Перед генералом Оскаром Штірнером лежали великі рисунки і карти. Ще більша карта висіла на стіні — карта європейської частини Радянського Союзу, власне, — західної половини цієї частини. Жовтогарячі промені сонця, що повільно наближалося до обрію, яскравими плямами падали на велику карту, утворюючи. на ній дивовижні хрести від віконної рами. Генерал Штірнер подивився мимохіть на карту і, усміхаючись, звернувся до полковника:

— Це саме призначення, сама доля! Погляньте, Фіхтер, на що вказує найяскравіша сонячна пляма.

Фіхтер підійшов до карти. Так, генерал Штірнер мав рацію. Центральна широка жовтогаряча пляма лежала на північно-східній частині країни, перетинаючи Фінську затоку. Всередині її, як мета, чорною крапкою, з двома концентричними колами навкруги — був позначений Ленінград, місто більшовицької революції, перша столиця Радянського Союзу. Синя вода Фінської затоки підходила, здавалося, під саму чорну крапку, зовнішнє її коло проходило своєю західною частиною по воді затоки, — Фінська затока з’єднувала Ленінград із всесвітом, була йому широким шляхом на Захід, до центральноєвропейських держав, до морів і океанів…

— Бачите? — перепитав генерал Штірнер. — Само сонце показує нам шлях. Воно веде нас, воно вказує першу важливу мету. Ленінград, Петроград, Санкт-Петербург… цікава черга назв, черга слів, що показують різні етапи історії, які відбувалися в цьому уславленому місті. Проте, в нас мало часу для історичних екскурсів, а тим більше для містичних думок з приводу розташування на карті сонячних плям. Залишимо це старим фельдмаршалам, що пишуть мемуари. А ми підрахуємо відстані ще раз. Ось масштаби, Фіхтер, перевірте.

То був дивний з першого погляду рисунок. Блідими блакитними рисами на ньому була зображена карта східної частини Фінської затоки, найважливіші радянські міста північно-західної області. Прозорі червоні лінії виходили з одного місця узбережжя Фінської затоки: це місце було Кустамяки, де сиділи за столом генерал Штірнер і полковник Фіхтер. Прозорі червоні лінії, починаючись тут, проходили на схід узбережжя, в напрямі до Ленінграда. Вони йшли по землі і воді — і тому досвідчений спостерігач зразу зробив, би висновок, що вони показували не земний і не водний шлях; це були напрями повітряного шляху, шляху літаків, що тримали свою путь і над землею, і над водою.

З Кустамяк починалося кілька рівнобіжних червоних ліній. Усі вони доходили до Ленінграда. Але недалеко від нього частина з них повертала на південь і прямувала вздовж Жовтневої залізниці; аж до Москви, де закінчувалася в червоному-таки ж колі, що охоплювало це місто. Таке саме коло закінчувало шлях першої частини прозорих червоних ліній у Ленінграді. Напрямки повітряних шляхів, шляхів несподіваного нападу, — закінчувалися на карті червоними колами, ознаками вибухів і руйнування.

З циркулем у руках, з логарифмічною лінійкою і олівцем — Фіхтер старанно перевіряв розрахунки. Ще кілька хвилин — і він підняв голову.

— Усе правильно, пане генерале. Я не знайшов помилок.

Він устав і залишився біля столу, нерухомий і спокійний. Генерал Штірнер і собі підняв голову від рисунків, запалив цигарку і мимоволі подивився у вікно на захід.

Наче велетенські червоні кораблі пливли небом, притягнені багровим вогняним колом сонця. Хмари посувалися на захід, вони йшли одна за одною, вишиковуючись, немов солдати; хмари підходили до свого командира — сонця, коротко доповідали і поспішали геть, звільняючи шлях іншим, зникаючи за обрієм.

Генерал Штірнер з півхвилини дивився на цей небесний парад. По тому він повільно перевів погляд на полковника Фіхтера, що стояв перед столом, немов завмерла статуя. Жодна лінія постаті полковника не рухалася, спокійні риси його блідого суворого обличчя були, як вирізьблені з каменю. Полковник Фіхтер чекав на розпорядження.

— Так… кажете, немає помилок? Добре, — нарешті вимовив генерал Штірнер. — Отже, виступаємо о четвертій годині ранку, полковнику. До речі, у вас усе напоготові? Немає ніяких ускладнень?

Полковник трохи підняв ліву брову — якраз настільки, наскільки треба було, щоб показати ввічливе здивування, наскільки можна було зробити цей рух у межах залізної дисципліни, яка панувала тут, на базі, на військовому аеродромі. Проте, полковник Фіхтер відразу ж загасив дивування і чітко, коротко відповів:

— Довірена мені частина напоготові. Ускладнень ніяких немає, пане генерале.

— Значить, о четвертій. Ви вільні, полковнику.

Генерал Оскар Штірнер із задоволенням побачив, як чітко повернувся полковник, як вийшов він з кабінета: жодного невиміреного руху, цілковита чіткість і суворість. Так, щодо цього можна бути певним, — як і щодо всіх інших теж.

Генерал Штірнер знов спинився над рисунками й картами. Так, до Ленінграда звідси всього сто чотирнадцять кілометрів. Літак — винищувач проходить таку відстань за п’ятнадцять — сімнадцять хвилин. Так. Важкий бомбовоз потребує на це від двадцяти до двадцяти п’яти хвилин. І, врешті, аероторпеда типу ГТ-2 — теж п’ятнадцять-сімнадцять хвилин, бо її хуткість дорівнює хуткості швидкохідного винищувача. Проте, торпеди підуть не на Ленінград: це було б стріляниною з гармат на горобців. Адже на сто чотирнадцять кілометрів — відстань від Ленінграда до Кустамяк — стріляють звичайні важкі гармати.

Аероторпеди генерала Штірнера — знаряддя далекого прицілювання. Вони впадуть на серце більшовизму, їх мета — Москва, що сьогодні, як і щодня досі, мирно наближається до звичайної ночі, ніяк не передчуваючи своєї долі. Остання мирна ніч!.. Остання ніч перед цілковитою руйнацією, перед морем вогню, перед пеклом жахливих вибухів, що не залишать каменя на камені.

Так, розрахунки правильні, їх можна було б і не перевіряти, бо зроблено їх не тут, а ще в тиші лабораторій, таємничих військових лабораторій, де розраховувалися механізми торпеди. Ніхто ще не знав, не чув нічого про ці торпеди. Тим краще: про них узнають у гуркоті вибухів, у вулканах вогню, що розкриються завтра в центрі комуністичної пошесті.

Генерал Штірнер склав рисунки, сховав їх до сейфу, надяг кашкет, що мав, крім звичайної військової кокарди, ще й чорний хрест свастики з її зігнутими рогатими кінцями, ознаку войовничого фашизму, — і вийшов на повітря.

Його лінкольн стояв тут, завжди чекаючи його виходу.

Генерал Штірнер на хвилинку спинився на східцях, вийняв з портсигара цигарку і подивився навкруги, дістаючи сірники. Сонце вже сховалося за обрієм, синя сутінь прикрила землю. Генерал Штірнер машинально відзначив: дме легенький північно-східний вітерець. Добре! Він запалив цигарку, легко увійшов в авто, і кинув шоферові;

— Аеродром. Головний ангар!

