню на вісімнадцять годин — дванадцять в основних резервуарах і шість у запасному. Три ручні гранати на поясі — це важлива зброя. Запасний мініакумулятор. Переносний передавач на спині, що дасть йому змогу тримати радіозв’язок із ракетою. Нібито все гаразд. Вперед!
— Я рушаю на розшуки у підземний хід, — сповістив він голосно, повернувши перед тим вимикач передавача.
Потім Гуро прив’язав до стовбура ближчої пальми тонкий міцний мотузок і з допомогою його почав спускатись у прірву.
Ось воно, м’яке, вкрите гнилим листям і поламаним гіллям дно. Нагорі вже сутеніло, і тут Гуро через кілька кроків укрила темрява. Поворот вимикача — і темряву перед мисливцем прорізав яскравий промінь світла від його прожектора, прикріпленого до скафандра. Промінь відбивався від стін там, де з ґрунту виступало каміння, і освітлював все так гарно, що Гуро навіть зменшив силу світла: навіщо було даремно витрачати енергію?
Підземний хід не йшов далеко вглиб. Мабуть, він тягся весь час на глибині не більше як метрів з п’ять під поверхнею. Про це свідчив і пухкий вогкий ґрунт, і численне коріння дерев, що звисало зі стін.
Даремно Гуро шукав слідів юнака. Їх тут не було: на ґрунті коридору безконечно тяглися широкі сліди чогось подібного до величезної мітли, що замітала всі сліди.
«Безперечно, нора якоїсь тварини, — подумав Гуро. — Добре, якщо хід не матиме розгалужень, бо інакше я просто не знатиму, куди йти».
Він ішов швидкими, але неквапливими кроками. Так ходить людина, що звикла багато ходити, не витрачаючи ні крихітки енергії марно. Коли б зараз хтось спробував іти поруч із мисливцем, то відразу відчув би, що за цією неквапливою, здавалося, ходою можна встигнути, не відставати, лише переходячи іноді на біг. Великі, спокійні кроки дозволяли Гуро добре роздивлятися й помічати всі дрібнички, що, безумовно, лишилися б поза увагою іншої людини. То позначалися звички досвідченого мандрівника і мисливця.
Ось Гуро на хвилинку зупинився і підійшов до великого коріння, що звисало, мов обірване, зі стіни. Він похитав головою і мовив сам до себе:
— Таку тваринку я зовсім не бажав би здибати…
Це стосувалося слідів на корінні. Досвідчене око мисливця зробило висновки з слідів, що виднілися на перегризеному корені. Невідома тварина не точила грубий корінь, вона просто перекусила його. Так гризти дерево могли лише щелепи велетня…
Ще через хвилину Гуро спинився перед кількома дивними камінцями, що стирчали з ґрунту біля стіни. Він аж присів, уважно розглядаючи їх. Потім виключив прожектор на грудях — і присвиснув від здивовання:
— Оце так світляки… Цікаво, цікаво!..
Але час не ждав. І, включивши знов прожектор, Гуро рушив далі.
Його пильне вухо насторожено ловило найменшу подібність до звуків. Проте, мікрофон на шоломі не вловлював нічого, крім легкого шуму кроків самого Гуро.
Найдужче турбувала мисливця відсутність слідів на ґрунті. Коли б тут не було все так чисто заметене якимсь підземним двірником, сліди мусили б бути. Хто це постарався? Невже та тварина? Адже от сліди самого Гуро ясно позначаються на пухкому ґрунті: їх можна легко помітити на відстані кількох метрів. Невже ж потвора дійсно тягла з собою бідолашного юнака?..
І знов Гуро відігнав від себе ці думки. Це надто впливало на нерви.
Хід тягся без краю. Вже двічі Гуро поглядав на ручний годинник. Подорож під землею тривала ось уже другу годину. Але вигляд ходу не змінювався.
Ті ж самі стіни з пухкої землі, з подекуди повкраплюваним камінням, таке ж саме коріння, що утворювало іноді на стіні складне мереживо. І ніяких слідів, крім одного гігантського сліду величезної мітли. Але тепер Гуро вже твердо вирішив, що ця сама мітла була вірним слідом. Безперечно, це слід тієї потвори, що тягла за собою свій тулуб і ним згладжувала всі попередні сліди.
