Томас Бірз не міг сидіти спокійно, він ходив то вперед, то назад по кімнаті, нервово спиняючись і знов починаючи ходити. Мадлена сиділа в кріслі, перебираючи руками тонесеньку хустку. Ніщо не нагадувало в ній ту незграбну жінку, що мила вчора вранці вікна в цеху.
Бірз помітно хвилювався.
— Всі слова даремні, Мадлено? Зрозуміло, адже ви не та, до якої я звик. Ви навіть не слухаєте мене. Ви обіцяли відповісти мені на моє запитання ще чотири дні тому. І проте, вас не було вдома всі рази, коли я приїздив до вас. Як зрозуміти це, Мадлено?
— Я не хотіла відповідати вам, це так.
— Чому? Може, ви не хочете сказати мені чогось неприємного? Кажіть, я не боюсь. Краще вислухати відверту неприємність, ніж нічого не знати і лише почувати вашу замкненість. Прошу, кажіть.
Мадлена поворухнулась. Трохи перечекала, поки Бірз спинився коло стола, потім спокійно відповіла:
— Так, Томас. Я не можу сказати вам нічого такого, що було б вам до вподоби. Ви бажали б почути, що я кохаю вас? Такого ви, на превеликий жаль, не почуєте. Я вже говорила вам, що поважаю вас, як талановитого інженера, поважаю за винахід, за ваш геніальний винахід роботарів. Але… ми різно дивимося на речі, більше того — ми з вами в різних таборах, як от ви тоді сказали.
— Що? Значить ви проти мене? — нахмурився Бірз.
— Ні, я не проти вас. То ви проти мене та моїх друзів. Пам’ятаєте ваші слова про переможний хід роботарів, що знищать усіх, хто стане вам та їм на перешкоді? Знайте, що то ви погрожували мені особисто. Бо коли ви надсилаєте роботарів проти робітників — я з робітниками і проти роботарів.
Бірз утратив свою звичну стриманість:
— Безглуздя! Ви — з робітниками? З отими обідранцями? Не може бути! Ви, кваліфікований інженер, єднаєтесь з робітниками? Ви не йдете зі мною? Не вірю, не може бути!
— Так, містер Бірз! Я сказала, що ми різно дивимося на речі. Якби ваші роботарі ішли не проти робітників, а за них — я була б з вами.
Бірз здивовано оглядав Мадлену з ніг до голови, наче вперше бачив її. Оця дівчина насмілюється відмовляти йому, Томасові Бірзові, чиє ім’я можна тепер побачити по сторінках газет цілого світу… Він приніс до її ніг свій великий винахід — і вона не приймає його… Було з чого дивуватися.
Бірз одійшов до вікна. Він дивився на вулицю, хоч і бачив там тільки окремі плями світла від ліхтарів та нечастих прохожих. Раптом він повернувся.
— Здається, міс Стренд, до вас іде ваш добрий знайомий, Тім Кроунті. Цікаво побачитись!
Мадлена підвелась, очі її заблищали. Зрадницька почервонілість з’явилася на її обличчі. Бірз помітив це.
— Так, — стиха промовив він, — гаразд. Ось воно що? Добре, зараз дізнаємось.
Він одступив у глиб кімнати, майже сховавшись у тіні, що її відкидав абажур настільної лампи. Ледве він це зробив, — двері розчинилися, і до кімнати вбіг Тім, розмахуючи газетами.
— Мадлено! — радісно закричав він. — Перемога! Страйковий комітет одержав гроші. Більше того, ось відомосте що Говерсові акції на біржі падають і далі. Падають, як отой роботар, що танцював біля нас вчора на заводі, пам’ятаєте, коли ми мили вікна. Ми переможемо! Бірз нічого не зможе зробити з нами. З вашою допомогою ми розіб’ємо його та його роботарів ущент.
