Той вечір, ніч та дальший ранок газети всієї країни немов одноголосно умовилися вважати за час, коли остаточно з’ясувалося співвідношення сил та намірів обох таборів. З одного боку — всесильна компанія Говерса з її роботарями, підтримкою від уряду, «Бойовими хрестами» та розлютованим Бірзом, що відверто сказав: «Вважаю за добрі всі засоби, аби вони допомагали моїй справі»; з другого боку — робітники Нью-Гарріса з їхнім розігнаним страйковим комітетом, беззахисні, голодні, що вперто страйкували далі і відмовлялись від усяких переговорів через посередництво жовтої професіональної організації.
Щодо оцінки становища газети звичайно різко розходилися.
Буржуазні газети, підтримуючи Говерсову компанію та існуючий державний лад, кричали, немов скажені, про «божевілля» робітників, «злочинну» діяльність комуністів та потребу «поставити робітників на роботу хоч би за допомогою війська».
Комуністичні газети, навпаки, вимагали негайно припинити насильство з боку компанії Говерса, закликали робітників Нью-Гарріса триматися міцніше, закликали весь робітничий клас країни допомогти страйкарям, збираючи кошти та оголошуючи страйки солідарності по своїх підприємствах.
Боротьба набирала велетенських розмірів.
Безперечно, тепер не міг уже мовчати та вичікувати й уряд. Спеціальна нарада парламенту визнала насамперед за доцільне й необхідне закрити всі комуністичні газети, що, мовляв, «закликали несвідому частину людності до протиурядових вчинків», «створювали небезпечне становище по всій країні» і, нарешті, «штовхали окремі прошарки населення на зраду держави шляхом відвертого повстання».
Таким способом за два дні комуністичні газети по всій країні було закрито. По вулицях різних міст з’явилися велемовні об’яви, що в них губернатори провінцій закликали всіх громадян додержувати спокою, забороняли будь-які виступи та демонстрації, загрожуючи розганяти їх збройною силою.
Але всі ці заходи викликали зовсім несподівані наслідки.
Закриті комуністичні газети, частина з яких до цього виходила лише два-три рази на тиждень, почали тепер виходити регулярно щодня підпільним виданням, закликаючи вже до відвертої революційної боротьби та оголошуючи нью-гарріських робітників героями і піонерами революції.
Становище дедалі ускладнялося.
По різних містах країни спалахували робітничі страйки; закордонні газети відверто друкували великі й докладні листи від своїх власних кореспондентів про те, що революція в країні Говерса вже наблизилась і поволі набирає форм справжньої громадянської війни.
На біржі панувала паніка. Акції Говерсової компанії впали протягом трьох днів на шістдесят пунктів. Услід за ними почали падати акції інших промислових компаній та підприємств. Досить було того, щоб телеграф приніс відомості про страйк у будь-якому місті, — і акції компанії, якій належали підприємства того міста, починали невпинно падати. Багато далекоглядних обережних ділків уже переказували свої гроші за кордон, пам’ятаючи науку революції в Червоній Країні.
Джонатан Говерс, сам всесильний і могутній Джонатан Говерс, некоронований король машинобудівельної промисловості цілої країни, аж нетямився. Він добре бачив, що роботарі не тільки не дали того ефекту, якого він сподівався, а навпаки, ускладнили становище до краю. Говерс, можливо, згодився б навіть забрати роботарів від верстатів і кинути всяку думку про них, про їх дальше використання. Але це означало б цілком здатися і прийняти всі умови робітників — страйкарів.
На таке він іти вперто не хотів.
Але роботарі завдавали йому дедалі більше втрат. Адже ні він, ні Томас Бірз ніколи не вважали за доцільне рішуче заміняти живих робітників роботарями. Залізні ж люди коштували самі по собі надто дорого, та й потребували надто багато дорогої енергії. Говерс, як і Бірз, сподівався лише, що роботарі морально вплинуть на страйк і примусять робітництво поступитися.