Що то була за тварина? Що обіцяє зустріч із нею?
Спокійним, розміреним кроком Гуро простував уперед. Вже два рази йому траплялися розгалуження. Після короткого обмірковування дальшого шляху Гуро обидва рази обрав той хід, що йшов униз. Він розраховував так:
— Тварина, що має підземні ходи, робить їх не для того, щоб покружляти під землею і вийти знов так собі просто на поверхню. В неї мусить бути якась центральна частина, її лігво, так би мовити. І це лігво, звісно, буде нижче під ґрунтом. Отже, мій шлях — униз.
Мисливець не забував відзначати на кожному розгалуженні той хід, яким він прийшов сюди. Він витрачав навіть певний час, роблячи на стінах помітки коротким кинджалом, з яким ніколи не розлучався так само, як і з своєю тридцятизарядною гвинтівкою.
Третє розгалуження. Гуро зсунув брови:
— Справа ускладняється. Хазяїнові цих катакомб, звісно, добре відомо, куди яка з них веде… А мені… хм, підемо за старим принципом. Мій шлях — нижче, в глибину.
Гуро відзначив чергову зарубку на стіні і зробив крок вперед. Але відразу спинився й прислухався. Якийсь неясний, тихий звук звернув на себе його увагу. Ніби щось пересипалося, ледве чутно шипіло. Ось впало кілька камінців, вони покотилися по землі. Кожен звук розповідав мисливцеві про щось, а все сплетіння звуків малювало перед його уявою таку картину:
— По норі, десь попереду, повзе якась тварина. Повзе повільно і обережно. Не можу сказати, щоб вона повзла від мене, бо звуки не слабшають. Не можу так само сказати, що вона наближається до мене, бо звуки не посилюються. Значить… вона залишається на місці? Але — як можна залишатися на місці повзучи?
Думки ці вмить промайнули в його голові. Гуро виключив прожектор і, користуючись непевним туманним світлом загадкових світляків-камінців, повільно рушив уперед, тримаючи гвинтівку напоготові. Він немов забув про звичку ходити швидким вільним кроком. Тепер Гуро пробирався вздовж стіни, ховаючись за її виступи і не просуваючись уперед ні на метр, доки йому не щастило розглядіти як слід цей дальший метр.
Так підкрадалися колись червоношкірі індійці; так підповзає хитрий хижак, що полює на свою жертву. Гуро мав ще важливіше завдання: він мусив урятувати Василя і, хоча б через це, не мав права на будь-який необґрунтований риск.
Крок за кроком мисливець просувався вперед. Загадкові звуки не зникали. Вони тепер були трохи виразніші, бо Гуро наблизився до місця їх виникнення. Таємнича тварина, справді, немов лишалася на тому ж самому місці. Ось знов виразно чути: упав камінь, покотився. І знов те ж саме, ледве чутне, шипіння. Що ж це таке?
За поворотом ходу Гуро нарешті помітив якесь велике тіло, що перетинало тунель. Мисливець спинився. Його гвинтівка майже автоматично висунула вперед своє коротке дуло. Палець упевнено лежав на спуску гвинтівки. Очі вивчали ціль холодним, спокійним поглядом.
Впоперек тунелю лежало велике округле тіло. Воно, здавалося, складалося з кілець, що невпинно ворушилися. Наче обрубок великої колоди, вкопаний своїми кінцями в обидві стінки тунелю. Але живий обрубок, що весь час, вібруючи, рухав своїми коричнево-червоними кільцями. І від цього руху з стіни часом зривалося, падало каміння, котилося вниз.
Очі Гуро не відривалися від дивної тварини. Що вона робить? Що за незрозуміле положення впоперек тунелю? Помалу, дедалі звикаючи до напівтемряви, Гуро помітив, що кільця, з яких складалося тіло тварини, немов би повільно виходили з однієї стіни і входили в другу. Може — це лише своєрідна помилка зору?
Проте, ні. Мисливець помітив на одному боці тварини невеличку чорну пляму. Ця пляма повільно рухалася разом із своїм кільцем. Ось вона наблизилася вже зовсім до стіни. Ось доторкнулася до неї… зникла.