Авто м’яко сунуло, похитуючи тіло Оскара Штірнера на шкіряних подушках. Звичним рухом руки генерал Штірнер включив радіоприймач і натиснув кнопку з написом «Лондр». І відразу в авті залунав голос диктора, що передавав останню інформацію:

«… Демонстрації робітників у Фрайбурзі тривають. Заарештовано кількох агітаторів, що намагалися організувати страйк — демонстрацію робітників військових заводів. До Лондра приїздить славетна американська співачка Ліз Мертон. Вона співатиме нову пісеньку, якою захоплений весь світ. Слухайте цю пісеньку!»

Услід за тим гугнявий голос солодко почав співати під акомпанемент джаза:

… Я люблю мою дівчинку Мері,
В неї тонке золоте волосся,
Я люблю мою чарівницю Мері,
Чи згадує вона мене й досі?..

Приймач виключено: далі не цікаво. Радіо, як і завжди, розважає слухачів. Так, виходить — у Фрайбурзі не все гаразд? Проте, все це дрібниці, порівнюючи з головним завданням завтрашнього ранку. Що робить генерал Люцдорф? Він має виступити водночас із північно-повітряними ескадрильями!

Авто спинилося. Генерал Щтірнер вийшов, застібаючи плащ: вітерець ставав дедалі холодніший. Зелене поле аеродрому було порожнє. Лише по його межах виднілися постаті вартових та коло ангарів було помітно кілька механіків, що тільки-но вийшли з дверей. Всевидюще око генерала Штірнера помітило праворуч від головного ангара велику дивовижну машину — без крил, проте, з великим повітряним гвинтом нагорі: то був його автожир, завжди готовий до польоту. Біля нього Штірнер помітив механіка Лесгафта, що саме цієї, хвилини виліз із кабіни. Рішучими кроками генерал попростував до автожира.

— Що трапилося, Лесгафт? — запитав він. — Чому ви не відпочиваєте?

— Після останнього польоту, пане генерале, ви сказали, що руль глибини йде ніби важкенько. Я перевірив і знайшов причину: трохи зігнувся шарнір. Уже виправлено, пане генерале.

— Добре. Ідіть, відпочивайте, Лесгафт. Завтра матимете роботу.

Генерал Штірнер повертався до головного ангара — і говорив дорогою кожному з зустрічних два-три слова: він добре знав, як гарно впливає це на підлеглих. Вони наочно бачать, як згадує за них командир, що завжди пам’ятає ім’я кожного, його справи тощо. Генерал Штірнер був певен: його любили і шанували, як суворого, але дбайливого, всевидющого командира.

Усюди він бачив, як бездоганно виконано всі правила, та хіба могло бути інакше? Більшість цих людей він знає давненько, всі вони проходили спеціальну школу. Знають і вони його, знають, як суворо карає він за найменшу провину — і як відзначає добру роботу. Ні, щодо цих людей, — він певен!

Біля дверей головного ангара стояв вартовий. Він нерухомо дивився на генерала: тільки сам Оскар Штірнер мав право вільно заходити до ангара, не показуючи спеціальної перепустки з фотокарткою. І хоча б вартовий бачив перед собою свого приятеля, із яким він розлучився у казармі всього півгодини тому, — він мусів перевірити перепустку. Та й взагалі на територію аеродрому було заборонено заходити будь-кому з інших військових частин. Тільки ті, хто мав велику честь належати до спеціального повітряного загону Першої армії — могли бути тут, щоразу все ж таки засвідчуючи це своє право офіціальною перепусткою.© http://kompas.co.ua

Зразу за дверима генерал зустрів чергового техніка, що хутко підвівся з-за свого невеличкого стола.

— Добрий вечір, Вульф. Як у ангарі? — запитав Штірнер.

— Все гаразд, пане генерале, — була відповідь.

— Торпеду 4-НК винесено?

— Зразу після розпорядження, пане генерале.

— Гаразд. Ні, залишайтесь тут, я пройду до торпед сам.

Коли на аеродромі панував глибокий присмерк, то тут, в ангарі, все було залляте світлом. Спокійно стояли велетенські літаки-бомбовози, немов чекаючи своєї черги летіти на ворога. Сріблясті дюралюмінієві крила простягалися в обидва боки, ховаючи під собою ящики з термітними бомбами, що ставилися до літака за інструкцією лише перед самим польотом. Закриті полотняними чохлами кулеметні та гарматні дула були скеровані вперед; з кожного літака, з кожного бомбовоза дивилися ці дула, поки що сховані під чохлами. Це також було здійсненням однієї з думок генерала Штірнера: кожен літак, навіть важкий бомбовоз — має бути добре озброєний для повітряного бою з ворожими літаками і для нападу на земне військо з повітря не лише бомбами, а й гарматами та кулеметами.

Але не шеренги важких бомбовозів цікавили зараз генерала Штірнера, не ящики з термітними бомбами, що запалюють усе навкруги, розливаючи вогняну рідину, яку не можна погасити водою, притягували його увагу. Він проходив повз бомбовози, поглядаючи на них спокійними звичними очима і лише автоматично перевіряючи порядок в ангарі. Ніщо в обличчі генерала Штірнера не показувало зацікавленості. І тільки тоді, коли він підійшов до суцільної стіни з гофрованого металу, що ділила ангар на дві половини, — тільки тоді в його ході щось змінилося, вона стала не такою швидкою. А за дверима металічної стіни кроки генерала Штірнера зовсім уповільнилися.

Дивне видовище з’явилося перед його очима. Скільки сягало око, — вся підлога була уставлена невеликими сріблястими потворами. Безумовно, це були літаки. Проте, якісь невидані, незрозумілі риси цих машин примусили б кожного спостерігача замислитись над їх призначенням. А втім, тут, у цьому найсуворіше засекреченому відділі ангару, спостерігачів не бувало ніколи. А генерала Штірнера в тих машинах не дивувало ніщо. Вони бо були його винаходом і витвором. Це були аероторпеди типу ГТ-2.

Низенькі довгасті літаки з широкими крилами, без коліс, на коротеньких і вузеньких лижах, що явно не були призначені для снігу (та й не могло бути снігу в червні на цьому узбережжі), з наглухо закритим корпусом, без, вікон і дверей, без кабіни для льотчика. І між крилами над серединою корпуса — невеличка антена, ніби в літаку був схований радіоприймач.

Аероторпеди стояли рівними шеренгами, одна за одною, одна поруч одної, у шаховому порядку. Всі вони були з’єднані довжелезними стальними канатами, що тяглися вздовж кожної шеренги, зникаючи потім у широких дверях в стіні ангара. Всіх шеренг було двадцять; двадцять було і дверей у стіні, що виходила на південний схід.

— Оце моя армія, оце мої стальні солдати, — стиха промовив генерал Штірнер, з любов’ю оглядаючи лави металічних потвор. — З ними мені не треба живих людей, з ними я не побоююся зради, — не боюся більшовицької агітації, що може розкласти найпевніше військо. Вогнем і залізом, газом і цілковитою руйнацією, — ось чим можна і треба боротися з більшовизмом. Побачимо, хто переможе. Проте, чи доведеться їм навіть бачити?.. Не певен…

За сімдесят чотири кілометри від аеродрому був радянський кордон; за сто чотирнадцять кілометрів спокійно спав передранковим сном Ленінград; за сімсот двадцять кілометрів далі на південний схід спала Москва.

Радіохвилі з численних антен європейських передавальників несли невпинну дріб крапок і рисок, ніби всесвітові тільки й було діла, що перекликатися азбукою Морзе. Аматори, що звикли вночі потай слухати офіціальну інформацію, муштруючись на прийманні депеш швидкопересильного телеграфа, де крапки й риски зливалися в тонкий комашиний спів, — цієї ночі безсило кидали навушники, не спромігшись розібрати жодного слова: в ефірі цієї ночі панував шифр, що ховав під собою таємничі і, очевидно, дуже важливі пересилання.