Такого не сталося, — але повертати назад тепер також не можна було, бо справа зайшла надто далеко. Якби Говерс з його компанією визнав свою поразку і примушений був згодитися на всі вимоги переможців-страйкарів, — на такі ж поступки примушені були б відразу піти і всі підприємці цілої країни, що в своїх вчинках і боротьбі з страйками та з робітниками лише покірливо наслідували приклад лідера наступу капіталу проти робітників — все ще всесильного Джонатана Говерса.
Таким чином Говерсовій компанії доводилося, не зважаючи на втрати, тримати і далі роботарів коло верстатів, вдаючи, ніби це дуже корисно, і в той же час енергійно розгортати дальшу боротьбу проти страйку.
Але як боротися проти ворога, якого не можна розбити остаточно? Страйковий комітет розігнано, більшість його членів заарештовано. Проте, комітет все ж таки існує і далі, хоч у ньому працює тепер більшість інших, нових людей. Страйк не припиняється. Заарештувати цих нових працівників, — знайдуться знов інші. І знов страйк не скінчиться…
Томас Бірз дістав від компанії необмежені повноваження. Крім того, він мав категоричну обіцянку губернатора допомагати компанії всіма способами, — від поліції до військової сили включно. І все ж таки Томас Бірз не знав, що йому робити далі.
Найпростішим, здавалося, було б ввести до міста військо, яке стояло за десять кілометрів від Нью-Гарріса. Але на другий день після такого заходу газети цілого світу вразили б читачів всієї земної кулі сенсацією про виникнення відкритої громадянської війни в країні Говерса. Ні, поки що військо вводити не можна було, цей захід треба було зберігати на випадок конечної, остаточної потреби.
Кабінет Томаса Бірза на заводі перетворився на центральний штаб боротьби проти страйку. Бірз забув про роботарів, доручивши доглядати їх своїм помічникам; він забув про свій інженерський диплом, про те, що він — винахідник і конструктор. Говерс вимагав від нього віддати всі сили виключно на боротьбу проти страйку — і помалу, день за днем Бірз звикав до своєї нової діяльності керівника загальної боротьби проти робітників.
На заводі та біля нього чергували міцні загони полісменів, бо можна було побоюватись відкритих виступів робітників. Бірз, заглибившись у гору паперів, донесень, доповідей та рапортів, безпорадно стискував собі пальцями виски.
— Заарештовано вже вісімнадцять чоловік найактивніших діячів страйку, не рахуючи вже всякої дрібноти, що сидить у в’язниці. Але головні — Боб Леслі та той скажений Тім Кроунті — втекли. Безумовно, Мадлена Стренд… ця зрадниця, ця… — Бірз не знаходив слів, — безумовно, вона знає, де перебувають її нові приятелі. Вони-бо напевно підтримують зв’язок з нею. Проте, не можу ж я заарештувати її… не можу!..
Він заплющував очі — і в його уяві повставало вродливе обличчя Мадлени, з його тонкими рисами, зеленуватими очима під густими бровами, що змахували як два темні крила. Мадлена!.. Скільки лиха вона завдала Бірзові… І все ж таки, він не може забути її, не може. Жорстокий, самовпевнений Томас Бірз, який, не замислюючись, готовий був знищити першу-ліпшу перешкоду на своєму шляху, — цього разу не міг примусити себе забути цю дівчину з її насмішливим поглядом.
До кімнати хтось постукав.
— Увійдіть!
— Телеграма з столиці містерові Бірзу. Крім того, чекає на дозвіл увійти представник організації «Бойових хрестів».
— Гаразд, просіть, — і Бірз розпечатав телеграму.
Там було таке:
«Втрет є пропоную вжит и всіх заходів паніка посилюється за кілька днів акції можуть знизитись до вартості звичайного паперу одночасно телеграфував губернаторові Говерс».
Бірз не встиг добре вилаятись на адресу машинобудівельного короля, що сидів у своєму палаці в столиці і звідти лише командував, Бірз не встиг навіть щось сказати, бо в кімнату ввійшов чоловік у формі і з знаком рогатої свастики на рукаві. Струнка постать, підтягнений вигляд — свідчили про те, що цей чоловік вже не вперше в своєму житті одягає форму.
— Маю справу до містера Томаса Бірза. — Чоловік у формі підійшов до стола, зняв кашкет, поклав його на папери.
