Новина бігла робітничими кварталами, передавалася з одного будинку до одного. Томас Бірз поставив роботарів охороняти завод укупі з полісменами. Озброєні фашистські загони, складені з службовців і торговців, охороняють разом з поліцією установи, несуть службу по вулицях та майданах. Вони не пускають нікого на заводський майдан. Поліція вкупі з фашистами наступає!..
А слідом за нею йшла друга новина, що тішила робітників і сповнювала їх надією, ні, не надією вже, а певністю перемоги. Але про ту другу новину знали не всі, її передавали обережно тільки твердим, випробуваним людям:
— З центру прибула зброя. Сьогодні її вивантажуватимуть. Буде з чим дати відсіч поліції та фашистам! Буде чим збити рогатий хрест!
Обидві новини були правдиві. Томас Бірз дійсно виставив роботарів коло заводських воріт. Він поставив їх, як вірних залізних вартових. Роботарі нерухомо стояли, схрестивши руки на грудях і загороджуючи своїми міцними постатями входи. Для чого зробив це Бірз — ніхто не знав.
Також правдою було й те, що штурмові фашистські загони «Бойових хрестів» одверто виступили проти страйкарів. Це вже були заходи нового керівника поліції та фашистської організації Гордона Блека. Фашистські бойові загони зайняли заводський майдан, зайняли вулицю перед поліцією, банком і найголовнішими установами. Очевидно, адміністрація вирішила добре охороняти свої фортеці під час бою, що мав незабаром початися.
Щодо зброї — страйковий комітет дістав із центру повідомлення, що саме сьогодні ввечері прибувають вагони зброї, як і сказано було раніше, під назвою «залізний крам».
— Починається дуже серйозна справа, — сказав Бобові Леслі Тім, прочитавши повідомлення та показуючи на свіжі газети.
— А що в газетах?
— Почитай, побачиш.
Боб узяв газету. То були, звісно, буржуазні видання, що лаяли страйк робітництва останніми словами. Але вони не могли тепер замовчувати справжніх подій, бо про них докладно писали комуністичні листівки, сила яких виходила підпільно. Ніяка поліцейська досвідченість і суворість, ніякі найрішучіші заходи не могли допомогти урядові ліквідувати ті підпільні редакції та друкарні й припинити вихід листівок.
Газета «Дейлі Телеграф» писала:
«Події останніх днів показали, що з революційним рухом не можна поводитись так, як це робив досі уряд. Відкриті сутички з поліцією озброєних робітників, очолюваних комуністами, в Джернеї, Коломбо, Тридауні та інших містах доводять, що м’якотілі заходи не допоможуть. Справа йде вже про спроби робітників під орудою злочинців-комуністів повалити владу і зробити революцію. Своєчасно уряд запевняв, що він держить військо напоготові. Де ж воно? Десятки вбитих та сотні поранених полісменів — ось наслідки сутичок, що відбуваються по всій країні. Ми вимагаємо рішучих заходів, щоб подолати революційні виступи. Бо вони знесилюють країну і не дають мирним громадянам можливості чесно працювати. Треба силою зброї роздавити кубло комуністичних злочинців, що звуть себе революціонерами. Треба починати робити це з Нью-Гарріса, що є справжнє джерело комуністичної пошесті».
У розділі «Телеграми» говорилося:
«За нашими відомостями близько Нью-Гарріса сконцентровано кілька полків територіального війська. Учора ці полки дістали наказ виступати в напрямі до міста, що перебуває фактично під владою комуністичного страйкового комітету. Ця злочинна організація захопила в свої руки всі громадські установи. Ми сподіваємося, що відважне військо встановить порядок і безжалісно покарає порушників його».
Боб Леслі відклав газету; обличчя його було похмуре. Він бачив, що Тім сказав правду: починається дуже серйозна справа. Як видно, уряд двигає військо, не діставши бажаних наслідків від спроб спровокувати сутички з поліцією. Для того, щоб виправдати себе, уряд подав до газет брехливі відомості, ніби страйковий комітет захопив місто в свої руки.
