Микола Петрович нарешті підвів голову від складного рисунка, який він довго й старанно креслив на папері. Сокіл, що весь час уважно стежив за рухами руки Риндіна, перевів погляд на академіка.
— Отже, — непевно проговорив він, — отже, що виходить?
Риндін задумливо поглянув на нього, на рисунок, знов на Сокола. І лише по цьому повільно відповів:
— Нічого втішного не виходить, дорогий Вадиме. Нічого втішного!
Він неуважно зробив олівцем кілька широких рисок біля рисунка, немов випробовуючи олівець. І продовжував, водночас проводячи олівцем по паперу такі ж самі риски, наче підкреслюючи свої слова:
— Ось мої висновки. Ракета стояла раніше непогано. Василь… — він важко зітхнув, — Василь правильно помітив, що з того стану можна було просто стартувати. Дати кілька вибухів, почати рух — і ракета пішла б угору. Правда, тут був би певний риск, старт не можна було б назвати безпечним, але в усякому разі це було можливо. Тепер, після візиту тієї потвори, що надумала бавитися нашим кораблем і перекидати його з боку на бік, ракета змінила положення. Вона загрузла носом у ґрунт, підняла хвіст угору. Дюзи дивляться в небо. Зробити вибухи — означає загрузнути ще більше в ґрунт. Розумієте?
Сокіл мовчав.
— Звісно, нам ще рано думати про відліт. Ми нічого поки що не знайшли… хіба що загубили. Поживемо, подивимося. Може, ще якесь страховище побажає погратися кораблем і поставить його як слід, — пожартував Микола Петрович.
Але Сокіл навіть не всміхнувся.
Він сидів нерухомо і крутив пасма волосся, що спадали йому, як і завжди, на лоб. Ось він зняв свої окуляри, протер їх, надів і уважно подивився на Риндіна.
— Миколо Петровичу, — мовив він нарешті, — а чи не можна буде, скажімо, підкопати ґрунт під ракетою… розбити його, щоб ракета стала рівніше? Хочете, я подивлюся?
Риндін лагідно усміхнувся:
— Чи не зарано, Вадиме? Повторюю, нам поспішати нема куди. Ще встигнемо. Чи вас уже назад, на Землю, тягне?
Сокіл почервонів:
— Ні, не те… не те, Миколо Петровичу.
— А що ж?
— Я скажу вам одверто. Мене завжди нервувала невідомість. Я можу непогано працювати, Миколо Петровичу (і ви це добре знаєте), але я мушу знати, що буде далі. Ось зараз, коли…
Сокіл помітно хвилювався. Він підвівся, випив води, сів на місце і знову підвівся:
— Ну от, мене нервує свідомість того, що шлях повернення додому нібито відрізано. Ні, Миколо Петровичу, ні, запевняю вас, я не думаю про повернення — принаймні до того часу, поки ми знайдемо Василя і розшукаємо наші елементи. Але з якою радістю я робив би все, коли б знав, що ця можливість повернення на Землю не відрізана… Ну, от такий я дурний, така у мене вдача. Не можу я критися перед вами, Миколо Петровичу…
Риндін слухав Сокола, не зводячи з нього очей. Він помовчав хвилинку.
— Сідайте, Вадиме, — відповів він. — Я розумію вас. Зрозумійте й ви мене. Можливість повернутися назад не відрізана.
— Як?
— У мене є свої думки. Потім я познайомлю вас із ними. Треба ще поміркувати, зважити все. В усякому разі, в своїй доповіді, що її ми мусимо надіслати на Землю, я не кажу, що наше становище безнадійне. Навпаки, я певний, що ми щасливо повернемося назад. Тільки б знайти Василя! До речі, після того, як Борис сповістив, що спускається під землю, ви нічого більше не чули від нього?
— Ні.
— Ось що турбує мене більш усього. Що ж, будемо сподіватися, що Борис знайде нашого юнака. Тепер у мене є пропозиція до вас. Підіть на хвилинку до навігаторської рубки і напишіть там листа. Ми з вами зараз відправимо другу ракету-листоношу. Ідіть, пишіть, тільки не дуже довго, я хочу зробити це, доки повернуться Борис і Василь.
