Ніч укрила все своєю темрявою. На цвинтарі міста Нью-Гарріс, здавалося, не було жодної живої істоти. І місяць, і зірки сховалися за густими хмарами, що суцільною ковдрою обгорнули землю. Чорна темрява, мов налита чорнилом, не давала змоги побачити щось вже на відстані одного-двох кроків.
Але Мадлена Стренд ніколи не боялась темряви, тим паче тепер, коли її привели сюди досить серйозні справи. Озброєна маленьким кишеньковим електричним ліхтариком, який дозволяв їй не спотикатися об горбки могил, вона легко знайшла невеличку капличку, де було призначено побачення.
Капличка хоч і була майже в центрі цвинтаря, але стояла осторонь від могил, на одному з країв центрального майданчика.
Коло каплички не було нікого. Двері її були напіввідчинені, наче хтось щойно був тут чи гостинно відчинив двері для відвідувачів. Мадлена увійшла, спустилась східцями вниз і опинилася всередині каплички. Тут було ще холодніше, ніж зовні. Вогке повітря пронизувало людину наскрізь. Мадлена сіла на широку лаву і загорнулася щільніше у плащ. Але це не допомагало, бо крізь тонку гумовану тканину холод, здавалося, проходить ще легше.
Минуло всього дві-три хвилини, але Мадлена відчула, що вона зовсім змерзла. Лише напруженням м’язів вона стримувала тремтіння всього тіла і щелепів. Проте, зуби в неї починали цокотіти.
«А може, цьому причиною хвилювання?» — подумала Мадлена.
Звідси, зсередини каплички з її відчиненими дверима й вікнами, що не мали шибок, було чути всі звуки, які тривожно й загадково лунали на цвинтарі. Мадлена намацала свій ліхтарик, покладений на лаві, бо відчула якийсь неприємний неспокій.
Нічні птахи кричали дедалі настирливіше, вони зліталися сюди, на цвинтар, здавалося, з усіх боків. Що тягло їх саме сюди?.. Крик одного з них пролунав зовсім близько. Мадлена здригнула: як же й неприємно кричать ці істоти!
Птах прокричав майже над самою капличкою, його крик обірвався на високій ноті — і раптом Мадлена почула майже біля себе тихий голос, майже шепіт:
— Мадлено?..
— Так, це я, — відгукнулася вона радісно, озираючись: звідки доходить до неї цей голос?
Над її головою було лише невеличке ґратчасте вікно.
Пролунали легкі кроки, темряву каплички прорізав білий промінь ліхтаря. До каплички увійшов Тім. Він обдивився капличку зсередини, освітивши ліхтарем всі її кутки, і лише по тому, заспокоєний, поставив ліхтар на підлогу і підійшов до Мадлени. Він мав досить дивний вигляд: довге жіноче пальто, на голові щось подібне до хустки.
— Дивуєтесь? — весело спитав Тім. — Я й сам розумію, Мадлено, що воно виглядає досить смішно. Але інакше не можна було. Здається, за нами стежили.
Він визирнув за двері, ніби намагаючись щось побачити у густій темряві. І знов закричав якийсь птах — з докором, жалісно. Тім повернувся назад:
— Це Боб іде. Чуєте, який у нього приємний голос?
— Так це й ви кричали ніби птах? — здивувалась Мадлена. — Справді, досить поганий голос. І у вас був не кращий… Проте, мені ніколи й не здавалося, що ви могли сподіватися коли-небудь виступати в опері або давати концерти.
— Бачу, що ви в гарному настрої, — відгукнувся Тім. — Нічого не поробиш. Адже не міг я просто вийти на цвинтар і кликати вас: «Агов, Мадлено!»
Через півхвилини до каплички обережно зайшов Боб Леслі. Привітавшись з Тімом та Мадленою, він насамперед відчинив ґрати більшого вікна у задній стіні каплички.