— Якби ми таке справді зробили, який галас зчинили б газети тоді? — сказав він нарешті. — Напевно, вони б не задовольнились отакою маленькою заміткою.
— Так чи так, а військо посувається до міста. Чи встигнемо ми вивантажити й роздати зброю? Адже ж треба бути напоготові.
— Встигнемо. Загони в нас організовано. Кожен знає своє місце, а барикади зробити — справа одної години.
Боб Леслі не гарячився. І в його словах відчувалася така впевненість, що Тім заспокоївся. Ця людина тримала в своїх руках всі чисто нитки складного механізму повстання, що мало початися найближчим часом. Тім придивлявся, як Боб Леслі спокійно розмовляв з робітниками — організаторами загонів, що приходили до нього по розпорядження та інструкції..
Він усе чисто пам’ятав, не забуваючи жодної дрібнички; пам’ятав навіть ім’я кожного з людей, що про них згадували організатори. Він говорив завжди спокійно, не підвищуючи тону, його інструкції були такі чіткі й тверді, що організатори сприймали їх майже завжди без заперечень. Іноді дехто пробував доводити своє, не згоджуючись із ним. Тоді Боб Леслі докладно пояснював, чому він вважає за доцільне зробити саме так, а не інакше. І організатор мусів погодитись, бо виходило, що голова страйкового комітету знає кожний район навіть краще, ніж безпосередній керівник того району.
Боб помітив, як прислухається Тім до його розмови з черговим організатором загону. Коли його співрозмовник вийшов, Боб, усміхаючись, сказав:
— Що, тебе дивує моя певність? Га?
— Ні, не дивує. Просто я думаю, що робітництво не помилилось, обираючи тебе на голову комітету. Як не помиляється й поліція, ретельно розшукуючи тебе.
— Нема нічого дивного, — немов відповідаючи самому собі, задумливо сказав Боб. — Адже я народився тут, знаю всіх і все. А пам’ять у мене добра. Ну, гаразд. Давай обміркуємо ось що.
Він підсунув до Тіма аркушик паперу з накресленим на ньому планом. Тім пізнав заводський майдан, від якого тяглась широка головна вулиця, що доходила аж до самого вокзалу. Далі йшли інші вулиці, на яких олівець Боба зробив позначки, немов перекреслив їх.
— Це я сьогодні вранці пробував ще раз накреслити план барикад та оборони від війська. Бач, солдати можуть прийти тільки з цього боку, через вокзал. Ми спинимо їх рух трьома барикадами — ось я накреслив їх тут. До речі, нам дуже з руки, що вони мають увійти саме з цього боку. Сьогодні вночі ми вивантажимо вагони із зброєю. А від вокзала до барикад — всього кілька кварталів. Себто, дуже легко передавати зброю до барикад. Вночі на вивантаженні працюватимуть четвертий і п’ятий загони — щось із чотириста чоловік. Звечора три загони починають будувати барикади. Ми обложимо поліцію, заводський майдан та банк. Побачимо, як витримає наш натиск фашистська банда! Ось побачиш, вони хоробрі тільки тоді, коли справи не доходять до серйозної бійки.
— Проте, чи вистачить у нас зброї? Адже фашисти, ці самі «Бойові хрести», дуже добре озброєні.
— Вистачить! У нас є досить своєї власної зброї, крім надісланої з центру. Є і револьвери, і гвинтівки, навіть кілька кулеметів знайдемо. Просто, досі ми твердо виконували наказ — уникати будь-яких сутичок. Зброя лежала захована. А сьогодні зранку вона вже не лежить, її розподілено між товаришами.