У червні світає рано, ні проходить швидко і непомітно.

Аеродром у Кустамяках не знав сигнальної сурми, цього неодмінного аксесуара кожної старої військової частини. Поруч із складними і найдосконалішими машинами то був би неприпустимий архаїзм, що нагадував би дитячу свистілку на сучасному велетенському літаку. Звичайну і застарілу сигнальну сурму з самого початку замінила тут система оптичної і акустичної електросигналізації.

Але ще перед тим, як почала діяти ця система, о третій годині, ледве над обрієм на сході з’явилося легке й прозоре рожеве сяйво, — генерал Штірнер сидів уже за своїм столом у кабінеті, диктуючи стенографістові рапорт найвищому командуванню і водночас сьорбаючи за давньою звичкою міцне чорне кофе.

— Закінчуємо так, — повільно говорив він, стежачи за хуткими, ледве помітними рухами олівця в руці стенографіста. — «Сповіщаю, що ви систематично діставатимете від мого штабу відомості про хід подій. Щодо мене особисто, — прошу давати накази і взагалі підтримувати зв’язок лише радіом, на нормальній частоті мого автожира за повітряним шифром, бо саме на автожирі я керуватиму операцією і доглядатиму за її ходом». Підписано: «Оскар Штірнер, генерал». Готово? Передайте негайно до апаратної: зашифрувати і переслати. Ні, почекайте: скажіть там ще, щоб усе для мене так само негайно пересилали радіом на автожир. Ідіть.

Відпустивши стенографіста, генерал Штірнер з хвилину сидів нерухомо, забувши навіть про кофе? Але раптом він поглянув на годинник, відставив склянку з недопитим кофе, взяв автоматичний олівець і почав швидко писати:

«Мій любий друже! Знаю, що ви не чекаєте від мене листа, що ви вже давно перестали сподіватися його дістати. Але вам добре відомо, що я майже ніколи не пишу листів. То не моя справа, для повідомлень про моє життя існують на світі секретарі, а іноді — газети. Бачите, я навіть жартую. Пишу я листи дуже рідко, — саме тоді, коли нормальна людина і не подумала б про таке заняття. Наприклад, зараз: у мене зовсім немає вільного часу, через двадцять хвилин починається відповідальна операція, якою я керую. І, бачите, я пишу листа. Не дивуйтесь: писати листи для людини, що майже ніколи їх взагалі не пише, що її мозок невпинно і напружено працює над теоретичними розрахунками і практичним їх здійсненням, — досить своєрідна робота, яка примушує переключитися і забути на кілька хвилин про справу. А це, як вам безумовно відомо, є елемент справжнього відпочинку Ось чому я зараз пишу листа, — щоб дістати кілька хвилин відпочинку перед початком операції».

Генерал поглянув на годинник: було вже сорок п’ять на четверту. Олівець його побіг по паперу ще швидше:

«Отже, часу в мене майже немає. Тому хочу бути лаконічним. Через годину я разом з генералом Люцдорфом розпочинаю велику справу знищування більшовиків. Через годину вилітають наші літаки — винищувачі і бомбовози. І разом з ними ми з генералом Люцдорфом, який командує південною групою, випускаємо першу партію моїх аероторпед. Тих самих, що про них (пам’ятаєте?) я свого часу уперто не хотів вам розповідати і через що ми навіть злегка посварилися. Отже, ці аероторпеди вилітають о четвертій годині ранку. Правдивіше, коли ви дістанете цього листа, вони не тільки вилетять, а вже й зроблять усе, що їм треба було зробити. Що таке аероторпеда?.. Уявіть собі величезний снаряд з пропелером, крилами й мотором, яким можна керувати на віддалі. Або ж, навпаки, уявіть собі літак, що ним керують здаля, літак без льотчика, цілком начинений найсильнішими вибуховими речовинами або термітною масою, яка запалює все навкруги. Додайте, що цей літак-снаряд може летіти щось із тисячу кілометрів, і вибухати певної хвилини — залежно від того, як заздалегідь зрегулювати його годинниковий механізм. Оце й є моя аероторпеда».

І знов Оскар Штірнер поглянув на годинник: до четвертої лишалось усього шість хвилин.

«Перші два загони, перші дві батареї моїх аероторпед вирушають на більшовиків через шість хвилин. Першим загоном керуватиму я особисто, з повітря, з мого автожира. Другий загін вилітає з нашої південної бази у Тахенбаку під керуванням генерала Люцдорфа. Наша об’єднана мета — Москва. І сподіваюсь, що через дві-три години я зможу надіслати вам коротеньке повідомлення про наслідки першої об’єднаної операції аероторпед. Наслідки ті будуть: «Москву зруйновано». Звісно, не цілком, проте, на добру частину. Вже бачу ваше вражене обличчя, ваші наївні прості очі ображеного пацифіста: «Як же воно?.. Адже війни не оголошено?..» Так, війни поки що не оголошено, її оголошуємо ми з генералом Люцдорфом, моїми аероторпедами. Оце й усе. Прошу пробачення, в мене вже немає ані секунди часу. Щиро ваш Оскар Штірнер ».

Не перечитуючи листа, генерал Штірнер поклав його в конверт, заклеїв, запечатав власною печаткою, надписав адресу і поклав до портфеля з написом «негайна пошта». Через півхвилини після того генерал був уже у своєму автомобілі і мчав до аеродрому.

Ескадрильї винищувачів і бомбовозів вишикувалися на полі біля ангара, готові до вильоту. Їхні велетенські обриси були загрозливі; перші промені ранкового рожевого сонця гралися на блискучих дулах кулеметів і гармат, не прикритих уже чохлами. Промені матовими відблисками віддзеркалювалися від сріблястих гофрованих крил велетнів, ніби готових відразу стрибнути у повітря. Команди літаків були також напоготові, по шість чоловік на машину.

Генерал Штірнер хутко пройшов повз лави літаків до ангара. Його бокова стіна, що виходила на південний схід, була відкрита всіма своїми двадцятьма дверима. Безшумні трактори-тягачі на товстих гумових шинах плавко тягли стальні канати, — і разом з ними десятки потворних літаків-торпед. Виводити аероторпеди закінчували: генерал Штірнер побачив, як повільно, але чітко виповзли на поле на заздалегідь поставлені рейки останні двадцять торпед. Мимоволі генерал Штірнер підрахував: торпеди стояли рівним чотирикутником, на кожному боці по десять. Разом — сто.

До генерала наблизився полковник Фіхтер, його безпосередній помічник:

— Дозвольте доповісти, пане генерале. Винищувачі й бомбовози напоготові. Ескадрильєю винищувачів командує полковник Гітлов, ескадрильєю бомбовозів — я. Чекаю на дозвіл стартувати, вже час!

Оскар Штірнер помахом руки підізвав до себе Гітлова й капітана Ренмана, який керував стартом і всім польотом аероторпед:

— Бажаю успіху, панове. Певен, що цей успіх буде. Говорити мені нема про що. Ви знаєте мене, я знаю вас. Хочу лише нагадати вам, що сьогодні ви захищатимете віковічну культуру цілого всесвіту. Ви, найкращі представники єдиної вищої раси, — керуватимете знаряддями знищення дикунських радянських фортець і позицій. Ви знаєте, що разом з нами з південної бази у Тахенбаку вилітає на ворога друга експедиція повітряних сил і аероторпед під керівництвом генерала Люцдорфа. Єдиним концентрованим ударом ми переможемо, ми знищимо всі перепони на нашому шляху. Бувайте, Фіхтер, бувайте, Гітлов! Ренман, наближається і ваша черга!