— Краще мати маленький запасний вихід, — сказав він. — Знаєте, як по театрах, на випадок пожежі або чогось іншого… Пожежі я, звісно, не боюся тут, але ось «щось інше» може завжди трапитися… Тім, чи не варто тобі набрати людського вигляду? Товаришка Мадлена може злякатися такого страховища.
— Нічого, нічого. Мені доводилося бачити Тіма в іще кращому вигляді, — весело виговорила Мадлена, натякаючи на Тімову пов’язку, якою він закривав обличчя під час відвідування заводу.
— Якщо не помиляюсь, шановна товаришко, у вас у самої тоді був не дуже охайний вигляд? У кожному разі навряд чи хтось вирішив би тоді закохатися в вас, правда ж? — у тон їй відповів Тім. — Проте, як бачу, вам холодно? Еге, та ви тремтите від холоду!
— Я й сама не знаю, чи від нервів це, чи від холоду, — соромлячись своєї слабості, відповіла Мадлена, щільніше загортаючись у плащ.
— Е, ні-ні! Ви надто легко одягнені. Як же можна було накидувати на себе самий плащ, ідучи сюди, у цю цвіль та вологу! Ось, постривайте.
Тім дістав звідкись з ніші у стіні своє звичайне пальто та капелюх.
— Мені не холодно, вигляд мій теж не вартий уваги. Прошу, одягніться. Буде тепліше.
— Та що у вас тут, цілий склад одягу?
— А як же? Адже ця капличка служить мені за базу, — пояснив Тім, допомагаючи Мадлені одягти пальто.
— Га? Не можна пізнати! Зовсім тобі Тім! — сказав Боб Леслі, коли Мадлена одягла пальто й капелюх. — Їй-бо, не можна пізнати.
Справді, Мадлена й Тім були майже одного росту, і тепер здавалося, що на її місці сидить сам Тім у своєму пальто та капелюсі. Звісно, такому вражінню ще дуже допомагала зрадлива півтемрява, що панувала у капличці.
— Дякую, дякую, Тім, досить. Що чути нового? — спитала Мадлена.
— Дуже нового — нічого. Просто працюємо. Адже кореспондентська робота моя закінчилась: навіщо писати, коли «Ред Стар» закрито? Виходить наша «Ред Стар» тепер маленькими аркушиками, підпільно, їй не до моїх кореспонденцій. От бідолаха Бостер!..
— Хто це?
— Та мій редактор. Клопоту тепер у нього — скільки хоч, і ще трохи більше. А я перетворився на професіонального організатора страйку. Пишу прокламації, сам друкую їх, іноді навіть сам розкидаю… Іноді допомагаю Бобові розробляти плани…
— То й добре, Тім, — додав Боб Леслі. — Організатор з тебе виходить непоганий… Зокрема тоді, коли ти стримуєш себе і не вигадуєш надзвичайних пригод.
Мадлена засміялась:
— Мабуть, надалі не організовуватимете, Тім, крадіжок у Бірза?
— Ні, ні. Тепер у мене справи серйозніші, — Тім, здавалось, не хотів помічати дружньої іронії. — От, надрукував велику прокламацію, що, здається, справила непогане вражіння на читачів. Зв’язалися з центром через робітників-залізничників. Тепер у нас щодня передається туди пошта, і звідти ми щодня одержуємо інструкції. До страйкового комітету втягли кількох товаришів замість заарештованих. Чотири хлопці в нас ввесь час чергують на заводі, стежать за роботарями… Будьте певні, Мадлено, все йде гаразд. Між іншим, — Тім заговорив урочисто, ніби рапортуючи: — Дозвольте вам доповісти, товаришко Мадлено, що роботарі що не день усе старанніше підводять руки, — радісно закінчив він.
