Гроза заважала професорові Екслеру. Він із грюкотом відсунув своє крісло і, зсунувши окуляри на лоб, нервово заходив по кімнаті, вимірюючи довгими кроками сторони й діагоналі її прямокутника. Справді, безнастанні виблиски й різкі удари грому ніяк не допомагали мисленню.
Проте, професор Екслер не звернув би ніякісінької уваги на грозу, якби не попередні події. Він гнівно поглянув на круглий стіл, де стояла масивна скриня з мармуру — і ще швидше заходив по діагоналі кімнати.
Ця скриня!.. У листі, якого професор одержав сьогодні ранком, було написано просто:
«Любий дядю. Я несподівано захопився роботами місцевих кустарів, що чудово вироблюють з мармуру різні речі. Я придбав у них цю чудову скриню з суцільної брили мармуру й надсилаю її вам на ознаку моєї пошани. Покладіть туди свої рукописи, засуньте туди, до речі, мого ворога — вашого лютого бульдога Джіма, щоб він менше гавкав. Одне слово, використайте як хочете цей подарунок вашого племінника, що шанує і любить вас — навіть так, що сьогодні ж виїздить до вас власною персоною. Ваш Дік».
Рукописи — до цієї огидної важкої споруди?.. Улюбленого бульдога Джіма — в цю незграбну річ?.. Ні, Дік, хоч він і племінник професора Екслера, надто багато бере на себе. Що за нахабство, що за розбещеність!
Знов майнула блискавка, знов прогуркотів і розсипався на важкі уламки грім. Гроза лютувала. До кімнати постукали.
— Увійдіть!
На порозі показалася худорлява жіноча постать. Економка професора, містрис Пунд, несміливо промовила:
— Пане професоре, у вас знову незачинене вікно. Не дай того лиха, блискавка вдарить…
— Ідіть геть! Ну? — гримнув професор грізніше від грому.
— Мене вже немає… немає!
Двері знову зачинилися. Професор, засунувши руки в кишені, люто дивився на ручку дверей, що ще кілька секунд ледве помітно рухалася. Містрис Пунд не здавала позицій одразу. Професор тупнув ногою:
— Ну?
Ручка завмерла. І тієї ж хвилини професор Екслер почув позад себе якесь дивне шипіння, навіть із легким присвистом. Наче з крана виходив газ. Професор швидко повернувся на закаблуках — і застиг від здивування.
На підвіконні сяяла дивна голуба вогняна куля. Вона помітно вібрувала, здригувала всім своїм вогняним тілом. Вона нагадувала чимсь їжака; тільки замість голок в усі боки від неї стирчало щось подібне до моху… Ні, не стирчало, а переливалося голубим сяйвом, пухнастим і химерним. Куля коливалася на вікні, ніби збираючися стрибнути в кімнату. Від неї виходило це дивне шипіння: то підсмажувалася й шипіла фарба на вікні.
Професор не встиг навіть витягти руки з кишень, а куля вже м’яко гойднулася, відірвалася від підвіконня й попливла, немов іграшковий повітряний балон, що втратив уже свою силу, вздовж кімнати. Вона коливалася, вона плавко оминала речі, ніби навмисне обходячи їх.
Ні, професор Екслер не злякався. Щоправда, очі його майже вилізли на лоб і волосся заворушилося на голові. Але — не від переляку. Тремтячими губами він шепотів:
— Куляста блискавка! Єдиний випадок із міліардів звичайних блискавок! Зберегти… сховати… вона ж розірветься!
Вогняна куля пливла круг кімнати, підхоплена повітряною течією. Вона обійшла вже одну стіну, другу… І професор Екслер побачив, як голуба куля повільно наближається до мармурової скрині.
— Еврика! Ось воно! Скриня — схованка для блискавки. Мармурова скриня — в ній блискавка буде ізольована від усього. Але… але як же її всадити туди?..
Куля пливла просто до скрині. Професор Екслер забув про все. Прожогом він кинувся до скрині і натужливо відкрив її важку кришку:
— Іди… Іди сюди, любонько, — бурмотів він, — чудова блискавонько, іди сюди!