Його погляд спинився на щойно одержаній Бірзом телеграмі. Він вказав на неї пальцем.
— Якщо не помиляюсь, телеграма від містера Говерса, — сказав чоловік. — Так, так. Я щойно розмовляв з паном губернатором, і він так само при мені одержав телеграму від містера Говерса. Здається, ці телеграми говорять про одне і те ж.
Чоловік у формі підійшов до крісла і зібрався сісти. Але, поглянувши на Бірза, він помітив, що інженер дивиться на нього холодно й запитливо. Тому чоловік у формі чемно вклонився і відрекомендувався:
— Моє ім’я — Гордон Блек. Керівник організації «Бойових хрестів», з учорашнього дня. До ваших послуг. Надісланий сюди два тижні тому, як адьютант. Взявши на пропозицію центрального командування керівництво місцевою організацією, мушу рекомендувати вам кілька заходів.
Бірз з цікавістю подивився на Гордона Блека і мовчки вказав йому рукою на крісло.
— Вдячний, — вклонився Блек і сів з упевненою спокійністю.
Його біляве обличчя з коротенькими вусиками під самим носом, гладко виголене і припудрене, засіяне суцільною сіткою дрібних зморшок, було трохи похмуре й зосереджене. Здавалося, він ще не звик цілком до свого стану авторитетного керівника «Бойових хрестів». Але ось Гордон Блек поправив револьвер у кобурі, що висів у нього на боці, і почав:
— Вам уже доповіли, що я прийшов до вас, як офіціальний представник нашої організації «Бойових хрестів».
Бірз відзначив про себе: безумовно, ця людина має неприємну й погану звичку по кілька разів монотонно повторювати одні і ті ж фрази. Проте, — у кожного бувають свої хиби.
— Так, — голосно відповів Бірз.
— Щоб у вас не залишилося ніякого сумніву відносно моїх намірів, які, звісно, цілком збігаються з намірами всієї очолюваної мною організації, прошу проглянути оце.
Випещена тонка рука з блискучими нігтями подала Бірзові папірець, на нижній частині якого Томас відразу ж упізнав характерний підпис Джонатана Говерса. На папірці стояло:
«Дорогий містер Гордон Блек! Прошу вас, — тепер, як повновладного керівника бойової організації, — вжити всіх заходів щодо ліквідації страйку. Зв’яжіться з Томасом Бірзом, координуйте з ним ваші дії. Покладаю всі надії на вашу ініціативу та на вашу організацію. На ваше ім’я відкрито спеціальний необмежений особистий рахунок у нью-гарріській філії державного банку. Губернатора повідомлено. Дж. Говерс».
Бірз знов з інтересом оглянув Блека, повертаючи йому цього листа. Але чоловік у формі вже зовсім звик, здавалося, до своєї ролі. Він навіть не дивився у бік Бірза, а, спокійно й акуратно ховаючи лист до бокової кишені, продовжував:
— Між іншим, забув вам сказати, містер Бірз, в моїй особі, до вашого відома, з сьогоднішнього ранку поєднуються дві постаті. Про одну ви вже знаєте. «Бойові хрести» виступили на сцену. Як керівник цієї організації, я входжу до складу вищої таємної ради при губернаторі.
— Он як? — здивовано проговорив Томас Бірз. — Ну що ж, далі?
— Далі вища таємна рада при губернаторі сьогодні ранком вирішила об’єднати керівництво організацією «Бойових хрестів» та таємною поліцією, передавши це об’єднане керівництво мені.
— Вам? — не стримав здивування Бірз.
— Так. — Гордон Блек мов не помічав некоректного здивування Бірза і неуважно обдивлявся свої бездоганні блискучі нігті, говорячи далі: — Отже, я мушу про дещо з вами умовитися, містер Бірз. Насамперед, чи є у вас якісь нез’ясовані досі питання у стосунках з владою або поліцією? Адже нам потрібне цілковите єднання, щоб закінчити остаточно всю цю неприємну історію, від якої тхне вже запахами справжньої революції.