Мадлена теж радісно всміхнулася:
— Добре. Значить, тут усе йде чудесно. А то вчора Галеран турбувався, що нічого не знає про наслідки його дослідів. Гаразд. Тепер далі. Що мені передати по радіо нашому центрові, яку інформацію? Адже я щовечора акуратно зв’язуюсь з центром, як просив товариш Боб, одержую інструкції, запитання. Ось, наприклад, вчора товариші з центрального комітету цікавилися, як посувається справа з захопленням станції керування роботарями. Що мені відповісти їм?
— Це робить Боб Леслі. Боб, маєш слово.
Боб говорив цілком серйозно, він не вмів жартувати, коли мова йшла про серйозні справи:
— Я прошу вас, Мадлено, передати товаришам у центрі, що ми підготовляємо все для захоплення станції керування роботарями. Справа затримується лише тим, що це можна буде зробити тільки під час загального повстання. Але про це вони і самі добре знають. Інструкції весь час підкреслюють, що нам конче потрібно уникати будь-яких сутичок з поліцією аж до спеціального розпорядження центру. Як кажуть, губернатор та його вища таємна рада останні дні тільки й чекають зачіпки, найменшої причини, щоб мотивувати нею виклик до міста війська. А робітництво дуже роздратоване. І мені доводиться щодня нагадувати товаришам, щоб вони додержували спокою. Довелося навіть відібрати всю зброю, залишивши її тільки у таких товаришів, в яких я цілком певний.
— Добре, перекажу все це, — сказала Мадлена. — Що я ще хотіла вам сказати?.. Невже забула? Ні, згадала. Товариш Галеран казав, що до двадцятого він сподівається закінчити свої досліди. Ми з ним розмовляємо так само щовечора.
— Сьогодні — шістнадцяте, — задумливо вимовив Боб Леслі. — Отже, через три дні?..
— Так.
Кілька секунд у капличці панувала мовчанка. Але ось Боб Леслі знов звернувся до Мадлени:
— Товаришко Мадлено, поясніть мені, будь ласка, як воно робиться. Думав-думав і не додумався. Це ж виходить, що роботарі пошлють того Бірза під три чорти?.. Пробачте за такий вислів.
— Саме так, товаришу Боб, — відповіла Мадлена. — І справа ця зовсім не така проста, як здавалася недавно декому з присутніх. Ну що ж, поясню, коли зумію. Тім, — засміялась вона, — доведеться і вам, знавцеві справи, прослухати маленьку лекцію з радіотехніки. Ви нічого не маєте проти?
— Прошу, будь ласка. Тільки насамперед я хотів би пересвідчитися, чи відігрілися ви хоч трохи. Вашу руку, Мадлено!
Тім взяв Мадленину руку в свою і тихенько почав її розтирати.
— Ач яка холодна… Бідна, малесенька ручка, змерзла… Ми її відігріємо… Мадлена говоритиме, а ми відігріватимемо її руку…
Мадлена засміялась і, залишивши руку Тімові, почала говорити:
— Ви ніколи не були радіоаматором, товаришу Боб? — почала вона. — Ні? А слухали коли-небудь радіо? Ну, звісно, слухали. От всяка радіостанція, всякий передавальник пересилає електричну енергію через ефір. Один більше, другий менше, залежно від потужності. Звичайно, передавальники надсилають ту енергію в усі боки — і її можна прийняти приймачем усюди, куди вона дійде. Але можна ту енергію скерувати лише в один бік. То буде так зване скероване пересилання. Саме так пересилає енергію роботарям Говерсова станція, його передавальник. До речі, ви бачили на голові кожного роботаря оте невеличке блискуче коло — антену з срібної спіралі?
— Звісно, бачив.
— Так от, ця антена служить для того, щоб приймати з ефіру енергію, електрику з передавальника Говерса. Справа в тому, що керування роботарями Бірза дуже складне. Передавальник мусить давати їм і енергію, так би мовити, електричне живлення цих машин, і водночас керувати роботарями. Ну от, скажімо, в ефірі тече річка електрики від станції Говерса. Антена на голові роботаря — невеличкий канал, що ним ця енергія, ця електрика стікає до роботаря, до його акумуляторів, що ввесь час таким способом заряджаються. Зрозуміло це?