Він благав, він приємно усміхався, улесливо примружував очі, зазиваючи голубу кулю, як живу істоту. Вогняна куля, немов погоджуючись, підпливла ще ближче — і спинилася над самою скринею, вібруючи й коливаючись у повітрі.
— Ну, мила, ну, дорогоцінна моя… лізь у скриню… благаю тебе!
Куля не посувалася далі, але й не виявляла бажання спускатися в скриню.
І раптом відчинилися двері до кімнати. Подув вітру гойднув блискучу кулю, вона легко торкнулася піднятої кришки і від неї відхитнулася вниз. Цього було досить. Професор Екслер швидким рухом пристукнув кришку: голуба куля сховалася в скрині.
В кімнаті пролунав дзвінкий сміх:
— Дядю, це ви так ховаєте Джіма? Але — чому ж він не гавкає? А втім, я ніколи не думав, що ви так швидко виконаєте мою пораду щодо цієї мерзенної собаки.
Так, це був Дік, племінник професора. Він сміявся, показуючи білі блискучі зуби на фоні засмаглого обличчя.
— Іди, допоможи мені, — з напругою кинув йому професор, з усієї сили натискуючи на кришку скрині.
— З охотою, дядю, але йому там нічим буде дихати…
— Закрий кришку, я тобі кажу. Щільніше!
— Але…
— Ніяких «але». Натискуй!
— Єсть натиснути!
— Поклади на неї кілька томів енциклопедії!
— Єсть покласти кілька томів енциклопедії. Але…
— Не розмовляй! Зверху постав оцю важку лампу.
— Але… Ні, ні, я мовчу. Єсть поставити лампу!
Професор, полегшено зітхнувши, опустився в крісло.
Племінник стояв перед ним, з нерозумінням поглядаючи на дядю.
— Він сказився? — нарешті несміливо запитав Дік.
— Хто?
— Джім… ваш бульдог?
— Ніякого бульдога. Джім спить. У твоїй скрині — блискавка!
Дік широко відкрив очі, але відразу розсміявся:
— Дядю, є межа всяким жартам… — почав він.
Та професор Екслер владним помахом руки спинив його:
— Ніяких жартів. У твоїй скрині — блискавка. Найрідкісніша куляста блискавка. Я спіймав її, коли вона залетіла до кімнати через відчинене вікно.
Дік безпорадно поглянув на скриню: вона стояла нерухомо.
— Так, блискавка там, — говорив професор переможним голосом. — Ця велетенська сила — в скрині. Нечуваний факт! Історія, правда, знає кілька випадків, коли кулясті блискавки залітали до приміщень. Але вони звичайно торкалися до чогось металічного й вибухали як бомби, руйнуючи все навкруги. Це ж — конденсована електрика! І вона тут, у скрині. Га? Чого ти відступив назад?..
— Ні… я нічого… — промовив Дік. — Це дуже, дуже цікаво, звісно. Я ніколи не думав… а що ж ви робитимете з нею далі?
— Далі? Хм… Я цього ще не вирішив. А й справді…
Професор замислився:
— А й справді, що робити далі? Як блискавка розірветься — вона висадить у повітря весь наш будинок.
Дік оглянувся на скриню і відійшов ще трохи вбік.
— Твоя скриня не має замка? — запитав професор.
— Ні.
— Хм… тоді треба… а чорти його знають, що саме треба!
Професор Екслер замовк, збентежено розтираючи рукою висок. Дійсно, становище було загрозливе. Не далі, як за три кроки від нього в мармуровій скрині скупчилися мільйони вольтів конденсованої електрики, що першої-ліпшої хвилини могла зруйнувати все довкола.
— Дядю, — порушив мовчанку Дік.
— Що?
— Навіщо ви її… спіймали? Пішла б вона собі геть і той… все було б гаразд.
Професор Екслер сердито поглянув на Діка:
— Як міг я пропустити такий надзвичайний випадок? Адже…
Він раптом спинився й прислухався: знову почулося знайоме вже шипіння. Обережно, навшпиньки професор підійшов до скрині. Так, вона була гаряча, це відчувалося навіть на віддалі. І від скрині йшов дивний гоструватий запах.