— Якого листа? — Сокіл дуже незграбно удавав, що він не розуміє.
— Ну, Вадиме, хіба мені варто вам пояснювати? Пошукайте в вашій пам’яті, може й знайдеться якась особа на Землі, що їй приємно буде одержати від вас звістку. Та годі, я вам кажу, — додав Риндін з удаваною суворістю, бачачи, що Сокіл вагається. — Хіба не ви самі розповідали мені свого часу і про вашу наречену, і про все інше? Ідіть, я вам кажу. А то відправлю ракету без вашого листа.
— Я, Миколо Петровичу, той… я вже…
— Невже написали?
Сокіл зніяковіло витяг з кишені листа. Риндін засміявся:
— Ну от, а то ховалися! Одягайте скафандр, виносьте ракету. Я зараз вийду слідом за вами. Тільки спробую відшукати Сонце. Сподіваюся, що хоч на цей раз наш інфрачервоний екран не відмовиться прислужитися.
Вже виходячи, Сокіл, згадавши щось, запитав:
— Ви сказали, що вийдете слідом за мною? А як же ви підете? Адже у нас немає четвертого скафандра. Чи ви хочете без нього?
— Авжеж, я піду без скафандра, — відповів Риндін, не звертаючи уваги на здивування Сокола. — Не хвилюйтеся, одягайте ваш. Шкода тільки, що я не зможу чути вас. Ви то будете чути мене, а я вас — ні. Ну, нічого, як-небудь порозуміємося. Одягайтеся.
— А коли нападуть летючі комахи?
— Вони, як ми вже встановили, нападають лише в глибокій тіні. А зараз сонце ще високо. Одягайтесь.
Сокіл не пробував сперечатися далі. Якщо Риндін сказав — треба було виконувати. До того ж, і час мине швидше. Це гнітюче чекання, поки повернеться Гуро… і які звістки він принесе… Ах, Василю, Василю, невже ж Гуро повернеться без тебе?!
Микола Петрович провів Сокола до дверей у коридор, що вів до зовнішнього люка:
— Прошу виходити. Трохи почекайте мене. Та не забувайте прислухатися тоді до моїх слів.
Сокіл чудово чув усе, що говорив Риндін. Він зачинив за собою двері, пройшов до камери, де лежали ракети-листоноші, взяв одну з них і через силу потяг її до виходу. Тепер це була робота значно важча, ніж тоді, коли вони випускали листоношу в міжпланетному просторі. Через кілька хвилин люк знову відчинився, і з корабля вийшов старий академік. Він спинився на порозі люка, простяг уперед руки, — уперед до зелених хащів, до скель і папороті:
— Яке чудове повітря, Вадиме! Який чудесний краєвид, які різноманітні фарби, які мальовничі рослини! І скільки таємниць ховається під красою цього краєвиду!..
Він замовк. Згадка про Василя, про долю бідолашного юнака виникла в його голові, як тільки вирвалися в нього слова про таємниці Венери. Що з ним? Де він?
Свіжий, прохолодний вітер маяв його сивим волоссям і полами піджака. Просто перед ним розкинулися буйні хащі, що піднімалися схилом вгору, дедалі густішали і перетворювалися на незайманий первісний ліс дивної планети. Далеке стрекотіння, якесь мелодичне цвірінькання долинуло до слуху Миколи Петровича. Він повернув голову до Сокола:
— Чуєте, Вадиме? Це — звуки тутешнього життя. Ах, коли б наш Василь був з нами!
Він зійшов на ґрунт і, керуючись своїми записками на аркушику паперу, встановив на міцному тринозі ракету-листоношу в потрібному напрямі. Перевірив, чи щільно зачинені дверці ракети. Сигарка дивилася в одну якусь точку неба, вибрану Риндіним.
— Відійдіть, Вадиме… Я пускаю.