Так, помилки не може бути. Гуро бачив лише невеличку частину довжелезної потвори, що плазувала впоперек тунелю, вилазячи з одної його стіни і зникаючи в другій. Кільцювате тіло просувалося без краю, загороджуючи шлях. Що ж це за тварина?
Гуро безстрашно пустив униз дуло гвинтівки. Він натиснув на вимикач прожектора. Яскраве світло залляло дивну тварину, вірніше, ту частину її тіла, що була в тунелі. Так ось вони, ті кільця. Тепер видно дуже добре. Можна підійти ближче.
Ніжне, прозоре тіло. Воно, здавалося, невпинно пульсувало, пересуваючись упоперек тунелю і з помітним зусиллям підтягаючи свої кільця. Всередині цього тіла, в зворотному напрямі, рухалася якась чорна маса. Чи, правдивіше, ця маса не рухалася, вона немов стояла на місці, а прозоре тіло посувалося по ній, ніби натягнуте на чорну палицю.
Гуро доторкнувся дулом до потвори. Її бік здригнувся, вздовж нього пробігли жмурки. Відступивши на крок, Гуро замислився, спостерігаючи, як повільно проповзала потвора впоперек тунелю.
Дивні речі спадали йому на думку. Перебування мандрівників на Венері приносило їм несподівані зустрічі з дивовижними тваринами. Це не були страховища юрського періоду, про які стільки розповідав Сокіл. Досі вони не бачили ніяких бронтозаврів, археоптериксів, ігуанодонів. Може, тут, на Венері, життя розвивалося іншими шляхами, відмінними від земних? Цілком можливо. Дивно лише, що передбачення Сокола відносно рослинності на Венері, цієї багатющої буйної флори юрського періоду, — здійснилися цілком, а припущення відносно фауни, відносно тварин, не ствердилися ні в якій мірі. Ось тепер ця зустріч із живою прозорою колодою, що все ще плазує від стінки до стінки, немов вона завдовжки з десятки метрів… що це за тварина?
І раптом Гуро підморгнув хитро самому собі. Йому відома ця тварина. Правда, він пам’ятає її в трохи іншому розмірі, але це вона сама. Мисливець легко штрикнув червонувате тіло потвори дулом гвинтівки. Вздовж тіла знов пробігли жмурки, тварина немов намагалася уникнути дотику невідомої речі. Гуро засміявся хрипким, трохи нервовим сміхом:
— Я знаю, що ти таке, — сказав він, звертаючись до мовчазного вібруючого тіла. — Ти — черв’як. Ти — дощовик, ось хто ти!
Це звучало неймовірно. Так міг би сказати хіба що божевільний. Черв’як-дощовик — оця потвора, завтовшки з півтора метри?.. Дощовик такого химерного вигляду?
Проте, мисливець не вагався більше. Він ударив гвинтівкою напівпрозоре тіло. Кільця, що складали його, заворушилися швидше; потвора намагалася якнайскоріше сховатися в землю, втекти.
— Пролазь, пролазь, — промурмотів Гуро, — не заважай. В мене часу немає. Дощовик, хм… та скільки ж ти ще тягтимешся?..
Велетенський дощовик, здавалося, був безкраїй. Він загороджував своїм тілом шлях, між ним і стелею тунелю залишалося всього з півметра. Як пройти?
Гуро виставив уперед гвинтівку і швидко, не цілячись, вистрелив. Сухий звук розтанув у повітрі, його поглинули пухкі стіни. Куля пронизала тіло дощовика. На ньому залишилася малесенька крапка та й годі. Кільця посувалися вперед з такою самою швидкістю. Гуро закусив губу:
«Може, я помилився, — подумав він. — Може, я зарядив гвинтівку не розривними кулями?»
Він перевірив магазин. Ні, там лежали саме розривні кулі. Що ж трапилося? Чому куля не розірвалася? Проте… ха-ха, знов усе зрозуміло. Куля не розірвалася тому, що не зустріла достатнього опору. Вона пройшла крізь тіло дощовика, не завдавши йому шкоди, як пройшла б крізь кисіль.