— Ти чуєш, Дік?
— Що саме?
— Цей запах озонованого повітря. Га? Блискавка, що сидить у скрині, озонує повітря. Значить, вона робить це крізь мармур: адже скриня добре закрита.
Дік кисло усміхнувся:
— Знаєте що, дядю? Поки вона, ваша блискавка, обмежується цим озонуванням, я нічого не маю проти. Але вона може раптово позбавити нас можливості відчувати цей запах…
— Що ти хочеш сказати?
— Нічого незвичайного, дядю. Ви ж самі попереджали, що куляста блискавка може вибухнути, як бомба… разом із скринею. А чого це вона, до речі, шипить?
— Не знаю. Гм… бачу тільки, що вона розігріває твою скриню. І дедалі більше.
Дік знову усміхнувся.
— Аж до самого вибуху матимемо безплатне електричне огрівання, дядю. А може, вона, та блискавка, ще буде нам запальничкою для цигарок?..
— Ні до чого твої жарти, — суворо відрізав професор Екслер.
Але Дік не вгавав:
— Адже я зовсім не жартую, дядю. Чому б їй, вашій блискавці, не запалити мою цигарку, якщо вона — он подивіться! — підпалює обкладинки томів вашої дорогоцінної енциклопедії, що лежать на кришці скрині. І це всього за кілька хвилин. До речі, яка зараз година?
Дік поглянув на годинник. На обличчі його виявилося здивування. Він прислухався:
— Дядю, годинник стоїть!
Професор похапцем витяг з кишені свого годинника. Цей так само стояв.
— Е… е… Бач, Дік, вона, ця клята електрична куля, мабуть, магнетизує все навкруги. Ось і спинила наші годинники. Адже це, зрештою, цілком зрозуміло… як біля великої динамо-машини. Та чого ти знову усміхаєшся?
Дік важко опустився в крісло:
— Маємо певні наукові досягнення, дядю. Безплатне електричне огрівання — раз. Спалені обкладинки вашої енциклопедії — два. Магнітну дію вашої блискавки — три. Озоноване повітря — чотири. Нарешті, спинені й зіпсовані вкрай годинники — п’ять! Що буде далі?..
Раптом зашипіло дужче. Здавалося, що всередині скрині клекоче пара, як у паровому казані. Професор Екслер і Дік змовкли. Вони дивилися на скриню, не насмілюючись ворухнутися.
— Лампа! Лампа! — врешті вигукнув Дік.
Лампа, що стояла поверх томів енциклопедії на кришці скрині, похитнулася. Кришка здригалася, мов хтось ізсередини скрині намагався підняти її. Шипіння гучнішало.
Нарешті — кришка різко сіпнулася вгору. Лампа хитнулася більше, але зразу ж стала на місце. Бо кришка, піднявшись на півсантиметра й випустивши зсередини скрині маленьку вогняну голубу кульку, знов стала рівно. Кулька, похитуючись, попливла в повітрі, наближаючись до Діка.
— Е, ні! — пробурмотів той, кидаючись убік. — Не маю ані найменшого бажання розстрілюватися, навіть електричними кулями. Такої згоди не давав. Іди геть!.. Дядю, бережіться!
Кулька пропливла повз нього, простуючи тепер до професора, що так само відстрибнув убік. Обличчя його спітніло, одне вухо окулярів зскочило й повисло збоку. А голуба кулька, граціозно коливаючись у повітрі, немов жартуючи, пливла й пливла, наближаючись до вікна.
— Дядю, є вихід! — вигукнув несамовито Дік.
— Що? Який вихід?
— Вона ж пливе в повітрі. Її можна вигнати звідси.
— Як?
— Вентилятор!
Він схопив маленький настільний вентилятор і ввімкнув його. Лопасті злилися в одне блискуче коло, створюючи помітний вітерець.
— Ось воно! Зараз я її вижену.
Дік обережно наставив вентилятор проти кульки. Повітряна хвиля підхопила її і понесла до вікна.
— Тихше, Дік тихше!..