Він міцно потиснув руки всім. Командири повернулися. Ренман підійшов до пульта керування, що стояв саме тут, біля ангара. Фіхтер і Гітлов піднесли до губ урочисті срібні сюрчки — і тієї самої хвилини скаженим гуркотом загули мотори літаків. Цей гуркіт вкрив усе поле; здавалося, ніби на аеродромі не лишилося жодного куточка, не насиченого тим гуркотом.

Генерал Штірнер спокійно поглядав на годинник: все йшло як на параді. З інтервалами в двадцять секунд літаки стартували; зриваючись з місця, вони мчали полем — відривалися від землі. Винищувачі, легкі й повороткі, відразу забирали висоту, ніби їх хтось підтягав угору; важкі бомбовози повільно кружляли в повітрі, дедалі вище заходячи в небо. Генерал повернув голову до пульта Ренмана: той уважно стежив за стартом літаків. До стартування торпед лишалося щё три хвилини. Нарешті — він поглянув на генерала і, побачивши, як Штірнер твердо кивнув головою, схилився знов над пультом.

Оскар Штірнер, поглянувши востаннє на металічні ряди аероторпед, хутко пішов до свого автожира. Лопасті його велетенського горизонтального повітряного гвинта повільно рухалися: автожир був готовий до старту. Генерал увійшов у кабіну; двері за ним автоматично закрилися з м’яким дзенькотом. Відразу зникла значна частина шуму моторів, кабіна автожира була ізольована від шуму. Назустріч генералові підвівся лейтенант Фіненберг, командир автожира.

— Добрий день, лейтенанте, — сказав йому генерал Штірнер. — Пішли вгору!

Він сів біля невеличкого стола з картами й приладами. Звідси через великі вікна було видно все, що робилося навкруги; вікна були не тільки в стінах, але й у підлозі, і в даху автожира. Горизонтальний великий гвинт не заважав дивитися, бо під час польоту він рухався надзвичайно швидко.

Автожир ледве помітно здригнувся, — і відразу відірвався від землі. Аеродром немов залишився десь унизу, загубився в глибині. Ряди аероторпед і останні літаки було видно далеко внизу через вікно, у якому тепер уміщався цілий аеродром, що помітно меншав і меншав. Адже автожир генерала Штірнера не потребував розбігу, він ішов у повітря, у вишину просто з місця, майже вертикально.

Через отвір у передній стінці автожира з кабіни радиста на стіл генерала по особливому жолобку ковзнув папірець. Це була радіограма, тільки-но прийнята на автожирі:

«Ескадрилья відстартувала. Курс південний схід. Чекаю на бомбовози, щоб прикрити їх з флангів. Гітлов ».

Через півхвилини була прийнята аналогічна телеграма від Фіхтера. Обидві ескадрильї з’єдналися й летіли далі в бойовому порядку.

Третя депеша повідомила генерала про закінчення старту аероторпед. Ренман сповіщав, що апаратна вже дала їм передбачений маршрутом курс і триматиме його аж до нових наказів генерала.

Проте, генерал Штірнер бачив цей старт на власні очі. Це було цілком своєрідне видовище, бо торпеди стартували не поодинці, а разом десятками, немов штурмуючи чисте блакитне небо. Генерал сказав у телефон, що з’єднував його з командиром автожира і механіком:

— Курс просто за першими торпедами. Не відстаючи, триматися над їхньою шеренгою на висоті 200 метрів.

Вже зник із нижнього вікна аеродром, вже пливли внизу ледве помітні чахлі чагарі, дуже характерні для цієї північної країни: автожир наближався до радянського кордону, перетинаючи невеличкі затоки моря. А разом з ним пливли на висоті двох тисяч метрів десятки жахливих аероторпед, начинених вибуховими речовинами і термітною масою. Металічні солдати, цілком підвладні своєму командирові, — вони слухняно мчали у повітрі, несучи в собі вибухи й пожежі, несучи руйнацію і смерть десяткам і сотням тисяч людей, які ще не прокинулися від сну, які нічого не знали, нічого не підозрівали…

Так, рішуча директива, яку виконував генерал Штірнер, говорила твердо й владно:

«Негайний наліт бомбовозів має зруйнувати вибухами і пожежами промислові підприємства Ленінграда. Одночасно з допомогою аероторпед ви мусите зруйнувати Москву, щоб остаточно, деморалізувати тил противника».

Автожир наближався до радянського кордону, що безумовно так само нічого не підозрівав. Проте, якщо він навіть і готувався, що можуть протиставити більшовики цій могутній стальній армії?

Раптом із віконця радіокабіни впала на стіл нова депеша:

«На обрії ескадрилья ворога. Типи розібрати поки що не можу. Але за ознаками — літаки типу винищувачів. Розгортаю загін колом, приймаю можливий бій на себе, лишаючи бомбовози всередині. Гітлов ».

Так. Більшовики не сплять. Вони намагаються перешкодити нальотові. Звідки вони дізналися про час вильоту загону? Невже в складі вивірених людей генерала Штірнера є зрадники? Проте, хай! Через кілька хвилин оті більшовицькі ліваки опиняться на землі у вигляді купи зруйнованих уламків.

Задзвонив телефон. Голос лейтенанта Фіненберга проговорив:

— Курс південний схід. На відстані п’ятьох кілометрів повітряний бій!

Так, це бачить і сам генерал Штірнер із своєї кабіни. Проте, — хіба це бій? Більшовицькі літаки уникають сутички. Вони хутко повертають назад і женуться на свій бік. Навіть шкода, що не сталося цього бою, бо гармати винищувачів ескадрильї Гітлова напевне значно далекобійніші, вони розбили б ворожі літаки ще до першого пострілу з їхнього боку. Але — які боягузи оті більшовики! От так захисники кордону. Тікають, — та ще й як!

Нова депеша:

«Ворожі літаки тікають. Не змінюю курсу. Гітлов ».

Дійсно, більшовицькі літаки розлетілися в усі боки, як перелякані птахи, їх вже не видно. Шлях чистий. Дорогу відкрито. Вперед! Генерал Штірнер віддав наказ:

— Передати радіом Гітлову і Фіхтеру: «Зімкненим строєм уперед. Висота: дві тисячі п’ятсот метрів». Передати радіом до апаратної аеродрому, Ренману: «Курс аероторпед без змін, висота дві тисячі п’ятсот». Усе.

Він знову подивився в призматичний бінокль, направлений уперед, на південний схід: чи немає чого на обрії? Ні, все чисто. Проте… Що то? Якась нісенітниця… Та ні, не може бути!

І все-таки воно так: з боку радянського кордону працюють прожекторні установки. Генерал ясно бачив ледве помітне проміння, що вібрувало у свіжому ранковому повітрі. Безглуздя: навіщо прожектори вдень? І, головне, скільки ж їх? Ніби весь кордон уставлено тими прожекторами, що всі разом випускають свої концентровані промені вгору, в чисте небо. Якісь дивні іграшки… То хай собі граються, генерала Штірнера і його повітряний загін це не інтересує.

Але… якась неясна, незрозуміла тривога охопила мозок генерала Штірнера. Спочатку незрозуміла втеча радянських літаків, хоч її й можна було пояснити тим, що більшовицькі пілоти побачили значно численнішого ворога. Проте, це ніяк все-таки не пасувало до їхньої уславленої завзятості. Щось лишалося нерозв’язаним. Потім — ці прожектори…

Генерал Штірнер не відривався від призматичного бінокля. І раптом він побачив несподівану, жахливу картину.