— Можна зрозуміти, — тихо відповів Боб. — Але яка ж то хитра механіка?..
Мадлена усміхнулась:
— Це ще не так хитро. Бо я розповіла вам поки що про меншу половину механізму роботаря. От виходить, що роботар ввесь час дістає з ефіру енергію, якою він живиться. Але — треба ж ним керувати? Це друга половина справи — чи не найскладніша. Ну, скажімо, передавальник подає радіом сигнали, як у азбуці Морзе — комбінації крапок і тире. Приймач, — а в голові кожного роботаря встановлено дотепний, чутливий радіоприймач, — приймач приймає ці сигнали. А в грудях роботаря вміщено складний механізм, який під впливом прийнятих сигналів надає руху тим чи іншим важелям — кінцівкам роботаря.
Боб Леслі почухав підборіддя.
— Дуже той… складно якось… — пробурмотів він.
— Зараз стане легше. Механізм в грудях у роботаря побудовано так, що він на кожен сигнал, прийнятий приймачем у голові роботаря, відповідає окремим рухом якоїсь кінцівки металічної людини. Скажімо — одна крапка примушує роботаря зігнути праву ногу в коліні. Дві крапки — зігнути ліву. Крапка-тире — підняти праву ногу. Тире-тире-крапка — скласти пальці лівої руки в кулак…
— І отак сигнал за сигналом? — перепитав зацікавлений Тім.
— Ага, сигнал за сигналом. Щось подібне до швидкодрукувального телеграфа, який передає сотні слів на хвилину. І залежно від цього, роботарі роблять ввесь час те чи інше, ті чи інші рухи, ту чи іншу роботу. Зрозуміло тепер?
Після мовчанки Боб Леслі відповів:
— Взагалі то зрозуміло. Але — як же…
— Що саме?
— Як же кожен з роботарів біля різних верстатів робить різні рухи? Адже передавальник один, він подає однакові для всіх сигнали. А роботарі роблять кожен своє. Цього я не розумію.
Мадлена радісно розсміялася.
— Дуже добре, Боб, дуже добре. Це запитання доводить, що ви зрозуміли основні принципи.
— А й справді, Мадлено, як це так? — зацікавився й Тім. — Адже, дійсно, сигнали для всіх однакові, а рухи різні.
— А про складний перемикач на грудях та спині роботаря ви, Тім, забули? — насмішливо перепитала Мадлена. — Отой самий, що його даремно намагалися переключити доглядач і сам Бірз. Пам’ятаєте? На грудях та спині роботаря, який зіпсувався, коли ми з вами мали такий чудовий вигляд штрейкбрехерів?
— Так що ж з того перемикача? — відверто здивувався Тім.
— Те, що той перемикач перемикає складну систему центрального механізму роботаря. Він як ключ для шифру. Поставили його в один стан — і роботар у відповідь на одну крапку зігне праву ногу в коліні, як я вам сказала. Поставили перемикач заздалегідь у другий стан — і роботар. у відповідь на ту ж саму одну крапку вже піднесе руку і схопить щось на рівні грудей. Перемикач у третьому стані — і та ж сама крапка примусить роботаря відступити на крок назад. А таких становищ перемикача — кілька десятків. Звідси, зрозуміло, велика кількість можливих варіацій роботи механічної людини, що залежно від стану перемикача на один і той самий сигнал відповідатиме щоразу різними, але цілком обумовленими рухами.
— І виходить, кожен роботар мусить стояти лише біля того верстата, куди його поставлено?
— Поки не переставлено перемикач, так. Але, перевівши роботаря до другого верстата або поставивши його до іншої роботи, треба лише переключити центральний механізм на другий лад простим повертом перемикача. І все. Або тим самим перемикачем можна просто вимкнути механізм… як от намагався зробити Бірз з зіпсованим роботарем, пам’ятаєте?