Він розмахував газетами і запально, збуджено вигукував усе це, не помічаючи стривоженого виразу обличчя Мадлени, що даремно намагалася вказати йому на постать Бірза, який все ще ховався в тіні, пильно вдивляючись в Тіма. А той продовжував собі:
— Здається, я не дуже спізнився, Мадлено? — він хутко підніс угору ліву руку і поглянув на годинник, що був на руці. — Ні, якраз прийшов як умовилися. Тільки ось десь загубив скло з годинника. Доведеться зняти годинник, бо зламаються стрілки…
Томас Бірз здригнув. Рука його намацала в кишені скло, знайдене ним у поросі біля того місця, де стояв кинутий злодіями генератор. Так… цікаво… Ану, які черевики на Тімові Кроунті?..
Тім, не помічаючи нічого, знімав з руки годинник і говорив далі:
— Та що ви мовчите, люба Мадлено, як води в рот набрали? Що трапилося? Такі чудові новини, а ви сумні. Мадлено, ми переможемо. Хай Томас Бірз пишається з того, що розігнав страйковий комітет, що винайшов роботарів. Це не врятує ні його, ні його хазяїна Говерса. Ми переможемо, Мадлено, переможемо!..
Він оторопіло спинився, бо побачив Бірза, що помалу виходив із тіні. На губах Бірза грала недобра іронічна усмішка. Він чемно вклонився Тімові:
— Добрий вечір, містер Кроунті! Дуже радий, що ви кількома словами так добре з’ясували мені становище. Дуже вдячний вам. Майте на увазі, не тільки ті залишаються непоміченими, хто, як ви, ходить у взутті на безшумній гумовій підошві… бо іноді такі ось герої гублять на місці своїх не зовсім красивих вправ невеличкі спогади, як от такі, наприклад… це не ваше скло з годинника, між іншим?
Він простяг Тімові руку. На долоні виблискувало скло, загублене Тімом сьогодні, під час спроб підкорити роботаря за допомогою Бірзового генератора. Тім відчув, що багрово червоніє. А Бірз безжалісно продовжував:
— У вас, містер Кроунті, непогана компанія. Ваші товариші чудово кваліфіковані, як кишенькові злодії. Що ж, маючи такого здібного шефа, такого талановитого організатора, як ви…
— Як ви смієте! — вигукнув Тім.
Але Бірз спинив його:
— Я-то смію. А як смієте підвищувати голос ви, кого ледве не спіймала сьогодні поліція з украденим у мене генератором? Мені завжди здавалося, що злодієм треба називати не лише того, хто безпосередньо вкрав річ, а й того, хто користується з украдених речей або є організатором крадіжки. Хіба не так, містер Кроунті? Хм… мовчите?.. Добре. Це краще. Так значить, — ви об’єдналися тут, як мої вороги? Ха-ха-ха, воєнний союз, блок проти мене! Ха-ха-ха! Добре, добре. Ха-ха-ха!
Він нервово й сухо сміявся, наче неспроможний був стримати цей сміх. Але ось Бірз спинився і вже майже спокійно заговорив далі.
— Значить, — війна? Добре, побачимо, хто переможе. Міс Стренд, маю честь вітати вас. Містер… чи то, товариш Кроунті, ще раз висловлюю вам подяку. Іноді буває добре, коли люди мають надто довгий язик. На жаль, мені не пощастило вчора пізнати вас під тією брудною пов’язкою, яка, між іншим, дуже пасувала до брудних справ людини, що носила її. Шкодую, що не пізнав, бо ми з вами поговорили б тоді інакше. На все добре! Але майте на увазі, що з вашого власного бажання тепер починається відвертий бій. Бережіться. Бо під час боротьби я вважаю за добрі всі засоби. На війні, як на війні! І радив би вам заздалегідь шукати порятунку десь інде, не пробуючи звертатися до мене. Бувайте!
Він ще раз підкреслено чемно уклонився й вийшов. Тім усе ще оторопіло дивився йому вслід.
— От як вийшло… Хіба ж я знав, що він тут?.. Ну, хай його, все одно, тепер вже не допоможе.
Він повернувся до Мадлени. Вона дивилася на нього з усмішкою і, здавалось, зовсім не сердилась.