Передня шеренга винищувачів, що хутко летіла у вишині, опинилася над промінням прожекторів, яке засяяло світляними плямами на крилах і корпусах літаків.

І відразу ця перша шеренга літаків похитнулась. Передні літаки завихлялись, як човники на морських хвилях. Потім вони пішли вниз — спочатку рівно, а далі хилячись більше й більше. А далі генерал Штірнер побачив, не вірячи своїм очам, як літаки-винищувачі, гордість його загону, літаки, що ними командував його улюбленець, полковник Гітлов, — ці літаки, перекидаючись у повітрі, як шматки жерсті, падали вниз без жодного пострілу, без жодної спроби виправитись, ніби всі їх команди разом умерли.

Кілька жахливих секунд генерал Штірнер спостерігав це мертве бездушне перекидання. А тим часом нові шеренги літаків влітали в зону прожекторів, зону їхніх блідих блакитнуватих променів, починали вихлятися, — і, перевертаючись, як і перші, падали вниз.

— Радіом: «Стоп! Не доходити до прожекторів! Стоп!» — прокричав у телефон генерал Штірнер — і не закінчив наказу.

Він побачив, як врізалися в землю перші омертвілі літаки і як земля відповіла їм величезними хмарами диму, що піднеслися, повивши собою дальші літаки, які падали згори. То вибухали бомби і снаряди, що були на винищувачах та бомбовозах.

Генерал Штірнер не витримав страшного видовища: адже гинули його створіння, гинули його бійці!.. Він закрив очі долонею — але відразу знову відкрив їх. Він згадав, що загін чекав на його накази, розходячись віялом на два боки перед межею смертельних прожекторних променів, що, як і раніше, були ледве помітні на ясному небі. Крім того, вслід за ескадрильями винищувачів і бомбовозів летить перша батарея аероторпед. Що ж робити?

Мозок генерала Штірнера працював як у гарячці. Спинити, спинити негайно!

— Радіом до апаратної аеродрому, Ренману: «Негайно спинити рух торпед! Курс змінюється просто на захід, до нового наказу! Найменший газ!»

Прокричавши це в телефон, генерал знов поглянув у бінокль. Проте автожир уже наближався разом з торпедами до зони, де розліталися вбік — праворуч і ліворуч — винищувачі і бомбовози. А промені прожекторів тихо коливались у повітрі, лишаючися на якійсь прямій лінії, що йшла навкоси від земної поверхні до високих кучерявих хмар. Перші шеренги аероторпед наближалися до межі променів ще хуткіше. Звісно, треба принаймні з хвилину, щоб примусити їх спинитися і змінити курс…

— Фіненберг! Стоп! — крикнув генерал.

Він потроху опановував себе. Це було конче необхідно. Від його нервів, його волі — залежала тепер участь усіх його підлеглих, що розгублено чекали наказів, тримаючи вказаного курсу під прямим кутом до межі променів.

Автожир спинився. Він висів нерухомо в повітрі, його підтримували лопасті великого горизонтального пропелера, що крутився з максимальною хуткістю. А торпеди все наближалися до променів… Сліпі потвори бездумно виконували попередній наказ, пориваючись прямою лінією до Радянського Союзу, до Ленінграда, до Москви…

— Та спиніться ж, спиніться… — прошепотів генерал Штірнер.

І, немов підкорюючись його словам, аероторпеди всі разом повільно почали повертати праворуч. Вони повертали всі разом у суворому порядку, ніби кожною з них керувала рука досвідченого літуна. Але радіус їхнього повороту був надто широкий для тієї відстані від межі блакитнуватих променів, на якій вони вже опинились.

Генерал Штірнер бачив, що передня шеренга торпед все ж таки вріжеться в проміння. Він бачив у своїй уяві неіснуючу в природі, але чітко, як на рисунку акуратно викреслену криву, на якій лежав шлях передньої шеренги торпед, — і він не міг допомогти справі!..

Стиснувши кулаки так, що нігті уп’ялися в долоні, він міг тільки бачити, як передня шеренга торпед опинилася в зоні проміння, як ніжно засяяли на металічних крилах торпед світляні плями прожекторів, — і як дванадцять аероторпед одна за одною каменем упали вниз.

Невидана хмара сивого диму підстрибнула з землі і поглинула їх. Немов велетенський вулкан розкрив там, унизу, свій кратер, що ковтав торпеди одну по одній, відповідаючи на це новими й новими хмарами диму, які, врешті, вкрили всю землю. Торпеди вибухали внизу одна за одною, автожир кидало вниз і вгору, немов м’ячик у руках пустотливого хлопчиська, — таке сильне було коливання повітря від тих вибухів. Проте, більшість аероторпед була врятована, вона вже повернула праворуч і повільно летіла як пташина зграя, повз межу смертельних променів, потроху віддаляючись від неї.

З віконця радіокабіни на стіл упали три телеграми:

«Курс аероторпед змінено. Просто захід. Найменший газ. Ренма н ». «Чекаю наказів. Шість винищувачів упало з невідомої причини в зоні прожекторів. Гітлов ». «Чекаю наказів. Вісім бомбовозів упали з невідомої причини в зоні проміння прожекторів. Фіхтер ».

Генерал Штірнер ударив кулаком по столу: чорт! Адже тепер нема чого робити, крізь це диявольське проміння все одно не проберешся, треба повертати назад. І він гримнув у телефон крізь стиснені щелепи:

— Радіом, Гітлову і Фіхтеру: «Курс північний захід, до аеродрому загону. Рейд відкладається». Далі, радіом до апаратної Ренману: «Негайно…»

І він спинився: що саме передати Ренману, куди скерувати аероторпеди? Адже вони не можуть спуститися на землю без того, щоб не вибухнути. Адже годинникові механізми їх заведено на вибух через дві години… Не може снаряд, вилетівши з дула гармати, знову повернутися до того дула назад; не може аероторпеда, випущена в повітря, повернутися назад на свій аеродром, вона ж навіть не має приладів для спуску, вона впаде, вона вибухне, хоч би й не прийшов ще час вибуху за годинниковим механізмом, вона вибухне від удару об землю.

Раптом він почув голос лейтенанта Фіненберга:

— Пане генерале, до нас посувається оте проміння!

Як божевільний, генерал Штірнер ринувся до вікна: так, смертельне проміння почало рухатися. Коли перед тим воно стояло нерухомо, ніби якісь невидані небесні шлагбауми, то тепер воно почало пересуватися, немов розшукуючи на небі щось, ще не виловлене ним. Воно підходило ближче, ближче, розрізаючи своїми блідими блакитнуватими ножицями, що перехрещувалися в повітрі, все небо на великі шматки, ближче, ближче…

— Повний газ, Фіненберг, назад, курс захід!

Проте було вже пізно. Автожир конвульсійно рвонувся вбік, відразу набираючи швидкості в напрямі заходу. Але один з блакитнуватих променів, одне з лез велетенських ножиць блискавично різонуло його ніс, де містився головний мотор. Тільки торкнулося це лезо, тільки черкнуло на дрібну частинку секунди, — але цього було досить.