Гордон Блек говорив усе це цілком спокійно, навіть не підводячи очей на співрозмовника. Але говорив він уже як людина, що відчуває за собою велику силу і владу — авторитетно й певно. Навіть сам витриманий Томас Бірз, який звик вважати себе в Нью-Гаррісі за хазяїна становища, трохи здав свої позиції, коли відповідав на запитання Блека. Бо це відповідав вже не певний себе керівник боротьби проти страйку, не офіціальний диктатор міста і провінції Томас Бірз, а людина, яка відчула перед собою іншу, нову силу. Його голос лише поволі набув звичної певності, коли він проговорив:
— Скільки мені відомо, поліції пощастило затримати кількох людей з так званого страйкового комітету. З ними не пробували поговорити особисто?..
— Себто? — мов не зрозумів Гордон Блек.
— Ну, приміром, спробувати, як вони ставляться до звуків справжнього дзвінкого золота?..
Блек похитав головою:
— Даремно було б. То вперті божевільні люди. З ними пробували говорити кращі агенти. Але вони відповідали лише грубостями та лайками.
Виникла коротенька багатозначуща пауза. Бірз дивився на Блека, той лінькувато погладжував своє коліно над блискучою шкіряною крагою.
— Так, — нарешті вимовив Гордон Блек. — Які ще маєте пропозиції?
— Більше ніяких, — спалахнув Бірз.
Це ставало нестерпним. Блек розмовляв з ним зовсім неуважно. Треба поставити цю людину на її місце!
Але Бірз не встиг нічого сказати, бо Блек заговорив сам, з такою ж лінивою манерою, слово за словом.
— Так… здається, між тих заарештованих є один на ім’я Майк Тізман?
— Не пам’ятаю. Може й так, — сухо відповів Бірз.
— Але ми, — Гордон Блек зробив притиск на цьому «ми», — ми добре знаємо його. Знаємо, що його заарештовано та що він мав найщільніший зв’язок з Бобом Леслі і Тімом Кроунті. Цих двох ви напевно знаєте?
— Знаю… дуже добре знаю.
— Отже вам відомо, що обидва вони — Леслі і Кроунті — є ватажки страйку. І їх не заарештовано.
— Так.
Блек уже не цідив слова за словом. Він говорив дедалі швидше, впевненіше, мов даючи Бірзові можливість зрозуміти всю міць нового керівника фашистської організації, нового начальника таємної поліції:
— Вони переховуються десь у робітничих кварталах. Де — це може знати тільки міс Мадлена Стренд. Але, здається, ви, містер Бірз, були б проти того, щоб заарештувати її і довідатися від неї про місце перебування злочинців… хоча б за допомогою «третього ступеня допиту»?
Томас Бірз мимоволі зробив різкий рух: він одразу уявив Мадлену в руках поліції, в руках цього неприємного сухого чоловіка. «Третій ступінь»… це означає допит з погрозами, з муками — за поліцейським визначенням. Ні!.. Проте, — і Бірз нахмурився: звідки цей самий Гордон Блек знає щось про його взаємини з Мадленою?
— Звісно, її не треба заарештовувати, то був би цілий скандал. Адже Мадлена Стренд інженер, а не робітник, — відповів нарешті Бірз, ледве стримуючи себе. — А втім, звідки вам відомо, що я був проти її арешту?
Він сказав — і відчув сам, що вийшло якось штучно. Він же сам себе викривав. Але Гордон Блек дозволив собі усміхнутися тільки кінцями вусів. Це була навіть не усмішка, а легкий натяк на усмішку, — після чого Блек спокійно говорив далі:
— Звісно, лише тому, що вона інженер, як ви сами зараз сказали. Яке ж у нас право мати ще якісь відомості? Адже особисті справи міс Стренд нас не обходять… Тим більше, коли в цих особистих справах замішані ще якісь особи першорядного значення. Отже, ми гадаємо, що Боба Леслі та Тіма Кроунті треба знайти й заарештувати.
— Чому це допоможе? У страйковому комітеті почнуть працювати інші люди. Тільки й усього.
Гордон Блек все так само ввічливо усміхнувся кінцями губів:
— Не зовсім так. Обидва вони надто досвідчені в справах організації страйку, щоб можна було залишати їх на волі. Їх треба взяти!