Він натиснув маленький важіль на боку ракети і відстрибнув убік з несподіваною жвавістю. З дюзи ракети виринуло полум’я і синій газ. Металева сигара з гуркотом злетіла в повітря і, оповита димом, зникла в хмарах. Тільки густа синя хмарка залишилася від неї.
— Полетів наш другий вісник, — задумливо промовив Риндін. — Чи скоро доведеться виряджати третього? Адже його черга наступить перед нашим зворотним стартом… Втім, я маю небагато часу. Ходімо, Вадиме, оглянемо ракету.
Вони йшли поруч — Сокіл у непроникному скафандрі, в круглому шоломі з великими скляними вікнами, чистісінько водолаз, якому не вистачало лише важких свинцевих підошов та грузила на шиї. І Риндін, у звичайному сірому піджаці, довгих штанях, без шапки, з срібним своїм волоссям, що маяло під подувами вітру, із схвильованим обличчям: він був першою людиною, що дихала на повні груди повітрям Венери!
Вони обходили навколо ракети. Висновки Миколи Петровича були цілком вірні. Ракета зарилася в ґрунт носом, піднявши вгору хвіст. Дюзи дивилися в небо. Не можна було й думати про те, щоб вирівняти її за допомогою вибухів. Це тільки погіршило б становище.
Сокіл уважно стежив за Миколою Петровичем, що не пропускав жодної дрібнички. Ось Риндін підійшов ближче до ракети і помацав рукою подряпини, зроблені потворою, яка намагалася перекинути корабель.
— Непогані пазурі, га, Вадиме? — сказав він.
І зразу його обличчя посмутнішало. Мабуть, знову згадка про Василя зринула в нього.
Вони йшли далі. Сокіл помітив, що старий академік дихає не так, як завжди. Він робив глибокі вдихи і видихи, немов дуже втомлений. Жестом руки Сокіл показав на своє обличчя, розкрив широко рот, копіюючи дихання Риндіна. Микола Петрович махнув рукою:
— Ну, так, трохи не вистачає кисню… чи, навпаки, забагато вуглекислоти. Але це дрібниця. Хвилин на п’ять мене ще вистачить. А потім треба повертатися, потім стане небезпечно. Ходім, ходім!
Але тепер Сокіл весь час поглядав на Риндіна: його непокоїло це важке дихання. Він думав: «Як нам, то Микола Петрович не дозволяє виходити без скафандрів, а сам… ні, треба стежити, коли б чого не сталося».
А Риндін ішов далі, закінчуючи огляд ракети. Ось він спинився перед великою кам’яною брилою, що схилилася над кораблем, затиснувши його. Між нею та ракетою тільки знизу залишався просвіт, де можна було пройти. Риндін доторкнувся до брили:
— Цікава порода! Як вам здається, Вадиме? Ану, відбийте вашою киркою скалку. Вивчимо в каюті.
Сокіл виконав бажання Риндіна. Відбитий спритним ударом кирки уламок брили заграв на зламі різнокольоровими блисками.
— Цікава, цікава порода, — повторив Риндін задумливо, розглядаючи уламок і ховаючи його в кишеню. Ну, тепер ходімо додому, Вадиме. Мені стиснуло груди. Більше не можу.
І він легким рухом протиснувся у просвіт поміж скелею та ракетою. Сокіл перечекав, поки Риндін звільнить прохід, щоб пройти й собі слідом за ним, і почув здивований вигук Миколи Петровича:
— Це що таке?
Сокіл кинувся в прохід. Його кирка зачепилася за брилу, впала на землю. Поспішаючи, Вадим не підняв її. Він глянув туди, куди дивився Риндін, і почуття липучої огиди охопило його.
Просто на стіні ракети, на зовнішньому її люкові, крізь який вони виходили і крізь який мусили повертатися назад, сиділа страшна, неймовірна потвора. Великий, як доросла вівця, округлий, кошлатий тулуб, серед чорної шерсті якого виднілися білі й жовті смуги. Велика волохата голова простягнута вперед; з лоба дивилися холодні, люті очі. Щось подібне до двох дзьобів стирчало спереду тієї голови. Два дзьоби, що водночас розтулялися й стулялися, загрозливо показуючи зубчасті свої краї. І п’ять пар волохатих ніг, на яких цей велетенський павук міцно тримався на стінах ракети.
