Невиразний, якийсь глухий непокій дедалі більш охоплював Томаса Бірза. Це почалося, скільки він пам’ятав, з того дня, коли принесли радіотелеграму Говерса. До цього часу все здавалося Бірзові простим і нескладним. Ось армія роботарів стає до роботи. Це гнітюче впливає на страйкарів, вони втрачають можливість чинити опір, вони деморалізуються, страйк закінчується на потрібних компанії умовах, страйкарі стають до роботи — і все. Цілковита перемога. Адже Бірз краще будь-кого іншого розумів і знав, як дорого коштує компанії праця роботарів коло верстатів. Кожен день такої роботи не тільки не давав прибутків, а, навпаки, спричиняв втрати, більші, ніж збитки від звичайного простою заводу.
Щодо цього, то комуністична газета «Ред Стар» не помилялася. Спочатку Бірз аж ніяк не погоджувався визнавати факт величезних втрат від праці роботарів; адже навіть розмови про це були неприємні авторові й творцеві залізних потвор. Проте, незабаром він збагнув, що це зовсім не кидає тіні на його винахід. Зрештою, що було дешевим в країні, крім самої живої робочої сили? Нічого. І не дивно, що роботарі коштували Говерсові теж не дешево.
Томас Бірз сидів за своїм столом і в тисячний раз обмірковував усе це, задумливо крутячи пальцем срібний олівець. До всіх таких міркувань ці два дні домішувалися думки про незрозумілу відсутність Мадлени, яка мов навмисне уникала зустрічі з Бірзом. Що це? Жіноча соромливість, яка не дозволяє Мадлені відверто прийти до Бірза? А може, гірше; може — це вияв того, що Мадлена кохає не його, а когось іншого. Наприклад, рудого Тіма…
Срібний олівець закрутився в сухих тонких пальцях Бірза швидше. Правда, Мадлена заперечувала свою прихильність до Тіма. Проте, хіба це не могло бути звичайними хитрощами.
— А, бісова іграшка!
Олівець вистрибнув нарешті з пальців Бірза і впав на великий килим, який вкривав усю підлогу кабінета. Бірз нахилився, щоб підняти його. І в той момент, коли він нарешті знайшов вже холодну паличку олівця, — задзвонив телефон. Він дзвонив настирливо, різко і довго, не спиняючись ні на мить.
Не вагаючись, Бірз узяв трубку з одного з апаратів, які стояли на його столі. Він добре знав цей настирливий дзвінок: то був телефон, який зв’язував його безпосередньо з станцією керування роботарями — серцем, мозком і нервовою системою залізної армії.
— Я слухаю вас. Я Бірз, — кинув він у трубку неуважно.
Але відразу ж він міцніше притиснув трубку до вуха. Тривожний голос з трубки доповідав:
— Містер Бірз, трапилася якась аварія з вашим генератором, бо він подає нам вкрай незрозумілі сигнали.
— Які сигнали? — Бірз схопився вільною рукою за ручку крісла.
— Сигнали, які ви подаєте нам для виконання, для передачі роботарям, стали незрозумілими. Вони суперечать один одному. Протягом кількох секунд ми одержували, наприклад, таке: система чотири, контакт один, система дев’ять, вісім, одинадцять, контакт шість і три. Це ж зовсім нездійснимо, бо роботарям довелося б підвести водночас обидві ноги і так само водночас схилитися головою до землі. Очевидно, зіпсувався ваш генератор і невірно передає ваші накази. Дозвольте доповісти, містер Бірз, я можу негайно надіслати вам інший кишеньковий генератор.
— Вдячний. Надішліть. А коли почалися ці сигнали? Коли ви помітили несправність генератора?
— Дві-три хвилини тому. Спочатку технік викликав мене, бо не знав, що робити. Ми вдвох намагалися розібрати ваші накази. Але я швидко пересвідчився в тому, що це марна праця, і вирішив доповісти вам.
— Так. Зараз сигнали тривають?
— Тривають, містер Бірз. Такі ж незрозумілі. Може, ви зробите ласку і передаватимете їх, поки вам принесуть генератор, просто телефоном? Адже нічого не можна зрозуміти.
Черговий по станції керування роботарями вважав, очевидно, що Бірз продовжує подавати сигнали, натискуючи кнопки свого кишенькового генератора. Хм… Голос Бірза пролунав хрипко й суворо:
— І знов сигнали тривають?
— Так.
— Негайно візьміть пеленгаційні апарати і встановіть, де саме міститься генератор, який пересилає ці сигнали.