Тім із захопленням поглянув на Боба: справді, надзвичайна людина! Мати зброю — і, виконуючи директиви, не чіпати її, хоч Бобові, як і іншим, аж руки свербіли дати відсіч фашистам!..
— Так, — говорив далі Боб Леслі. — Це ми зробимо. Я не знаю, звичайно, чи легко нам буде вибити фашистську наволоч та скільки з наших залишиться там лежати. Але під такий час не можна думати про окремих людей, про жертви. Ми повинні перемогти будь-що-будь. Розумієш? Місто буде наше на чому б то не стало. Останній бій!.. А робітники-залізничники тим часом допоможуть нам вивантажувати зброю, хоч для цього нам цілком вистачило б і власних сил. Але це має спеціальне значення, як вияв солідарності. З десятої години вечора можна вже починати наступ: адже дальше вивантаження може продовжуватися під захистом озброєних наших загонів. Бач, я хочу бути певним, що військо не зможе зірвати вивантаження. Це все стратегія. А ось тобі тактика та політичний бік справи. Зараз треба відіслати до друкарні текст чергової прокламації до солдатів, щоб її до вечора видрукували та щоб ми встигли передати потрібну кількість туди, за вокзал. Треба, щоб на кожному будинку була ця прокламація. Ось прочитай, я тут пробував скласти її.
— Та коли ж ти все встиг зробити? — здивувався Тім. — Я гадав, що виступ війська для тебе новина.
— Не зовсім. Так воно мало бути. Розумієш, тільки дитина не почала б заздалегідь готуватись, коли справа йде про такі серйозні речі. А втім, читай.
Тім узяв аркушик паперу і прочитав:
— «Товариші солдати! Проти кого ви йдете? Кого будете розстрілювати? На кого ведуть вас ваші офіцери? Проти ваших братів-робітників, які винні лише в тому, що вимагають від капіталістів всього тільки людських умов життя. Замість відповіді на такі справедливі вимоги, капіталісти поставили до верстатів залізних потвор — роботарів. Хоч і зазнаючи злиднів та голодування, робітництво не припиняє страйку, борючись проти поліції. Капіталісти бачать упертість робітників — і надсилають до міста вас, сподіваючись, що ви силою зброї задушите революційний рух. Чи зробите ви таке? Чи підіймете ви рушниці проти своїх братів?»
— Так, так, — ствердив Боб, що уважно слухав.
— «Згадайте, — читав Тім далі, — що всього рік тому ви були такими ж робітниками. Повернувшись додому, ви знов одягнете робітничий одяг, щоб піти на роботу. Але чи побачите ви тоді знов ваших батьків та братів? Чи не відповість вам мати, заливаючися сльозами: «Його вбили солдати!»? Товариші, ми закликаємо вас: спиніться! Поверніть ваші рушниці проти тих, хто штовхає вас розстрілювати ваших братів. Приєднуйтесь до нас, допомагайте нам скинути владу капіталу та утворити нашу пролетарську владу!»
— Ну як? Не треба переробляти? — спитав Боб. — Адже ти спеціаліст цієї справи, тобі це знати найкраще.
— Ні, добре написано. Коротко й виразно. Зараз надішлю до друкарні. Отож лютуватимуть офіцери, побачивши таке… Чого ти усміхаєшся, Боб?
Справді, Боб Леслі усміхнувся. Він слухав Тіма, стукаючи пальцем по столу, і, здавалося, перечікував, поки Тім закінчить свою фразу.
— Та чого ти?
— От дивлюсь я на тебе, Тім, і думаю. Як може бути людина розвиненою, розумною і водночас не розуміти найпростіших справ практичної політики?
— Це ти в мій бік?
— Так, я натякаю на тебе, якщо це можна вважати за натяк. Невже ти, хлопчику мій, гадав, що ми, чекаючи на наступ війська, так от сидітимемо і сподіватимемося лише випадкового впливу якоїсь листівки? Отакого метелика?