— Так, — обізвався Тім.
— Тепер вже небагато залишилося, — продовжувала Мадлена. — Роботарі дістають енергію і сигнали через ефір. Ну, нас зараз цікавлять лише сигнали. Немов добрий приймач кожного роботаря налагоджено так, що він ловить з ефіру всі сигнали на хвилі довжиною дванадцять метрів. Це — довжина хвиль передавальника Говерса, його центральної станції керування роботарями. Всі умовні сигнали йдуть звідти…
— Мадлено, а як же Бірз керував роботарями за допомогою свого триклятого кишенькового генератора, з яким я не міг упоратися? — раптом запитав Тім.
— У тому й річ, що Бірз не керував безпосередньо роботарями. І ваше вражіння, Тім, було помилкою, яка й призвела до дальших неприємностей.
— Бач? Скільки я казав тобі про твою запальність? — підштовхнув Тіма Боб Леслі.
— Так. Це вражіння було помилкою, — продовжувала Мадлена. — Бірз за допомогою свого кишенькового генератора лише пересилав свої накази, висловлені умовними сигналами, центральній станції керування роботарями. Це все одно, якби він надсилав станції звичайні радіограми, навіть не шифровані. Він говорив умовними сигналами: «Переключіть роботарів на таку-то систему, вишикуйте їх в одну шеренгу, хай роботарі ідуть один за одним, хай спиняться, вимкніть того чи іншого роботаря…» Це були звичайні радіотелеграфні розпорядження, тільки шифровані. А черговий на станції керування роботарями приймав ці розпорядження і залежно від цього включав ті чи інші автоматичні механізми, які вже мовою інших умовних сигналів пересилали роботарям ті чи інші конкретні накази.
— І, виходить, я…
— І, виходить, ви, Тім, натискуючи безладно на кнопки кишенькового генератора, відразу ж примусили чергового на станції, що приймав ваші сигнали, звернути увагу на їх безладність і безглуздя, пробачте на слові. Звісно, технік негайно ж подзвонив телефоном до Бірза, бо він вирішив, що кишеньковий генератор чомусь зіпсувався і перекручує сигнали, які надсилає Бірз. Адже технікові і на думку не могло спасти, що з генератором морочиться якась людина, яка не вміє поводитися з ним і лише вперше взяла в руки генератор, викрадений у Томаса Бірза…
— М-да… Це, звісно, в мене вийшло не зовсім добре, — чесно й відверто погодився Тім.
— Так от, закінчуючи мою лекцію, я хочу сказати таке: що сталося б, якби ми почали якимсь іншим передавальником пересилати в ефір сигнали такими ж точнісінько хвилями, що й передавальник Говерса, його центральна станція керування роботарями? Роботарі, настроєні на цю хвилю, приймали б наші сигнали, наші накази разом з сигналами і наказами Говерсової станції. А корилися б вони тому з передавальників, що був би потужніший. Бо його сигнали майже цілком приглушили б сигнали слабшої станції. Радіоаматори добре знають такі випадки, коли вони намагаються прийняти малосильну станцію, хвиля якої мало відрізняється від довжини хвилі іншого потужнішого передавальника. Слабішого з передавальників просто не можна приймати в таких умовах, бо його «забиває» потужніший. Отже, ми знаємо, що станція Говерса далеко не така потужна, щоб не можна було забити її хвилі іншим потужнішим передавальником…
— Майже розумію, — перебив Боб Леслі. — І той потужніший з передавальників є…
— Правильно! Хоч той передавальник, де працює Галеран, міститься дуже далеко, аж у Червоній Країні, проте — він один з найпотужніших у світі. Він щодня певної години скеровує всю свою енергію сюди в напрямі Нью-Гарріса, впливаючи своїми сигналами на роботарів і примушуючи їх, наприклад, підводити ліву руку. Це поки що досліди. А далі… Побачимо, що вони, ці роботарі, зроблять двадцятого числа.