— Який же ви невитриманий, Тім! По-перше, до кімнати не заходять, не постукавши. По-друге, насамперед вітаються, і тільки тоді щось починають розповідати. А прийшовши до жінки — взагалі не починають розповідати, поки вона не висловить бажання слухати. Це знає кожен чемний, вихований чоловік. По-третє…
— По-третє, по-четверте, п’яте і так далі — усе це дурниця, — перебив її Тім. — Хай робить, що хоче, той Бірз.
— Не сперечаюсь, але ви занадто гарячий, Тім.
— І це вам не до вподоби?
Мадлена загадково усміхнулась.
— Гаразд. Досить про це, — уникливо відповіла вона. — Давайте говорити про справи.
Раптом вона спинилася, запитливо поглянула на Тіма і, мов згадавши, запитала:
— Проте, що то за розмову Бірз вів про злодіїв, про крадіжки?
Тім ще раз багрово почервонів. Але ховатися не можна було. Ковтаючи слова, ламаючи одну цигарку за другою, — він примушений був розповісти Мадлені про всю сьогоднішню історію з його авантюрою, з генератором, з невдачею, з тіканням крізь отвір у паркані… Як чесна людина, Тім не зміг змовчати і про розмову з Бобом Леслі.
Мадлена слухала мовчки. Обличчя її то червоніло, то блідло. Час від часу вона відвертала очі, мов не бажаючи дивитися на Тіма. Але ось він кінчив і благально поглянув на неї. Мадлена так само мовчала.
— Мадлено… — тихо промовив Тім. — Мадлено, я, звісно, дуже неправий. Але я визнав свою провину. Не карайте мене ще… благаю вас!
— Я не збираюсь карати вас, Тім, — нарешті відповіла Мадлена. — Але я змушена чесно сказати вам, що ви дійсно показали себе сьогодні нерозумною дитиною. Боб Леслі цілком правильно сказав про це. Моя пошана до нього тільки збільшується… тоді, як до декого іншого навпаки…
— Мадлено, досить! Змилуйтесь!
— І отакий хлопець, що його не можна вважати навіть за дорослу людину, насмілюється розмовляти зі мною інтимно, запитувати мене про щось…
— Згляньтеся, Мадлено!
— Не можу. Відчепіться, Тім, бо я не можу.
Але Мадлена вже весело усміхалась. А Тім напівжартівливо ловив її руки і благав пробачення, обіцяючи надалі виправитися і заслужити її прихильність.
Несподівано Мадлена підвелася і, оглядаючись, запитала Тіма:
— А яка зараз година, Тім?
— Пів на восьму. Але хіба це важливо?
— Ой, та я ж ледве не запізнилась! От було б некрасиво!
Тім враз осів. Він випустив руку Мадлени, брови його зсунулися, він збентежено запитав:
— Ви йдете кудись, Мадлено? Поспішаєте? Я вам заважаю?
Мадлена дзвінко розсміялась.
— Іду, поспішаю, але ви мені не заважаєте. Проте, — мовчіть. Ані слова більше. Я вчора умовилась о цій годині розмовляти з… стривайте, зараз дізнаєтесь!
Вона підбігла до свого радіопередавальника. Тім, зацікавлений, дивився на її руки, дивувався, як впевнено працює вона коло цієї складної машини.
Короткохвильний передавальник, який посідав почесне місце у кутку великої робочої кімнати Мадлени, завжди викликав у Тіма почуття великої пошани. Ці складні котушки, заплутані у дротах прилади, циферблати з стрілками, що нервово вібрували, як тільки Мадлена повертала незрозумілі чорні ручки з білими насічками, великі і маленькі лампи, які не горіли, а лише жевріли дивним оранжевим чи блакитним світлом, — все це здавалося Тімові спорудженням не менш складним, ніж велика електростанція, яку він колись оглядав.
Там він ходив від машини до машини, боячись наблизитися до махових коліс, які скажено крутилися з такою швидкістю, що цього руху не можна було навіть помітити оком. Тут Тім не підходив до радіопередавальника ближче як на два-три метри, бо тендітне мереживо дротинок, котушок і дрібних деталей, здавалося, самим своїм виглядом заперечувало можливість наближення до нього грубої неповоротної людини з її довгими ногами і незграбними руками.