Так, це безперечно був павук. Він люто дивився на людей. Його ноги ледве помітно тремтіли від напруження. Здавалося, він першої-ліпшої секунди готовий був кинутися на мандрівників.
— Яка огидна… тварина… ой! — почув Сокіл голос Риндіна.
Старий академік насилу говорив. Здавалося, він задихався. Сокіл швидко поглянув на нього. Микола Петрович хитався. Обличчя його, до того почервоніле, тепер набуло якогось зловісного синюватого відтінку. Сокіл згадав: Риндіну немає чим дихати, він помалу отруюється вуглекислотою. Але — що ж робити? Адже він, Сокіл, не виконав прохання, суворої вимоги Гуро — не виходити з ракети без зброї…
Микола Петрович хитався. Він ледве проговорив:
— Вадиме… женіть його… цього павука… та обережніше… він може бути… отруйний…
Сокіл безпорадно зиркнув на павука. Той сидів нерухомо, мов вивчаючи сили супротивників. Але ось його ноги ворухнулися. Він трохи посунувся вперед. Дзьоби його загрозливо розтулилися, голова глибше втиснулася в тулуб. Потвора ставала в бойову позу, вирішивши, очевидно, що перед нею її якісь невідомі, але приречені жертви.
«Треба спробувати його злякати, — подумав Сокіл. — Адже нам потрібно тільки, щоб він зійшов з люка…»
Не зводячи очей з павука, він зробив крок назад і, присівши, намацав позаду себе кирку. Це була його єдина зброя. Ждати будь-якої допомоги не можна було. Зібравши всі сили, Сокіл з диким вигуком стрибнув уперед, забувши, що потвора однаково його не почує.
Павук трохи відступив, відсунувши назад тулуб. Але ноги його не зрушили з місця. З широко розтулених страшних дзьобів вирвалося загрозливе сичання. Довге волосся на його тулубі наїжилося. Потвора не здавала позицій.
Сокіл оглянувся на Риндіна. Старий стояв, зіпершись на скелю й важко хапаючи повітря відкритим ротом. Його очі були заплющені, груди конвульсійно підіймалися й опускалися. На лобі блищали великі краплини поту.
Не тямлячи себе, Сокіл схопив з землі великий уламок брили й кинув у павука. Уламок потрапив вище дзьобів, відскочив і впав. Над дзьобами виступила біла густа рідина. Потвора була поранена.
Стиснувши закляклими руками кирку, Сокіл бачив, як павук підняв загрозливо передню пару лап і на чотирьох інших парах швидко посунув уперед. Страшні волохаті лапи з гострими пазурями на кінцях рухалися в повітрі, готові схопити його і підтягти до дзьобів.
Сокіл забув про страх. Але потвора була така огидна, що він мимоволі відступив на крок назад. Він почував, як вкривається потом його лоб, як пальці робляться вогкими й липкими. Павук повільно, немов розраховуючи кожен рух, посувався вперед, не опускаючи передніх лап і тримаючи їх напоготові.
Глухий стогін донісся до Сокола. То стогнав Микола Петрович. Мабуть, павук так само почув цей стогін, бо він раптом змінив напрямок і посунув просто до академіка, наміряючись охопити його безсиле тіло своїми пазурями.
І знов Сокіл забув про все, навіть про огиду. Щось вигукуючи, зціплюючи зуби, він кинувся вперед, на павука, замахуючись на нього киркою. Потвора спинилася. Її лапи майнули в повітрі, намагаючись схопити Сокола. Дзьоби широко розтулилися. На них з’явилися густі жовтуваті краплини.
«Отрута! — блискавично промайнуло в голові Сокола. — Ну, хай буде й отрута, байдуже».