— Але ж ти мені раніш нічого про це не говорив, — трохи образився Тім.
— Не говорив, бо й без цього в тебе було досить клопоту. Але хіба ти й сам не розумієш, що робота серед солдатів — невід’ємна частина всієї нашої політичної роботи? Проте, ось, здається, сюди йде Дік Ольс. Прислухайся до нашої з ним розмови — вона тобі пояснить дещо.
До кімнати увійшов високий, чорнявий чоловік у військовому одязі. На петлицях його форми були значки одного з полків, які стояли табором недалеко Нью-Гарріса. Чоловік простяг руку Бобові, потім Тімові:
— Алло, хлопці, їду! Побачивсь із своїми, усе побачив, зібрав матеріали. Боб, якщо маєш щось сказати, то поспішай, мені ніколи. І без того я з учорашнього вечора у відпустці.
Боб Леслі іронічно поглянув на нього і підморгнув:
— Розмовляєш, як справжній солдат. Хто ж це тобі відпустку дав? Чи не командування?
— Звісно, командування. Тільки не військове, а революційне, товаришу голова страйкому. Між іншим, Боб, чи не здається тобі, що ти мусиш уже змінити вивіску?
— Себто?
— Який же з тебе тепер голова страйкового комітету? Ти тепер мусиш називатися головою революційного комітету.
Боб Леслі махнув рукою:
— Не в назві справа, встигнемо ще все зробити. А ти й справді, Дік, став бездоганним солдатом.
— Та знаєш, Боб, до кого пристанеш — сам таким станеш. Я за ці два тижні вже так звик до солдатського одягу, що навіть і не помічаю його.
— Бачу, бачу. Непоганого солдата ми вигадали! Ну, скажи все ж таки коротенько, як воно йдеться там серед війська?
— Усе гаразд, Боб. Той час, що уряд перечікував, не наважуючись посунути військо на Нью-Гарріс, став нам у пригоді. Роботу розгорнено. Маю вісімнадцять організаторів — добрі хлопці, що ще до мобілізації були членами комуністичної партії. Вони стоять кожен на чолі своєї десятки. Отже, маємо вплив на кожну роту кожного полку.
— Але не всюди, здається, твій вплив досягає мети. Ти розумієш, про що я кажу…
— Авжеж! Звичайно, кілька рот у сьомому полку не пустять до себе моїх хлопців та й я сам не надішлю їх туди. Бо там зібралися вершки фашизму, той полк укомплектований майже виключно з колишніх полісменів, молодих службовців та буржуазних синків. Але — ми добре пам’ятаємо про це. Ще не встигне військо підійти до міста, як ми покінчимо і думати про той полк.
Дік Ольс зробив широкий загрозливий помах рукою, наче стирав нею щось.
— Як саме?
— Він добре озброєний, цей полк, — добре озброєні і ми. Коли тих людей не можна переконати словами, — ми переконаємо ворога зброєю. Будь певен, Боб. Ми напоготові і зламаємо опір і офіцерів, і фашистських рот.
Боб поклав руку на плече Діка:
— Та я то добре знаю і тебе, і твоїх хлопців. Але чи не помічає командування вашої роботи?
— Гадаю, що підозріває. Але ми дуже законспіровані. Нас голими руками не візьмеш. А це що? — спитав Дік, беручи аркушик паперу, який подав йому Боб.
— Це ми вирішили ще трохи допомогти тобі. Буде метелик такий. Сьогодні вночі приставимо на той бік, розкидаємо, розклеїмо. Добре?
Дік Ольс проглянув написане і відповів, повертаючи аркушик назад:
— Дуже добре. Тільки дивіться, щоб не спізнились. Ну, товариші, я пішов. Бувайте!
І він зник за дверима. Боб Леслі знов звернувся до Тіма:
— Що маєш сказати? Дік Ольс, наш організатор, уже два тижні перебуває серед солдатів. Він зв’язаний з їхньою комуністичною організацією. Він встиг багато чого зробити. Ти ж чув, що він розповідав? Військо на три чверті наше, Тім!