Мадлена повернула головний вимикач, і кілька ламп зажевріли химерним світлом. Потім вона зробила кілька повертів рукоятками, прислухалася — і чітко застукала телеграфним ключем. Озирнулася на Тіма:
— Слухайте!
У великому репродукторі, що стояв на масивній поличці над передавальником, щось засичало. Мадлена неголосно, але чітко сказала до вкритого вигадливими візерунками мікрофона, який звішувався перед нею на тонких гумових стрічках і ледве помітно хитався перед її обличчям:
— Алло, я слухаю. Товаришу Галеран, я слухаю!
Тім не стримався:
— Галеран? Це значить… Невже?..
Мадлена спинила його рухом руки. Але Тім спинився б і сам, бо тієї секунди великий репродуктор заговорив так виразно, ніби за його шовковою стінкою ховалася жива людина, яка розмовляла зовсім непідвищеним голосом приємного низького тембру:
— Добридень, товаришко Стренд! Радий вітати вас. Чого ви не вмикаєте екрана? А може, то говорю зовсім не я? Завжди треба пересвідчитись.
— Вмикаю, — відповіла Мадлена, повертаючи ще дві ручки.
Тільки тепер Тім помітив праворуч, на столі коло передавальника, велику скляну споруду, що нагадувала гігантську напівпрозору грушку, покладену на стіл широким своїм кінцем, дном, до Мадлени і його. У скляній грушці враз почало переливатися ніжне вібруюче блакитне сяйво; здавалося, в ній неспокійно билися й кипіли бурхливі хвилі загадкового світла.
Ось Тім помітив, як у вузькій частині грушки від загальних світлових хвиль відокремився тонесенький, як лезо ножа, як кинджал, промінь світла і, залишаючись мов прив’язаний одним своїм кінцем до вузенького краю грушки, забігав своїм другим кінцем по її дну. Він бігав швидше й швидше, створюючи на матовому скляному дні грушки дивні й незрозумілі візерунки. За мить промінь мов зник, залишилося суцільне вібруюче сяйво на тому скляному дні. А ще через кілька секунд серед блакитних хмарок, що пробігали по дну грушки, почали вимальовуватися ще туманні, ще неясні, але дедалі чіткіші контури чоловіка, немовби на цьому своєрідному екрані невидимий кіноапарат показував актора, знятого крупним планом, по пояс.
Зображення потроху коливалося, але залишалося ввесь час чітким і різким. Можна було розгледіти енергійні риси обличчя незнайомця, вільно зачесане вгору волосся, тонкі брови, прямий невеличкий ніс, коротко підстрижені вуса і круте підборіддя, яке свідчило про твердий характер. Очі незнайомця запитливо дивилися, ніби чогось шукали. Ось незнайомець приємно усміхнувся, наче побачивши нарешті Мадлену.
Широко відкриті очі Тіма помітили на лівому борті піджака незнайомця малесенький значок. Тім підвівся з крісла, на якому сидів, і підійшов ближче до екрана, щоб роздивитися цей значок. Так, сумніву не може бути!
— Та це ж… — вигукнув Тім радісно, але спинився, бо Мадлена швидко смикнула його за рукав.
Тоді Тім нахилився до вуха Мадлени і прошепотів їй:
— Мадлено, адже у нього в петлиці значок з серпом та молотом…
— Не заважайте, Тім, — так само тихо відповіла йому Мадлена.
Але незнайомець ніби почув цей коротесенький діалог. Усмішка зникла з його обличчя, яке враз набуло запитливо-підозрілого виразу; очі незнайомця спинили свій погляд на Тімові.© http://kompas.co.ua
— А це хто, товаришко Стренд? — запитав репродуктор. — Чи можу я при цій людині говорити про наші справи?
— Цілком можете, бо це — товариш Тім Кроунті, один з працівників страйкового комітету та кореспондент газети «Ред Стар», — відповіла Мадлена.