Зразу стих шум мотора, спинилася, вібруючи ще, стрілка електричного покажчика висоти. До кабіни генерала вбіг радист, руки його тремтіли:

— Зв’язок перерваний, пане генерале! Оце тільки першу половину депеші від генерала Люцдорфа встиг прийняти, як все спинилося. Машини не працюють, передавальник і приймач зіпсовано, розірвалися всі лампи… Телефон не працює…

Генерал вихопив у нього з рук папірець депеші. На ньому стояло:

«Південна частина повітряної експедиції генерала Люцдорфа прорвалася через кордони ворога. Летимо в бойовому порядку. Сповістіть, як…»

Автожир повільно йшов униз, підтримуваний лише крутінням горизонтального пропелера та рухами оперення, що з великим трудом давало змогу Фіненбергові планерувати. Генерал Штірнер мовчки перевів погляд з обірваної депеші у вікно — вслід ескадрильї винищувачів і бомбовозів, що віддалялися від нього, в напрямі Кустамяк, курс північний захід, — і першому загонові аероторпед, що несли на малому газі, на малій хуткості, вибухи й пожежі в новому напрямку, курс захід, де теж ніхто не чекав на руйнацію, в країни, що їхню вікову культуру намагався захистити від варварів-більшовиків генерал Штірнер з його механічними силами.

— Ренман, звісно, не змінить напрямку аероторпед без мого наказу… дисципліна… І в мене передавальник не робить… я потраплю в полон… це ж жах… аероторпеди вибухнуть через півтори години… І я не можу віддати наказ змінити їх курс… Аероторпеди повернули на захід… боже мій, який жах!..

Генерал Оскар Штірнер бурмотів це, дивлячись божевільними очима повз радиста, що стояв, тримаючись тремтячими руками за стіл і боячись поглянути в обличчя суворого командира, який повільно втрачав розум.

Проте, генерал Штірнер раптом замовк. Щелепи його стиснулися, він грізно стукнув знов кулаком по столу:

— Ні, не все загинуло! Хай мій рейд не вдався, хай я сам потраплю у полон до більшовиків, але — експедиція Люцдорфа прорвалась! Вона помститься за мене, вона виконає все і за себе, і за мене!..

… Так, за тисячу кілометрів на південь, з маленького містечка Тахенбак, з його таємничих підземних авіаційних баз, водночас із загоном генерала Оскара Штірнера вилетіла друга експедиція, експедиція генерала Люцдорфа. Найвище командування вирішило перестрахувати себе від несподіванок. Хай в одному місці більшовики зустрінуть експедицію вогнем, хай влаштують повітряний захист. Але не може бути, щоб більшовики приготувалися до оборони разом і на півночі, і на півдні.

Експедиція генерала Люцдорфа неслась у повітрі на висоті трьох тисяч метрів над лісами й полями. На великому автожирі, такому самому, як у Штірнера, летів генерал Люцдорф, командувач південної експедиції. А поперед нього, як на параді, мов копіюючи повітряну атаку з Кустамяк, — пливли в суворому шаховому порядку металічні бездушні потвори аероторпед.

В складі повітряної експедиції генерала Люцдорфа не було винищувачів. Кілька автожирів, що їх очолювала машина самого Люцдорфа, ескадрилья бомбовозів, до того ж ще й не важких, а поворотких і швидких бомбовозів останньої конструкції, що не поступалися в хуткості перед винищувачами, — і аероторпеди, сто двадцять аероторпед. Такий був склад південної частини повітряної експедиції проти Радянського Союзу.

— Прорвалися!.. Прорвалися!

Навіть переславши переможну радіограму генералові Штірнеру, — генерал Люцдорф ще гостро відчував, як колотиться його серце, як гарячими ударами воно штовхає кров, як пересихає горло від хвилювання. Він відкрив маленьку стінну шафу, дістав пляшку з коньяком, розплескуючи, налив чарку і випив. Вогненна рідина обпалила шлунок. Люцдорф знов поглянув у вікно. Так, це Радянський Союз, це — Росія!

Найвище командування не помилилося. Воно добре зважило усі «за» і «проти». Дійсно, радянський кордон був не весь захищений смертоносним промінням; така оборона кордонів була, очевидно, організована лише на півночі. І генерал Люцдорф добре вибрав напрямок. Експедиція вирушила, піднеслася в повітря і на великій висоті пропливла над Лімітрофією, невеличкою державою, яка розділяла межі Радянського Союзу і країну генералів Штірнера та Люцдорфа.

Ще під час обговорення плану несподіваної повітряної атаки на таємному засіданні уряду один з міністрів спробував був заперечувати:

— Не можна надсилати повітряну воєнну експедицію над нейтральною країною. Треба заручитися її дозволом…

Але грізний канцлер іронічно й сухо розсміявся:

— У міжнародне право гратимемося? Ви ще про Бельгію нагадайте, про історичні випадки… Ні, пане міністр, нам не до того. Лімітрофія навіть не помітить нашої експедиції. А якщо й помітить, то — її справа. Лімітрофці дістануть приємність бачити небувале видовище: велетенський повітряний флот, який пронесеться високо над цією країною, повітряний флот з гордовитими ознаками переможної свастики. Звісно, потім Лімітрофія матиме навіть право протестувати. Але… я сподіваюсь, що тоді доведеться авторитетно з’ясувати їй становище. Ми вкажемо лімітрофському урядові його справжнє місце і доведемо потребу не втручатися в чужі справи.

Як і завжди, канцлер переміг. Експедиція вирушила. Малесеньку Лімітрофію експедиція пролетіла, майже не помітивши її. А якщо Лімітрофія й помітила експедицію, то вона таки дістала можливість побачити рідке й дивне видовище.

Високо в небі неслися механічні птахи, такі маленькі, як дивитися на них з землі. Вони неслися красивими ланками, зграйками, на певній відстані одна від одної. І спостерігачеві важкенько було б уявити собі, що ці красиві птахи несуть у собі не тільки загрозу, а й цілковиту руйнацію.

Скоро Лімітрофія лишилася позаду. Були неспокійні хвилини чекання, коли з секунди на секунду можна було натрапити на несподіваний опір. Це було тоді, коли експедиція наближалась до радянського кордону.

Генерал Люцдорф, зовні цілком спокійний, стояв біля вікна й пильно вглядався вперед, використовуючи всі можливості, що давали йому труби авіаційного бінокля. Ні, шлях був вільний! Хіба можна було вважати за опір стрілянину з кулеметів і гвинтівок, кілька залпів із зенітних гармат, що ними відповів радянський кордон на появу експедиції? Дрібниця, не варта уваги! Кулі неспроможні були пробити панцер не тільки аероторпед, а навіть і автожирів.

Несподіваність атаки з лімітрофського кордону позбавила, очевидно, радянське військо змоги організувати контрудар. Експедиція прорвалась без будь-якої втрати. Жодна машина не вибула з ладу.

І все ж таки руки генерала Люцдорфа тремтіли, він не міг заспокоїтися.

Автожир летів уперед з максимальною швидкістю. Безумовно, телеграф вже попередив Москву про наближення ворожої повітряної експедиції, що тримає курс на червону столицю. Все одно, більшовики не встигнуть підготувати оборону. До Москви звідси лишилося не більше п’ятисот кілометрів, трохи більше, ніж півтори години літання. Експедиція прорвалась через кордон, а всередині країни її не можна було спинити, бо вона мала змогу просто облетіти першу-ліпшу перепону, повернувши вбік і потім повернувшись до нормального потрібного курсу. Перемога!

Радіо переслало загальний наказ генерала Люцдорфа:

«Повний газ! Максимальна швидкість!»