З усієї сили він ударив павука киркою по голові. В ту ж саму мить він відчув, як його щось схопило за боки. Що саме — він не бачив, але знав, що то були передні лапи павука. Сокіл щосили тяг назад кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла і не виймалася. Міцні обійми потвори стискали тіло Сокола і повільно, але впевнено підтягали інженера до дзьобів.
Сокіл відчув, що його ноги відриваються від землі. Він висів у повітрі, затиснутий у пазурях потвори, не випускаючи з рук держака кирки і намагаючись витягти її. Ось перед очима його, перед скляними вікнами шолома майнули криві зубчасті дзьоби. Потвора нарешті підтягла його голову до себе. Дзьоби розтулилися ще ширше й схопили шолом.
Почувся огидний скрегіт. Дзьоби ковзали по рівній поверхні шолома, неспроможні зламати його металеві стінки.
— Тільки б витримало скло, тільки б витримало скло, — шепотіли побілілі губи Сокола. — Та ще з’єднувальні трубки, що підводять кисень з резервуарів…
Скрегіт дзьобів по металу подужчав. Потвора намагалася розгризти шолом. Жовті потоки густої рідини потекли по склу шолома: мабуть, це була отрута, яку випускали з дзьобів отруйні залози чудища.
Сокіл майже позбавлений був можливості щось бачити крізь враз помутніле жовте скло. Він ще раз спробував витягти кирку. Вона похитнулася, але не витяглася.
Раптом скрегіт спинився. Дзьоби вгризлися в щось. І ось у вухах Сокола пролунав різкий тріск. Зразу по тому в ніс йому вдарив густий сморід, такий гидкий і мерзотний, що на очі набігли сльози.
«Розірвалися з’єднувальні трубки!» — з одчаєм подумав Сокіл і, зібравши всю силу, ще раз сіпнув держак кирки. Він з радістю відчув, що вона подалася. Ще зусилля — і кирка звільнилася. Тоді, звиваючись в міцних обіймах потвори, Сокіл почав бити киркою куди прийдеться, майже нічого не бачачи і лише механічно відзначаючи кожен раз, коли вістря кирки поринало в тіло страховища.
Скільки ударів він завдав — він не пам’ятав. Але ось обійми павука послабшали. Люті удари дзьобів об шолом припинилися. Ще мить — і Сокіл відчув, що він падає. М’який удар об землю. Сокіл сидів на ґрунті, протираючи скло рукою. Він побачив, як павук, шкутильгаючи, повільно відповзав від ракети, прямуючи до скель. З багатьох ран на його тулубі витікала густа біла рідина.
«А Микола Петрович?..» — раптом згадав Сокіл.
Риндін лежав біля скелі. Він не ворушився. Сині губи його безсило відтулилися, груди не підіймалися. Він був або непритомний, або… Далі Сокіл не наважувався думати.
Швидким рухом він підвівся. Гострий біль у боці примусив його відразу зігнутися. Пересилюючи цей біль, Сокіл схопив бездушне тіло старого академіка впоперек тулуба, підняв його і поніс до люка. Він хитався, щось мов ножем різало йому бік. На превелику силу він відчинив люк і звалився разом з своєю ношею всередину ракети.
Підвестися тут у нього не вистачало сили. Повзучи руками і ногами, Сокіл тягнув за собою Миколу Петровича. Ось нарешті внутрішні двері, що ведуть до центральної каюти. Останнім зусиллям він відчинив їх, проповз усередину, втяг тіло Миколи Петровича.
Двері з м’яким скрипом автоматично зачинилися за ним.
Тремтячими руками Сокіл скинув шолом. Скафандр скидати він не став, не міг. Що з Миколою Петровичем?
Старий академік нерухомо лежав на підлозі. Жодної кровинки не було на його обличчі. Посиніле, бездушне, воно мертво дивилося вгору своїми напіврозплющеними очима.
— Миколо Петровичу… Миколо Петровичу!.. — з одчаєм покликав його Сокіл.
Мовчання.
— Миколо Петровичу!.. — ще раз скрикнув Сокіл, легенько торснувши старого і боячись дивитися в його обличчя.
Риндін нерухомо лежав на підлозі.