І враз приємна усмішка знов з’явилася на обличчі людини на екрані.
— Чув про товариша Тіма, — похвально відгукнувся репродуктор, — чув. Не раз доводилося читати його блискучі статті у газеті. Добридень, товаришу Тім!
Очі незнайомця дивилися просто на Тіма, губи його ворушилися — і цей рух цілком збігався з словами, які лунали з репродуктора, створюючи вражіння, що в кімнаті розмовляє саме цей чоловік.
— Чи є якісь новини, товаришко Стренд?
— Може, тільки те, що ми з товаришем Тімом на власні очі пересвідчилися вчора: роботарі не вільні від індуктивного впливу змінного струму. Вчора нам пощастило побувати на заводі і побачити, як один з роботарів попсувався з цієї причини.
— Добре, — відгукнувся співрозмовник на екрані, — це дуже важливо, дуже. А щодо частоти, якою пересилають їм енергію?
— Сьогодні також пощастило виміряти. Дуже коротка хвиля: всього дванадцять з половиною метрів, товаришу Галеран.
Чоловік на екрані, видимо, задумався. Тім з інтересом спостерігав, як він підніс до лоба руку, швидким рухом потер праву брову і, мов згадавши щось, заговорив знову.
— Так, це досить коротка хвиля. Добре, вона майже цілком відповідає можливостям нашого потужного передавальника. Отож і я можу передати вам радісну новину. Я переговорив з нашими організаціями, зробив їм доповідь про ваше становище і взагалі про справи з роботарями. Дуже радий, що можу повідомити вас про позитивні наслідки.
— Згодились? — радісно урвала йому мову Мадлена.
— Так. Починаємо досліди. Вам доведеться пильнувати і акуратно сповіщати нас про поведінку роботарів. Звичайно, ми не будемо відразу робити щось ґрунтовне. Це б викликало підозріння. Ми спинилися на тому, що почнемо з впливу, скерованого на якусь дрібничку. Отже, стежте за лівою рукою роботарів. Щодня рівно о дванадцятій ми робитимемо досліди. Завдання таке: рівно о дванадцятій годині щодня кожен роботар мусить підвести ліву руку. Це значитиме, що наше пересилання енергії підкоряє собі пересилання компанії Говерса. Якщо ми досягнемо цього — перемога за нами. Але мушу попередити вас…
— Що таке? — збентежено відгукнулася Мадлена.
— На наші досліди нам доведеться витратити чимало часу. Адже ви й самі розумієте, що нам зовсім невідома конструкція роботарів Томаса Бірза. Наші винахідники автоматичних механізмів ішли іншими шляхами. Тут, у вашій справі, ми зможемо посуватися вперед лише помацки. Ось чому я дуже просив би вас передати товаришеві Бобу Леслі, як голові страйкового комітету, що, на мою думку, йому доведеться не лише чекати наслідків наших дослідів, а й собі багато чого зробити.
— Щодо цього, будьте певні, товаришу Галеран. Наш Боб Леслі часу не марнує.
— Я б, наприклад, порадив йому організувати напад і оволодіти центральною станцією, яка керує роботарями. Може, тоді і наші досліди були б ні до чого, — продовжував Галеран.
— Дещо ми вже робимо, — відгукнувся Тім. — Про центральну станцію керування роботарями ми вже одержали самі інструкції від нашого центру. Але захопити її дуже важко, бо це справжня залізобетонна фортеця.
— То вам видніше, — погодився Галеран. — Я хотів лише порадити вам, бо досліди можуть затягтися. Але, звісно, і вашому комітетові, і вашому центрові на місці краще видно.
— Зробимо все, товаришу Галеран. Ви от тільки подолати роботарів нам допоможіть. А решту ми самі організуємо.
Галеран усміхнувся:
— Гаразд, гаразд. Здається, я сказав вам про все. Чи немає у вас, товаришко Стренд, яких запитань?
— Чи залишається таким самим час нашого зв’язку? — чомусь схвильовано запитала Мадлена.