Власне, це тільки підкреслювало серйозність завдання, бо всі машини і без того йшли на повну силу. Але генерал Люцдорф вважав за потрібне підштовхнути команди ще раз. Тільки після цього він вигідніше сів у крісло і ввімкнув репродуктор, поставивши показник хвилі радіоприймача на Москву. Крізь шум моторів, заглушений звукоізоляцією, він почув:

«…навіть не оголошуючи війни, зробили сьогодні на світанку підготований ними заздалегідь раптовий напад на радянські кордони. Слухайте! Слухайте! На світанку великий загін військових літаків, винищувачів і бомбовозів, що очолював численну батарею повітряних механічних, керованих здаля велетенських летючих бомб — аероторпед, — намагався перелетіти наш західно-північний кордон, щоб зруйнувати Ленінград і, можливо, Москву…»

Генерал Люцдорф задоволено хитнув головою: правильно, і Москву!

«Замість формального оголошення війни імперіалісти вирішили зробити наліт без попереджень, сподіваючись, що раптовий напад захопить Радянський Союз непідготованим. Ці сподіванки зірвались!»

Щойно налита чарка в руці генерала Люцдорфа здригнулася. Він дивився на репродуктор розширеними очима, не вірячи своїм ушам: невже?

«Прикордонні протиповітряні радянські загони і військо дали відсіч ворогам, вживши проти ворожих літаків нову систему захисту наших кордонів за методом професора Юльського. Генератори ультракоротких хвиль, ультракороткохвильні прожектори дали можливість скерувати вздовж кордонів велетенську електричну завісу, що руйнувала механізми ворожих літаків».

— Брехня! Не може бути! — вигукнув генерал Люцдорф, конвульсійно роздавивши між пальцями тонку чарку.

Але голос продовжував:

«Керівництво нападу з невідомої причини повернуло батарею аероторпед на захід, де ці аероторпеди частково вибухли, частково вибухнуть найближчими хвилинами — очевидно, на території ворога. Отже, перший напад на півночі відбито. Але це не все».

— Так, далеко не все! — злісно прошепотів генерал Люцдорф.

«Ворог використав можливість зробити ще один напад, узявши напрям через Лімітрофію, країну, яку досі всі вважали за нейтральну. Ворожа експедиція мчить зараз у повітрі, тримаючи курс у глиб Радянського Союзу. Уряд закликає трудящих додержувати спокою і готуватися до захисту проти повітряної атаки, вживаючи всіх потрібних заходів. Ворога не буде допущено до червоної столиці…»

— Але як? Як ви зможете затримати нас? — мов сперечаючись, вимовили губи генерала Люцдорфа.

«Ворожі наміри не вдасться здійснити і цього разу, як не вдалось імперіалістам здійснити їх на півночі. Спокій, громадяни великого Радянського Союзу! Червона армія відіб’є і цей наліт!»

Репродуктор замовк. Генерал Люцдорф відразу, мов заспокоївшись, згадав: команди літаків чекають від нього наказів. Він увімкнув особистий радіопередавальник, що зв’язував його автоматично з усіма літаками, і заговорив, знаючи, що його вже слухають всі командири повітряних кораблів.

— Ми наближаємося до промислового району. Нагадую про потребу безжалісно руйнувати підприємства, електро— і радіостанції. Отже, ескадрилья бомбовозів має надсилати за моїми вказівками ланки літаків — бомбардувати ті чи ті об’єкти. Перша ланка йде на сто метрів нижче другої, третя на сто метрів вище другої. Дальша частина наказу випливає з попередніх інструкцій, пункт шостий.

Тепер генерал Люцдорф пильно вдивлявся вперед. Поразка першої частини експедиції, поразка генерала Штірнера — покладала на нього ще більшу відповідальність.

Горбаті труби призматичного авіаційного бінокля розкривали перед ним далекий краєвид. Он далеко на обрії показалися високі заводські димарі. Ще далі ледве помітно маячить висока антена якогось радіопередавальника. Генерал Люцдорф натиснув кнопку автомата, що мав переслати шифрований наказ приготуватися першій ланці бомбовозів. Аероторпеди йшли спереду, їхня мета, Москва, була ще далеко. Завод, електростанція, радіопередавальник — це справа бомбовозів, бомбардувальників.

У бокове вікно було видно, як відокремилася перша ланка бомбовозів, спустилася трохи нижче від цілої експедиції і на повному газі взяла бойовий курс на заводи. Генерал Люцдорф трохи схвильовано дивився на цю ланку: перші бомбардувальники вирушили на операцію!.. Так, тепер успіх гарантований. Ніщо не може врятувати намічені об’єкти, ніщо не в силі спинити переможний рух його повітряної експедиції!

На хвилину він заплющив очі. Наближається час його перемоги. Через кілька хвилин у вибухах бомб він почує визнання цієї перемоги. Він виконає особисто і своє завдання, і завдання експедиції генерала Штірнера, яка зазнала невдачі. Генерал ледве помітно усміхнувся — і знов поглянув у бокове вікно.

Ланка бомбовозів з шаленою швидкістю наближалася до заводів, що тепер були вже зовсім близько. Генерал навіть без бінокля бачив дим заводських димарів, бачив, як з’явилися над заводом білі димки парових гудків: завод сповіщав усіх, усіх про тривогу, про повітряний напад.

— Не допоможе, — саркастично промовив генерал Люцдорф. — Пізно, мої друзі, це ваше останнє діло, більше ви не встигнете в своєму житті нічого зробити…

Він знову натиснув кнопку автоматичного передавальника. Залежно від дотику до якоїсь кнопки — передавальник пересилав готові зашифровані сигнали того чи іншого потрібного цієї хвилини змісту. Цей останній сигнал означав:

«Усій експедиції взяти більшу висоту: почнуться вибухи від бомбардування, повітряні хвилі від вибухів можуть пошкодити апарати».

Перші лави аероторпед уже промчали над заводами, як над чимсь не вартим уваги. Бомбовози розсипалися в повітрі й пікували вниз, вибираючи свою ціль. Генерал Люцдорф захоплено дивився на чіткість їх рухів: роки навчання цих молодих і талановитих пілотів не пройшли даремно! Раптом він побачив, як від одного з бомбовозів відірвалася чорна крапка і з блискавичною хуткістю понеслася вниз.

— Перша бомба. Почалося!

Кілька ударів серця — і великий будинок у центрі заводських споруд закрила хмара чорного диму. Хмара вистрибнула з-під землі, вона зростала важким пухким грибом, ширячись своєю верхівкою над іншими будівлями. І на шапочці цього велетенського чорного пухкого гриба на диво повільно пливли в повітрі великі шматки будівлі, уламків даху, розтрощене дерево, переверталися, ніби перекидаючись з боку на бік, розбиті верстати.

Ще кілька секунд — і шапочка гриба загорнулась донизу, перекинулася і випустила все, захоплене з землі, назад, на землю, вниз. Але на зміну знизу вже зростали нові чорні стовпи, нові велетенські жахливі димові гриби, що тепер уже рокотали, гриміли гуркотами грому: звук долітав до спостерігача значно пізніше від зорових вражінь. А високо в небі підносилися, пікували вниз і знову підносилися повороткі металічні птахи: бомбардувальники робили свою справу.

— Перемога!

Генерал Люцдорф вчепився пальцями в раму вікна і мимоволі рахував чорні стовпи: одинадцять… тринадцять… шістнадцять…

Нарешті він із задоволенням відкинувся назад від вікна і натиснув ще одну кнопку автомата. Радіопередавальник переслав черговий наказ:

«Операцію закінчено. Ланка повертається на своє місце. Готується дальша ланка».