— Але…
— Слухайте, що я кажу. Ці сигнали подавав не я. Сьогодні, кілька годин тому, невідомі злодії вкрали в мене мій кишеньковий генератор разом з бумажником. Очевидно, це вони й подають сигнали, не вміючи поводитися з генератором. Вони просто натискують кнопки, які потраплять під руку. Але — як вони потрапили сюди, на завод? Адже сигнали йдуть з заводської території, так же?
— Так.
— Ну, зрозуміло, інакше б ви не дзвонили сюди. Гаразд. Пеленгуйте, знайдіть негайно генератор. Зараз я сам прийду до вас.
— Єсть, містер Бірз.
У гучномовці щось дзенькнуло, і він замовк. Бірз підвівся й потягнувся. Втоми як не бувало. Мозок працював спокійно, хоч і напружено.
— Значить, це були не просто злодії. Це були підіслані агенти, що вкрали генератор не випадково, а навмисне, — розмірковував Бірз. — Гаразд. Вони на заводській території. Побачимо, що вони заспівають, коли їх спіймаємо. Напевно, комуністи. Тільки вони здатні на таке.
Срібний олівець сумно тріснув у пальцях Бірза і розпався на дві половинки. Томас Бірз неуважно глянув на нього і кинув у кошик під столом. Час не чекав. Треба було поспішати до станції.
Технік з пеленгаційним апаратом, який давав можливість точно встановити, де саме знаходиться генератор, повільно посувався від станції вздовж двору. Пеленгаційний апарат червоною стрілкою чітко показував напрям, в якому неслися сюди дивні сигнали вкраденого генератора.
Бірз поглянув на апарат.
— Так. Можна йти швидше. Тут помилки не буде, — наказав він технікові.
Його гострі очі помітили сержанта і двох полісменів, які проходили двором.
— Агов, сержант! — крикнув він. — Ідіть сюди. Будь ласка, приготуйте зброю і йдіть зі мною. Треба заарештувати людей, що невідомими шляхами пройшли потай на завод.
— Єсть, містер Бірз, — була відповідь.
Невеличкий загін посувався, куди вказувала червона стрілка апарата.
А на відстані всього метрів триста від загону, за рогом великого ковальського цеху, коло поодинокого роботаря, що спокійно продовжував свою працю, — Тім і Боб вперто намагалися витягти з загадкового генератора хоч би якусь ознаку того, що він може впливати на залізну потвору. Не допомагало ніщо.
— Підійди ближче до нього. Може, відстань дуже велика.
— Зараз, — відповів спітнілий Тім.
Генератор гудів, свистів, але роботар не чув нічого і не змінював жодного руху.
— Може, досить, Тім?
— Ні, я спробую ще.
— Дивись, ми й так надто довго стоїмо тут. Може хтось помітити.
— А ти поглядай. Ось я зроблю останню спробу.
— Тільки швидше. Час іти.
Тім знов натиснув на важелі і кнопки.
Саме цієї миті технік доповів Бірзові:
— Ось бачите, генератор зовсім близько. Стрілка апарата майже не хитається.
Бірз оглянув свої сили. Полісмени були напоготові. Перед загоном була довга стіна ковальського цеху, що загиналася крутим рогом праворуч. Де ж злочинці?
Боб Леслі відійшов убік від Тіма і визирнув з-за рогу будинка. І одним стрибком він повернувся назад. Не говорячи жодного слова, він вихопив з рук здивованого Тіма генератор, поклав його біля роботаря і штовхнув Тіма.
— Біжімо!
По тому він швидко кинувся під платформу і, спритно ховаючись за нею, а далі за іншими вагонами, побіг вздовж рейок. Тім поспішав за ним. Він не запитував нічого. Все було зрозуміло й так. Боб Леслі помітив серйозну небезпеку. Треба тікати. І Тім, напружуючи всі сили, біг і собі, намагаючись не відставати від Боба і краще ховатися поза загонами.
Томас Бірз обережно визирнув з-за рогу. Нікого немає і тут, коли не зважати на роботаря, який працював, навантажуючи платформу. Бірз перевів погляд на пеленгаційний апарат. Стрілка його просто застигла, ледве помітно вібруючи. Генератор був десь тут, на відстані кількох метрів.
Полісмени йшли один за одним, вийнявши револьвери і тримаючи їх напоготові. Сам Бірз тримав в руці маненький браунінг з піднятим запобіжником, готовий першої-ліпшої хвилини спинити пострілами людей, які насмілилися з’явитися сюди, на завод з украденим у нього генератором.
Технік спинився:
— Тут.
— Де тут? — роздратовано перепитав Бірз. — Адже ви бачите, нікого немає.
Технік вагався. Що йому відповісти? Те, що тут нікого не було, він бачив добре й сам. Але пеленгаційний апарат чітко вказував: генератор працював тут. Полісмени з цікавістю дивилися на нього і на розлютованого Бірза.