Вона змовкла, замислившись. Тім доторкнувся до її руки.
— Галеран не говорив вам, Мадлено, нічого твердо про те, що саме вони гадають зробити двадцятого?
— Досі нічого. Але вчора він сказав, що саме сьогодні дасть мені певні інструкції. Я була б дуже рада, коли б ви, товариші, надійшли до мене до того часу. Краще було б, якби ви були присутніми при моїй сьогоднішній розмові з Галераном.
— Важкенько, — відгукнувся Боб Леслі. — Адже нас можуть спіймати…
— Спробуйте, якщо зможете. На всяк випадок, я ось приготувала для вас ключ від дверей, щоб ви могли зайти до мене непомітно. Це з заднього ходу, знаєте, з двору.
Тім, перезирнувшись з Бобом, сховав ключ у кишеню:
— Гаразд. Спробуємо. Але сказати напевно нічого не можна, бо все залежатиме від обставин…
Раптом Боб Леслі прислухався. По тому, зробивши товаришам знак мовчати, обережно відчинив двері і вийшов з каплички. Тім насторожився.
— Щось трапилося. Чуєте? — прошепотів він Мадлені, схилившись до її вуха.
М’які кучері Мадлениного волосся приємно лоскотали йому губи.
Здавалося, що в напрямі до каплички повільно летів якийсь великий птах, що ввесь час жалісно стогнав. Але він летів не прямо, а, здавалося, ніби заплутаною спіраллю, бо його стогін лунав то праворуч, то ліворуч. Тім уважно прислухався.
— Хто це? — спитала Мадлена.
— Важкенько сказати. Я знаю, що так добре вміє кричати лише Майк Тізман. Але він заарештований…
До каплички вскочив схвильований Боб Леслі:
— Звідки він узявся, той Майк Тізман? Це ж він!
— Ти не помиляєшся, Боб? Адже Майк заарештований, він сидить у в’язниці.
— Ти хочеш сказати, Тім, чи я можу забути його манеру кричати? Кинь, бо я знаю цей умовний крик ось уже десять років.
Сказавши це, Боб Леслі знов вийшов за двері й неголосно, але виразно відповів таким самим криком. Через півхвилини до каплички зазирнув Майк Тізман власного персоною. Обличчя його було схвильоване, але він радісно сміявся:
— Здорові були, друзі! Ледве знайшов вас. Аж утомився. Ач, куди заховалися, сам чорт не знайде!.. — І він закашлявся.
Бобові й Тімові довелося перечекати, поки він заспокоївся. Тоді обидва разом нетерпляче запитали:
— Та звідки ти взявся? Розповідай!..
— Сидів у в’язниці. Мене допитували, загрожували… навіть пробували підкупити.
— Що?
— Так. Аж два агенти один за одним пропонували мені невеличкий подарунок у вигляді справжніх золотих монет або чека, щоб я пішов на волю та зв’язався з професіональною організацією, почавши агітувати за припинення страйку. Дурні! Звісно, я відповів, як треба. І все ж таки не розумію, з якої причини сьогодні ввечері вони випустили мене.
— Як випустили?
— Отак випустили. Просто прийшов доглядач, наказав зібрати речі і йти. Вивів за двері, за ворота в’язниці і сказав: «Можете йти, ви вільні». І все. Я й сам дуже дивувався.
Боб хитнув головою:
— Дуже дивна справа… Ти, між іншим, певний, що за тобою ніхто не стежив? Чи не слідкував хтось за тобою?
— Такого не помітив. А втім, після задушливого повітря у в’язниці, мене на вулиці взяв такий кашель, що я й світу не бачив.
Боб ще раз похитав головою:
— Не знаю, чи варто тобі було йти сюди.
Він знов озирнувся на вікно з відкритими ґратами — «заласний вихід», як він назвав його. І в ту ж мить насторожився: його чуйне вухо почуло якесь шарудіння. Ще через секунду він хутким рухом погасив ліхтарик і прошепотів:
— Ходу, товариші! За мною!