Він ще раз поглянув назад, на картину руйнації великого заводу: чорні димові хмари, які покрили весь район, Подекуди прорізувалися гострими язиками полум’я, що вистрибувало знизу, помітно розширюючись. То були наслідки падіння термітних бомб, що запалювали чисто все — навіть залізо і камінь.

— Вперед! Вперед! До нових перемог! — шепотів генерал Люцдорф, який стояв біля вікна із схрещеними руками, мимоволі повторюючи відому позу Наполеона.

Експедиція неслася вперед.

І зовсім несподівано для генерала різко дзенькнув сигнальний дзвоник. Червона лампа спалахнула і згасла. Хтось викликав його навіть без шифра. Генерал подав знак своїй апаратній. У відповідь на цей знак з віконця апаратної до його столу впав папірець радіодепеші. На ній було:

«Мотори перших лав аероторпед працюють з перебоями. Дають перебої і мотори всіх без винятку бомбовозів. Приймач відзначає наявність невідомих радіоколивань великої сили. Додаю: так само з перебоями вже починають працювати мотори всіх чисто аероторпед, а не лише першої лави. Курц ».

Уважний механік щось помітив. Щось трапилось. Що?

Генерал Люцдорф схопив телефонну трубку, що зв’язувала його з командиром його автожира:

— Алло! Кріман! Що з мотором?

— Все гаразд, пане генерале!

— Ліндер, як у вас з апаратами? Адже ви читали, що доповідав Курц? Які то коливання?

— Я не знаю, пане генерале. Дивні коливання, що безумовно не є сигнали. Мені здається, що це щось подібне до тих коливань, які керують нашими аероторпедами, тільки потужніші. Одну хвилинку… Так, у мене спиняється електрогодинник. Може — це вплив тих коливань?

— Кріман! Як мотори?

— З моторами все гаразд, пане генерале, ніяких перебоїв.

— Ліндер, що у вас тепер?

— Крім годинника, що спинився, всі апарати працюють. Ось нова депеша, пане генерале. Дозвольте прочитати?

— «Мотори першої лави аероторпед спинилися. Аероторпеди знижуються, скеровані автоматами. Разом знижується перша ланка бомбовозів — так само через те, що їхні мотори відмовилися працювати. Курц ».

Генерал Люцдорф з диким стогоном кинувся до вікна: не може бути! Чудові, вивірені мотори аероторпед і бомбовозів спиняються? Безглуздя, нісенітниця!

Але перший погляд довів йому, що рапорти Курца не були дурницею, вони цілком вірно малювали становище. Перша лава аероторпед плавко знижувалася — і разом з нею знижувалося кілька бомбовозів. Генерал Люцдорф добре знав, як буде далі: ще кілька сотень метрів аероторпеди знижуватимуться отак плавко, — щоб потім відразу перекинутися носом униз, каменюкою ринутися до землі, врізатися в неї і викликати скажений фонтан вогню, уламків, диму… Так, саме так була запроектована їх конструкція.

Але — що ж, зрештою, відбувалося? Невже повторення контрудару більшовиків? Невже щось подібне до їхньої вигадки, до цього самого методу професора Юльського, яким був відбитий наступ генерала Штірнера, і про який говорив голос з репродуктора? Може це ще якийсь невідомий досі засіб оборони, що його вживає радянське військо?

З люттю, яка межувала з відчаєм, генерал Люцдорф гукнув до телефонної трубки:

— Ліндер? Що то за коливання, нарешті?

— Скільки я розумію, пане генерале, це електричні коливання, які впливають на серце наших моторів — динамо.

— Тобто?

— Вони спиняють роботу динамо, без яких мотори стають мертвими.

— Але чому ж не спиняються мотори нашого й інших автожирів?

— Тому, що динамо є тільки в бензиномоторах. У нафтових моторах, що на автожирах, динамо немає, адже ви це знаєте, пане генерале, краще від мене, — вагаючись відповів Ліндер.

Люта лайка була йому відповіддю. Ліндер злякано замовк. А тут іще автоматичний запис радіотелеграфа приніс нову депешу. Ліндер акуратно взяв її і поклав до транспортера, приладу, який автоматично передавав депеші до каюти генерала. Депеша говорила:

«Знижується дальша партія аероторпед. Знижуються всі бомбовози. Звертаю увагу на потребу негайно забрати висоту, інакше повітряні хвилі від вибухів можуть пошкодити автожири. Курц ».

Відважний механік, що не забував у небезпеці про стан решти машин, мав рацію: повітряні хвилі, справді, могли пошкодити автожири, зламати лопасті їхніх велетенських пропелерів. Стиснувши зуби, генерал Люцдорф віддав наказ:

— Автожирам — піднятися на тисячу метрів вище!

Машина генерала Люцдорфа перша заревла під тиском потужних вертикальних пропелерів, що потягли її вгору. Земля віддалялася.

А разом із нею віддалялися і аероторпеди, що перейшли вже до пікування — вертикального падіння вниз. Зараз вони вріжуться в землю, зараз земля відповість їм хмарами диму, дикими вибухами і вогнем, морем полум’я. Те саме, мабуть, що трапилося з експедицією генерала Штірнера на шляху до Ленінграда. Те саме…

Тільки причиною тепер були не таємничі, ультракороткохвильні прожектори, а диявольські радіоколивання радянських передавальників, що взагалі спиняють роботу моторів. Ні, генерал Люцдорф не хоче, не може дивитися на загибіль торпед і літаків! Він упав у крісло, відчуваючи, як на лобі виступає холодний піт.

І, ніби глузуючи з нього, заговорив репродуктор радіоприймача, кнопку включення якого випадково натиснув рухом безсило впалої руки генерал Люцдорф:

«… вас, пролетарі світу, що новий напад імперіалістів на Радянський Союз відбито. Аероторпеди не виконали свого завдання — зруйнувати червону Москву. Вони впали на землю, не долетівши до Москви, їхні вибухи не завдали шкоди, бо вони вдарили в чистому полі…»

(Автожир колихнуло, гойднуло з боку на бік: то донеслися до нього могутні повітряні хвилі вибухів. І ціла фраза з радіопересилання потонула в скаженому ревінні, що наздогнало автожир з землі).

«… разом з ними, так само із спиненими радіом моторами впали бомбовози повітряної експедиції імперіалістів. Новий напад на Радянський Союз відбито! Хай буржуазні генерали, а разом із ними і всі ті, хто керує організацією війни проти Радянського Союзу, ще раз пересвідчаться, що перша в світі Країна Рад не боїться нападів і вміє відкидати й обеззброювати довгі руки імперіалістів, які пробують простягатися до неї. Вітаємо пролетарів з перемогою! Водночас повідомляємо всіх громадян, у яких раптово спинилися мотори по автомобілях, мотоциклах тощо: це — побічний вплив радіоколивань, скерованих головне проти повітряної експедиції. Через десять-п’ятнадцять хвилин машини знов дістануть можливість рухатися…»

Різким ударом кулака генерал Люцдорф розбив репродуктор, що знущався з нього. Блідий, із скривленим обличчям, стиснутими щелепами, він дав наказ автожирам — адже більше під його орудою не лишилося нічого, всі інші машини, і аероторпеди, і бомбовози перетворилися на розкидані уламки, зірвавши самі себе. Наказ говорив:

«Автожирам повертати за мною! Курс — Захід. Повний газ!»

І, віддавши цей наказ, наказ відступу, наказ остаточної поразки, — генерал Люцдорф, залізний і непохитний генерал Люцдорф впав у крісло, зронив враз обважнілу голову на руки і заплакав сльозами безсилої люті.