І раптом Бірз нахилився. Він побачив біля ніг роботаря чорну плескату коробку. Генератор!
Швидким рухом Томас Бірз схопив його. Так, це він. І працює. Важелі включення зсунуті до краю. Але — де ж люди? Де злочинці?
Тримаючи в руках генератор, Бірз розгублено озирався по сторонах. Дивно, але людей не було. Не менш розгублено дивився і технік разом з полісменами.
Нарешті Бірз зрозумів, що таке становище робить його просто смішним хоча б в очах полісменів. Він вимкнув генератор, поклав коробку в кишеню і розпорядився:
— Ви вільні, сержант.
— Єсть! — і сержант з полісменами, віддавши честь, повернулися й пішли геть.
— Так само вільні й ви, — відпустив Бірз і техніка.
Залишившись на самоті, Бірз ще раз оглянув все навколо себе. Нікого… А це що?
Він хутко нахилився, розглядаючи щось невеличке, блискуче і округле. Ця річ яскраво виблискувала на брудній, вкритій пилюкою, землі. Це було скло з годинника-браслета. Очевидно, воно щойно впало тут, бо не встигло ще навіть забруднитися. Коло нього Бірз помітив на м’якій пилюці чіткі сліди ніг. Тут стояла людина в черевиках на суцільній гумовій підошві. Ні в Бірза, ні в техніка, ні тим більше в сержанта з його полісменами не було такого взуття.
Бірз задумливо свиснув, підняв з землі скло, поклав його в кишеню і попростував назад до свого кабінета. Машинально він перераховував у пам’яті всіх бачених протягом цих днів людей: у кого було взуття на гумовій підошві?.. Але згадати йому не щастило.
… Старий сторож біля крайнього ливарного цеху мирно сидів у своїй халабуді, коли до нього вскочив захеканий Боб Леслі. За ним вбіг не менш утомлений Тім Кроунті. Старий здивовано підвівся, вдивляючись в обличчя некликаних гостей. Але Боб не витрачав часу марно. Він підійшов до старого, нахилився до нього і проговорив, ласкаво ляскаючи його по спині:
— Ну, діду Рундаль, випускай нас. А то дехто тут зможе надто зацікавитися нами.
Старий, здавалося, пізнав його:
— Це ти, Боб? — прошамкав він.
— Атож. Джорді кланявся тобі. Каже — незабаром прийде до тебе сюди гостювати. Але випускай швидше. Бо на нас з товаришем полюють.
Він прислухався. Ні, здавалося, все було тихо. Трохи повернувшись до Тіма, Боб пояснив йому:
— Цей старий — батько нашого Джорді.
А старий, теж не гаючи часу, обережно відсунув убік шафу, що стояла біля стіни. За нею відкрилися незаштукатурені дошки паркана: халабуда не мала четвертої стіни, замість неї правив заводський паркан. Майже всюди бетонований, тут, на задвірках, він подекуди був дощаний. Саме в такому місці і приткнулася халабуда сторожа.
Озирнувшись на товаришів, старий так само обережно взявся за кінець дошки і несподівано легко вийняв її з паркана. Він просунув голову в отвір, подивився в усі боки і, лише пересвідчившись, що поблизу паркана зовні нікого немає, витяг ще дві дошки, звільнивши неширокий, але цілком достатній прохід.
— Викидайтеся вже, — повернувся він до товаришів з напівжартівливим, напівсуворим наказом.
— Спасибі, товаришу Рундаль! — востаннє поплескав його по плечу Боб і зник в отворі.
Слідом за ним вистрибнув і Тім. Заводські небезпеки залишилися позаду, втікачі були вільні.
Тільки тепер Тім згадав, що генератор залишився там, біля роботаря. І все той Боб Леслі! Ну, хіба потрібно було кидати його там?
— Навіщо ти зробив це? — смикнув він Боба за рукав.
— Що саме? — не зрозумів той.
— Навіщо кинув там генератор?
— А тобі ще погратися хотілось?
— Що за манера розмовляти? — образився Тім.
— Звичайна. Бо ти дійсно іноді буваєш дитиною.
— Боб, я не дозволю тобі… — спалахнув Тім.
Боб Леслі весело, але глузливо засміявся.
— Так-таки й не дозволиш, Тім?
Тім зніяковів.
— Не те що не дозволю, а… Ну, чого ти в’їдаєшся?..
Обличчя Боба Леслі враз посерйознішало. Він уповільнив ходу і, взявши Тіма під руку, заговорив тихо й переконливо:
— Слухай, Тім Кроунті, я хочу з тобою серйозно порозмовляти. І непогано буде використати для цього саме цей час, бо він найслушніший. Ти можеш говорити серйозно, без дитячих образ, без зайвого гонору?