— Так. О пів на восьму щовечора за вашим часом. На все добре, треба кінчати. Бажаю успіху. Головне, щоб робітники тримались, не припиняли страйку. Передайте, товаришу Тім, вітання вашій газеті, що так добре організовує допомогу страйкарям.
— А ви й про це знаєте? — відгукнувся Тім.
— О, ми багато чого знаємо, — весело промовив Галеран. — Проте, поговоримо іншим разом. Ще раз на все добре. Завтра ж таки о дванадцятій починайте стежити за лівими руками роботарів.
Репродуктор замовк. На світлому екрані побігли знов блакитні хмарки, що повільно затягували зображення Галерана. Його силует повільно відходив назад, розчинявся у світловому тумані. Ще кілька секунд — і на екрані залишилися самі безформні хмарки, що швидко пробігали зліва направо. Але ось зникло й це. Екран раптом згас, бо Мадлена вимкнула і його, і весь передавальник. Потім вона повернулася до Тіма. Обличчя її було таке веселе, зеленуваті очі так безпосередньо сяяли радістю, що Тім зрозумів: зараз Мадлена відчула надзвичайну задоволеність, щиру відверту радість, бо вона справді допомагала страйкарям.
— Отже, — весело сказала вона, — що ви думаєте з приводу цього, Тім?..
Не залишалося ніяких сумнівів. Мадлена цілком була на боці робітників. Тім ураз підстрибнув. Він хвилювався, йому хотілося сказати Мадлені щось неймовірно приємне, таке, що висловило б і його власну радість, його гарячу подяку Мадлені за її допомогу. Але Тімові бракувало слів, як і завжди, коли він хвилювався. Тому йому довелося скористатися з ніг та рук. Рудий репортер гаряче почав витанцьовувати якийсь невідомий, хоч і дуже жвавий, танець.
Це було щось подібне до переможних танців негрів або індійців. Вимахуючи руками, Тім високо підстрибував і щось вигукував, приблизно таке:
— Гей, гоп, ура! Хай живе, ура, алло, наша бере!
Мадлена не могла стримати сміху: такий комічний був запал Тіма. Нарешті вона спинила дикий танець.
— Годі, Тім. Будьте серйозні.
Тім спинився. Він схопив руку Мадлени і палко промовив, пильно дивлячись їй в очі:
— Мадлено, ви бачите, мені бракує слів. Але, якби я міг сказати те, що хочу сказати вже протягом кількох років, то я сказав би… що…
Мадлена запитливо і собі дивилася на нього. Десь у глибині її зеленуватих очей ховався, мов готовий був кожної секунди вистрибнути, веселий сміх. Здавалося, вона заздалегідь знає, про що хоче говорити Тім, і тільки чекає того слова, вимовити яке більш за все в житті боявся рудий репортер.
Від свідомості цього Тім остаточно розгубився.
— То я сказав би, що… Та не дивіться ви так, Мадлено! Я не можу говорити, коли ви так дивитесь на мене. Ні, не відвертайтеся. Мені хочеться бачити ваші очі. Я хочу сказати, що я… вам… ні, вас… я… ну, от, візьму й скажу. Слухайте: я вас…
Тімові не пощастило скінчити своїх слів. У вікно хтось постукав, тривожно й настійливо. Мадлена, а за нею і Тім, підбігли до вікна, відчинили його. У темному прямокутнику вимальовувалася постать чоловіка у глибоко насуненому кепі. То був Боб Леслі.
— Товариші, — ледве переводячи дух, вимовив він. — Небезпека! Томас Бірз здійснює загрози. Роботарі з поліцією й «Бойовими хрестами» зайняли всі наші приміщення. Усіх членів страйкового комітету заарештовано. Разом з ними схоплено багато наших активістів. Тільки мені пощастило втекти. Але я гадаю, що вони вже розшукують і тебе, Тім. Вас вони, здається, не чіпатимуть, товаришко Мадлено. А ти, Тім, тікай. Виходь, я знаю куди йти. Скоріше, скоріше. Бо інакше не втечемо!..