Гнів охопив мисливця. Йому треба поспішати, кожна секунда запізнення може коштувати життя Василеві, а він стоїть тут, не знаючи, коли звільнить шлях цей мерзенний дощовик, що перетяв йому путь. Розрубати його, знищити… Рука мисливця вже намацала ручку короткого гострого кинджала, що висів у ножнах на його поясі. Але Гуро подумав:
«Ну, добре, я розрубаю цю гидоту надвоє. Але це ж дощовик. Він однаково не спиниться, плазуватиме, ще більш загороджуючи шлях. Ні, рубати не можна».
Залишався тільки один спосіб — перелізти через огидне тіло, протиснутися між ним та стелею тунелю. Гуро відступив на кілька кроків назад, розігнався і стрибнув угору. Руки його потрапили на спину дощовика, він упав на його бік грудьми, ноги його коліньми вдарилися об боки м’якого холодного тіла. Мисливець відчув, як дощовик затремтів від удару. Він напружився, звиваючись і намагаючись скинути з себе людину.
Проте, Гуро з шаленим зусиллям уже злазив на нього, зціплюючи зуби, щоб стримати напад неприємної нудоти, яка підступала до горла. Ще мить — і він легко зіскочив, протиснувшись під стелею впоперек тіла дощовика, що люто звивався. Слина сповнила рот мисливця. Не озираючись, він швидко пішов тунелем уперед, примушуючи себе не слухати легке шарудіння позаду, що нагадувало йому про гидкого черв’яка.
Але це тривало лише кілька хвилин. Нові звуки, значно гучніші й загрозливіші, притягли до себе увагу Гуро. Якийсь рев, хрипкий і жахливий, долітав здалеку. Йому відповідали тонші звуки, що нагадували скавучання цуценят. Забувши про можливу небезпеку, Гуро прискорив кроки. Рев, що переривався тривожною мовчанкою, голоснішав. Так могла ревти лише якась розлючена вкрай потвора, нападаючи на ворога.
«Швидше, швидше, — вистукувало серце мисливця. — Як я міг затриматися біля дощовика… швидше, швидше!»
Гуро, ідучи навпомацки, перевірив свою зброю. А рев все наближався. Нарешті; ось тунель ще раз круто повернув, і перед Гуро відкрився темний отвір. Промінь від прожектора потонув у глибокій темряві отвору, ні за що не зачепившись.
Гуро яскраво почув, як пролунав постріл. У відповідь на нього рев розлігся з новою силою. Потім пролунало ще кілька пострілів, безладно, з різними інтервалами. І знову грізний рев.
Далі виразно почувся глухий стогін людини. Гуро вже лежав на краю тунелю, що раптом обірвався чорною прірвою, і дивився вниз, звідки долітали загрозливі звуки. Мов у відповідь на стогін, велетенська печера, в яку він дивився згори, наповнилася мінливим блакитним сяйвом, що лилося з усіх боків. Промінь прожектора Гуро вихоплював з пітьми окремі шматки скель, брил землі, якихось дивних пухнатих тварин. І нарешті Гуро побачив те, чого шукав.
На віддалі десяти-п’ятнадцяти метрів від нього, внизу, біля однієї з стін печери, на брилі лежала людина в скафандрі. Вона безсило схилила круглий шолом на руки, поруч із нею лежала гвинтівка. Людина лежала нерухомо, як мертва. Це був Василь.
І вздовж тієї ж стіни до завмерлого, мабуть, непритомного юнака швидко плазувала велетенська потвора. Довгі, тонкі вуса жадібно обмацували повітря, наближаючись до Василя. Гігантське тіло швидко посувалося вперед, підтримуване кількома лапами. Дві з них, передні, були широкі, як гребінці, з гострими страшними зубцями. Одна з них піднялася, потім друга.
Тонкий, довгий вус торкнув нерухому постать у скафандрі. І відразу ж у повітрі з блискавичною швидкістю піднеслася широка гребнеподібна лапа, готова впасти на людину і розчавити її.
Лапа здригалася в повітрі, наближаючись до людини в скафандрі, мов прицілюючись для останнього рішучого удару.