Немов миша, він зник у вікні. Тім схопив за руку Мадлену:
— Лізьте!
Але двері вже розчинилися. Яскраве світло електричного ліхтаря залляло капличку. Сухий голос вигукнув:
— Руки вгору!
Майк Тізман, як куля, метнувся до дверей. Пролунав сухий постріл. Але Майк виконав своє. Всією вагою свого тіла він впав на людину, що тримала ліхтар. Та випустила ліхтар — і він, упавши додолу, розбився. Чорна темрява знов поглинула все в капличці. Мадлена ледве чутно сказала:
— Тікайте, Тім! Скоріше!
Тім прослизнув у вікно. Ще один запалений ліхтар встиг освітити лише його ноги. Пролунав ще постріл, але було вже пізно. Тім зник, як перед тим зник Боб Леслі.
Майк лежав на підлозі і стогнав. З-під нього немов повзла і поширювалася велика чорна блискуча пляма, що змочувала камінну підлогу і одяг Майка.
Дужий штурмовик із свастикою на рукаві підійшов, тримаючи револьвер, до Мадлени, що стояла, нахиливши голову. Він скерував на неї ліхтар. Світло ліхтаря падало їй на капелюх і пальто, залишаючи ноги в темряві.
— Прошу припинити боротьбу, містер Кроунті, — сказав застережливо штурмовик, виразно підморгуючи Мадлені на свій револьвер. — Інакше мені доведеться вжити зброю, хоч би як це було неприємно. Ідіть за мною.
Мадлена мовчки попростувала до дверей. Вона зрозуміла, що штурмовик помилився і прийняв її в темряві за Тіма. Його збили з пантелику Тімове пальто та капелюх, одягнені Мадленою.
«Хай заарештовують, — подумала Мадлена, — вони зі мною нічого не зроблять. А Тім і Боб устигнуть врятуватися».
Услід за нею два штурмовики-фашисти тягли пораненого Майка Тізмана, що не переставав стогнати. Ще цілий загін штурмовиків чекав біля каплички.
— А ті втекли? — спитав штурмовик, що супроводив Мадлену.
Це, очевидно, був старший.
— Втекли… Адже ніхто не знав, що в задній стіні є те вікно, — похмуро відповів хтось.
Мадлена радісно зітхнула: значить, усе гаразд.
Її вели просто до виходу з цвинтаря.
Біля воріт стояли два автомобілі. До одного з них штурмовики внесли пораненого Майка Тізмана, до другого підвели Мадлену. Ввічливий, сухуватий голос з автомобіля промовив:
— Сідайте, прошу вас, містер Кроунті. Дорогою ми ще встигнем поговорити не офіціально… перед тим, як ви відповідатимете на офіціальному допиті.
Мадлена мовчки увійшла в автомобіль і сіла, схиливши голову.
Людина, що сиділа в автомобілі, повернула вимикач. В автомобілі відразу стало світло. Чоловік у формі оглянув Мадлену і аж підскочив від несподіванки: він помітив під пальтом стрункі жіночі ноги в черевичках та тонких панчохах.
Кілька секунд в автомобілі тривала напружена мовчанка. Підвівши голову, Мадлена сміливо дивилася в обличчя командира штурмовиків, який люто розглядав її. Тепер уже Мадлені не було чого втрачати, все одно її пізнали. Вона бачила перед собою біляве обличчя з тонкими губами, над якими виднілися коротенько підстрижені вуси, бачила зщулені очі, які пильно розглядали її.
— Так, — помовчавши кілька секунд, промовив чоловік у формі, — ми трохи помилились. Це не Тім Кроунті. Це — міс Мадлена Стренд. Шкодую, міс, що так вийшло, але доведеться вас заарештувати. Ми не хотіли цього, але ви нас примусили.
І Гордон Блек подав шоферові знак рушати.