Він майже вигукнув цю останню фразу голосом, що ледве не зірвався у фальцет. Довго стримувана лють прорвалася в цьому вигуку. Бірз знов механічно відзначив і це, подумавши: «Твоя спокійність така ж штучна, як і моя. Цікаво, що саме непокоїть цю прилизану від блискучих краг до лакованого проділя на голові людину»?..
Задзвонив телефон. Бірз рвучко взяв трубку.
— Слухаю. Так. Де? На заводі? Яке нахабство! Негайно приставте його до мене. Так. Негайно!
Він гнівно поклав трубку.
— У цеху спіймали якогось хлопця, що, безумовно, мав намір пошкодити роботарям. Це не робітник, це якась невідома людина, очевидно, підіслана цим самим страйковим комітетом. Зараз цього хлопця приведуть сюди. Яке зухвальство!
Гордон Блек співчутливо похитав головою: дійсно зухвальство! Вони вже насмілюються переходити до відвертих злочинів!
— Вже навіть з цього витікає конечна потреба, містер Бірз, заарештувати ватажків, про яких ми говорили, — м’яко, але наполегливо зауважив Блек.
Двері розчинилися. Два полісмени привели злочинця. То був невисокий чорнявий хлопець у синьому спецодязі, — такому, як носили доглядачі роботарів та вбиральники заводів. Він тримав себе цілком спокійно, з цікавістю оглядався в усі боки, немов бажаючи добре запам’ятати все побачення. Лише полісменів він просто не помічав, його погляд проходив мимо них.
Це було ще дивніше, бо кожен з полісменів цупко тримав його рукою за плече. Лише підійшовши до стола Бірза, полісмени відпустили хлопця і відступили на крок назад.
Хлопець переступив з ноги на ногу, подивився на Бірза, Блека, з цікавістю оглянув рогатий хрест свастики на рукаві Блека і сховав усмішку, невимушено витираючи ніс лівим рукавом своєї куртки.
— Хто ти такий? — звернувсь до нього Бірз.
— Джім Кемп, якщо це що-небудь вам пояснить.
Цей хлопець зовсім не думав ніяковіти.
— Що ти робив у цеху?
— Прийшов подивитися на залізних потвор. Нічого, досить огидні. І хто їх тільки вигадав!..
Ясно, хлопець тримав себе неввічливо. Самий його тон був уже знущанням з тих, хто допитував Кемпа. У Бірза гнівно зійшлися брови на переніссі.
— Обшукайте його! — наказав він.
Полісмени знов виступили вперед і швидкими досвідченими рухами обшукали хлопця, не залишивши необмацаною жодної складки його одягу. Але вони не знайшли нічого, крім невеличкого аркушика паперу, тонесенького цигаркового паперу, на якому було щось надруковано нечіткими, розпливчастими літерами. То була прокламація страйкового комітету:
«Тримайтесь міцніше, товариші! — говорилося в ній. — Страйк мусить перемогти. Частину членів комітету заарештовано, але комітет не припиняє своєї роботи. Адже кожен свідомий робітник добре знає, що арешт будь-кого з революціонерів не може завадити загальній справі, її розгортанню та перемозі. На зміну кожному заарештованому приходять десятки нових свіжих, бадьорих бійців, сповнених волею до боротьби, до рішучої перемоги. Арешти лише підносять настрій справжніх революціонерів. Усі намагання компанії Джонатана Говерса та її цепового собаки Бірза зірвати страйк і придушити робітничий революційний рух — засуджені на невдачу. Ніякі роботарі не допоможуть Говерсам та Бірзам перемогти нас. Бо нам на допомогу йде все робітництво. По всіх містах і провінціях спалахують страйки солідарності. Наближаються вирішальні бої справжньої громадянської війни, яка несе з собою визволення робітників. Міцніше, товариші, ми переможемо капітал, як перемогли його героїчні Червоні Країни!..»
Підпис був: «Страйковий комітет».