Тім незадоволено знизав плечима.
— Навіщо зайві запитання?
— Ну, добре. Слухай, Тім Кроунті, невже ж ти не розумієш, що в наслідок твоєї запальності, твоєї гарячності, тебе можна іноді прийняти навіть за провокатора?
— Що? Що ти сказав?
Тім аж підстрибнув.
— Не хвилюйся. Давай обміркуємо це. От тобі випадок з тим генератором. З самого початку я просив тебе кинути цю марну справу. Ти не погоджувався, ти настоював на своєму. Що вийшло з того? Ну, скажи чесно?
— Нічого, — похмуро визнав Тім.
— Погоджуюся з тобою, нічого не вийшло. Проте, навіть не нічого, а гірше. Вийшло так, що ми з тобою рискували невідомо для чого, рискували нашою волею і навіть самим страйком. Не розумієш? Слухай далі. От ти лаєш мене, що я кинув там твій генератор. А чи подумав ти, що сталося б, якби нас спіймали там, — він виразно махнув рукою до заводу, — з генератором Бірза, щойно вкраденим у нього? Ти подумав про це?
— Ні.
— От і я бачу, що ні. А я можу тобі сказати. Нас заарештували б — це нічого. Надіслали б до в’язниці — теж нічого. Але надіслали б нас туди, як звичайних злодіїв, що обікрали шановного містера Бірза і тепер з’явились на завод продовжувати свої крадіжки. Розумієш, нас посадили б у в’язницю не як революціонерів, а як звичайних злодіїв, кишенькових злодіїв? І про це негайно роздзвонили б цілому місту, цілій країні. Насамперед, щодо тебе, про це взнала б Мадлена… Ну чого ти хмуришся? Щодо мене, то — знайди кращий спосіб скомпрометувати страйковий комітет, ніж обвинуватити його голову, як злодія, в кишеньковій крадіжці? Тепер, сподіваюсь, ти розумієш, чим ми рискували взагалі, і чому я кинув там цей генератор?..
Тім мовчав. Справа поверталася тепер зовсім іншим боком. Боб Леслі був правий. «Як завжди», — чесно відзначив про себе Тім. Але якийсь неспокійний дух сперечання примусив його запитати:
— Тоді навіщо ти йшов зі мною, коли заздалегідь знав про такий риск?
Боб Леслі м’яко усміхнувся:
— Щоб не залишати тебе самого, бо інакше ти, дурню, вже сидів би у в’язниці. З твоєю запальністю, з твоєю манерою лізти прожогом у воду, гарячково вирішувати та розв’язувати всі питання, — ти ж найкращий об’єкт полювання для полісменів. Згадай, хіба тебе можна було спинити, коли ти вигадав всю цю історію? Ти пам’ятаєш нашу розмову? Ех, Тім, і скільки в тобі тієї зайвої запальності!..
Він зітхнув, докірливо похитав головою і додав по паузі:
— А тепер — умова. Після всього цього — жодної авантюри без погодження зі мною, без моєї згоди, Тім. Я дуже шаную й ціню тебе, мій друже. І саме тому я вимагаю цього. Ти ще дуже потрібний нашій загальній справі, щоб надалі так нерозумно рискувати, так недоцільно і, пробач, дурно авантюрничати. Згода?
А що Тім зніяковіло мовчав, Боб Леслі додав востаннє:
— Ну, добре. Тепер я піду до товаришів, а тобі радив би сповістити про наші справи редакцію. Нам дуже потрібна допомога. Адже ми тепер — підпільна організація. Ну, бувай!
Він потиснув Тімову руку і пішов.
Дивно, але Тім аж ніяк не міг знайти в собі якогось почуття образи на Боба. Голова страйкового комітету був цілком правий, з якого боку не пробував розглядати все це Тім. І що більше він обмірковував, то більше ніяковів. Дійсно, він тримав себе, як нерозумна дитина. Але — як міг він, Тім Кроунті, дозволити так рискувати Бобові Леслі? Адже той пішов на всю цю авантюру лише для того, щоб не залишати Тіма самого під час неодмінних небезпек. Ні, цього разу Тім дійсно з’їв чижика… Хоч би Мадлена не взнала цього, бо тоді буде зовсім неприємно.
— Останні новини! Газета «Дейлі Телеграф»! Газета «Біржові новини»! — прокричав коло нього хлопчик газетяр.
— А «Ред Стар» є?
— Є.
— Давай по примірнику всіх.
І, розплатившись з хлопчиком, Тім почав перегортати сторінки газет, шукаючи відгуків на нью-гарріські події.