Але Дік уже впевнено керував пересуванням небезпечної іграшки. Кулька, погойдуючись, наблизилася до вікна, легко влетіла в нього — і зникла, підхоплена свіжим післягрозовим вітром. Дік полегшено зітхнув:
— Дитинку вигнали. Тепер справа за мамашею.
Він витер рукою лоб. Професор Екслер з повагою дивився на племінника: той врятовував становище.
— Так, — вів далі Дік, — гаразд. Дядю, ідіть до скрині!
— Але…
— Ніяких але. Ідіть! Так. Зніміть лампу.
— Проте, Дік…
— Ніяких «проте»! Ми з вами помінялися ролями, дядю. То ви мені наказували, а я говорив «але» і «проте». Тепер — навпаки. Ніяких «проте», кажу я вам! Зняли лампу? Добре. Знімайте по одній ваші книжки. Та обережніше! Тепер зачекайте, я зайду назад, щоб бути напоготові. Так. Підіймайте кришку. Та не голими руками, дядю!..
— Ой! Обпікся!
— Я ж казав, не голими руками. Візьміть отой рушник. Так. Раз… два… три!
Кришка з тріском відскочила вбік. Обидва дивилися на скриню. З неї, як голова зацікавленої людини, визирнула верхня частина голубої великої кулі.
— Вилізай… та вилізай же звідти! — бурмотів крізь зціплені зуби Дік. — Махніть на неї рукою, дядю!
Професор виконав наказ. Голуба куля здригнула й піднеслася вгору, підхоплена гарячим повітрям від скрині.
Скільки вистачало шнура від вентилятора, Дік зайшов за кулю і скерував на неї повітряний потік від лопастей. Куля хитнулася вбік, але попливла у потрібному напрямі. Вона так само вібрувала, як і спочатку; від неї розходилося блискуче сяйво.
В кімнаті почулося дзвінке хрумтіння: то професор Екслер зронив з носа окуляри і, забувши за них, розчавив їх ногою.
Але Дік не звертав уваги ні на що. Він старанно підштовхував кулю до вікна. Ось вона вже наблизилася до рами. Ось вона ніби зовсім готова була вислизнути надвір. Але її щось мов затримало. Дік підійшов ближче, наставляючи вентилятор просто проти кулі.
Вогняна куля за вікно виходити не хотіла.
— Ч-чорт! — вилаявся Дік. — Змінився вітер. Не пускає. Вентилятора мало.
І саме цієї хвилини професор побачив, як обережно ворухнулася ручка дверей. Хтось пробував відчинити двері.
Одним стрибком професор Екслер опинився біля дверей, намагаючись спинити непрошеного відвідувача: адже це могло створити течію повітря, що гойдне кулясту блискавку й спричинить вибух… Але було вже пізно.
Двері відчинилися й нерішучий, проте, солодкий голос містрис Пунд запитав:
— Чи не час уже, любий пане професоре, пити чай? Адже все готове вже з півгодини…
— Під три чорти!.. — заревів професор Екслер з одчаєм.
— Ой, мене вже немає! Я тільки нагадати… немає…
Містрис Пунд зникла. Професор повернувся знов до вікна, боячись поглянути на Діка.
Проте, той стояв нерухомо, опустивши вниз вентилятор. На обличчі його грала щаслива усмішка.
— А… блискавка? — ледве чутно запитав професор.
Дік махнув недбало рукою до вікна:
— Вилетіла! Шановна містрис Пунд допомогла мені, відкривши двері. Створився протяг, що підхопив нашу небезпечну гостю і виніс її надвір. Кінець. Вітаю вас, дядю!
А що професор мовчав, розгублено моргаючи очима і здивовано дивлячись на племінника, Дік додав:
— Мабуть, найкраще буде — піти пити чай. До речі, подякуємо містрис Пунд, що допомогла нам. А взагалі, дядю, надалі давайте не ловити блискавки, хоча б і кулясті. Звісно, це дуже цікаво й приємно — мати мільйони вольтів у скрині, що безплатно обігрівали б нас… Але краще без цього. Ходім! Я з насолодою вип’ю аж п’ять склянок чаю за здоров’я нашої небезпечної гості і любої містрис Пунд.