Очевидно, прокламацію читали не один раз, розгортаючи й складаючи. Тоненький папір на згинах зовсім протерся і ледве тримався; від необережного руху вся прокламація могла розпастися на окремі чотирикутники.
Бірз, прочитавши прокламацію, передав її Блекові. І передаючи, він помітив, що в нього знов тремтять пальці лівої руки. Це вже ставало загрозливим явищем. «Насамперед спокій, насамперед міцно тримати себе в руках», — зауважив сам собі Бірз, але не стримав розлютованого погляду, яким дивився на хлопця. Голос його ставав хрипкіший.
— Де ти взяв це? — повільно розділяючи слова, запитав Бірз у Джона Кемпа.
Той переступив з ноги на ногу, зневажливо хмикнув носом і майже глузливо відповів:
— З літаків у місті розкидали, я й підібрав…
Швидким помахом руки Гордон Блек спинив Бірза, що підстрибнув з крісла, немов хотів метнутися до хлопця.
— Киньте, не варто, — спокійно сказав він, — не брудніть рук, мої агенти зуміють краще допитати його. Але ми робитимемо це не тут, а в спеціально призначеному для цього місці. Заберіть його! — наказав він.
Полісмени повели хлопця, що, усміхаючись, поглянув на Бірза і так само глузливо додав:
— І все ж таки вони підводять руки!
Бірз незрозуміло поглянув на Блека.
— Що то він сказав?
Гордон Блек знизав плечима:
— Не знаю. Поки що це здається мені просто дурницею. Але, будьте певні, ми дізнаємося в нього про все, і про цю фразу зокрема. Мушу вас завірити, третій ступінь допиту — це не абищо. Між іншим, як ви мали змогу щойно пересвідчитися, Боб Леслі та Тім Кроунті провадять і далі свою роботу. Тепер сподіваюсь, ви згодитесь, що їх обох треба взяти якнайшвидше. Ага?
— Я ніколи і не заперечував цієї потреби. Я був лише проти того, щоб шукати їх тими шляхами, про які говорили ви. Якби знайшовся інший шлях, я тільки вітав би його.
Гордон Блек знов звернув, здавалося, всю увагу на свої блискучі відшліфовані нігті, старанно розглядаючи, чи немає на них якоїсь плямки. Але це не заважало йому спокійно говорити:
— Можемо спробувати інший шлях, якщо перший вас не задовольняє, — в голосі його почулася ледве помітна іронія. — Скажімо, ми сьогодні ж випустимо на волю Майка Тізмана.
— Не розумію. Ви ж самі сказали мені, що із золотом нічого не вийде, бо це занадто вперта людина, той Майк Тізман.
Бірз, не ховаючи здивування, чекав на відповідь. Блек неуважно чистив нігті. Крізь зуби, не дивлячись на Бірза, він процідив:
— Я нічого не говорив вам зараз про золото. Ми візьмемо, заарештуємо за його допомогою обох і без золота. Він виконуватиме у нас почесну роль собаки-шукача. Він знає, де Леслі і Кроунті, він приведе нас до них, якщо вийде на волю. Наша справа — тільки не заважати йому розшукати обох і не загубити під час цього його самого. Розумієте? Не заважаючи йому шукати осіб, які цікавлять нас, ми не спускатимемо його з очей.
Тільки тепер він запитливо подивився на Бірза, немов перевіряючи вражіння, зроблене його словами. Бірз похмуро відповів:
— Гаразд, буду дуже радий. Але мушу вас попередити, що агенти поліції повинні бути готові до всього. Обидва завзяті люди.
Гордон Блек нічого не відповів, він лише досить презирливо поглянув на Бірза — і той зрозумів, що зовсім нечемно було, говорячи з Блеком, новим начальником таємної поліції і керівником бойової фашистської організації, висловлювати будь-який сумнів в якостях штурмовиків «Бойових хрестів» і агентів таємної поліції. Особливо після того, як Гордон Блек довів свою поінформованість розмовою про Мадлену Стренд і ставлення до неї самого Бірза…
Рішуче, керівник фашистів був діловою і надійною людиною!.. Бірз зітхнув.
— Гаразд, побачимо, що дасть нам звільнення Майка Тізмана. Побачимо…