Тім підскочив з стільця і схопив руку Боба:
— Чудесно, Боб! Я… я дуже поважаю тебе, Боб. Ти справжній вождь. Ти все знаєш, про все пам’ятаєш.
Боб дещо ніяково усміхнувся:
— Та дурниці ти кажеш. Хіба це все я сам міг би вигадати? Я ж дістаю певні вказівки від комітету партії, з центру. От там, братику, дійсно, голови. А моя справа — опрацювати та здійснити практично плани, які я дістаю від партії. Ось що… Постривай, що там робиться? Неначе хтось кричить?
Вони прислухались: дійсно, хтось голосно розповідав щось за дверима кімнати, пересипаючи своє оповідання лайками. Боб розчинив двері:
— Що таке?
Робітники, що були в сусідній кімнаті, озирнулись. Один з них похмуро відповів:
— Ось товариш Лаун прийшов з міста. Майк Тізман помер.
Тім здригнувся:
— Невже?..
— Так, помер. Його привезли до лікарні пораненого. До поліцейської лікарні. А там ще намагалися допитувати. І ось… Вчора ввечері його тіло перевезли до трупного покою. Ми дізналися уже від сторожів. Помер старий!..
— Перша жертва нашої справи… — гірко вимовив Боб Леслі. І зразу ж рішуче заговорив: — Але ні! Ми не ридатимемо. Коли вмирає один, його місце заступають десятки інших. Тепер нам немає чого ховатись. Товариші, рушаймо!
До комітету заходили схвильовані робітники. Вони хотіли дізнатися: чи справді Тізман помер? Чи має комітет якісь ще відомості про смерть старого товариша, про його останні години?..
На вулиці робітники скупчувалися перед будинком і палко висловлювали свій гнів. Коли Боб Леслі, Тім та ті, що були з ними, вийшли на вулицю, їх зустріли вигуками:
— Ходімо до міста! Влаштуємо демонстрацію!
— Так, влаштуємо демонстрацію, — відгукнувся Боб. — Організовано, товариші.
Через десять хвилин вулицею вже посувався натовп, що дедалі більшав. До демонстрації приєднувалися зустрічні робітники, жінки виходили з будинків і йшли вкупі з демонстрантами. У повітрі лунали вигуки:
— Помстимося за Майка!
— Геть поліцію, що вбиває наших товаришів!
— Геть фашистів!
— Геть роботарів!
— Хай живе революція!
— Хай живе влада робітників!
Ніколи ще вулиці Нью-Гарріса не бачили такого, не чули таких одвертих революційних виступів. Демонстрація притягувала до себе всіх. З грізним гомоном посувалася вздовж вулиці величезна робітнича колона, над якою вже майоріло кілька червоних прапорів і гасел. Полісмени, що стояли на своїх постах, заздалегідь ховалися, щоб натовп не побачив їх. І справді, можна було побоюватись, що тепер уже полісменові не допоможе навіть добрий револьвер.
Наближаючись до заводу, демонстрація являла собою вже велетенський натовп: вулицею посувалось не менш як кілька тисяч чоловік. І раптом передні ряди спинились.
Пролунали вигуки більш здивованих, ніж зляканих людей.
Назустріч демонстрації з-за повороту, що вів до заводського майдану, важко гуркочучи, виїхав панцерний автомобіль. Його кулемети дивилися своїми холодними вічками просто на робітників. З-за панцера виглядали дула гвинтівок. На башті маяв прапор з чорною рогатою свастикою. Це був панцерник штурмовиків фашистів з «Бойових хрестів».
Настала напружена тиша. Тільки ззаду доносилися вигуки робітників, що не побачили ще панцерника і не розуміли причини зупинки. Але ось в напруженій тиші пролунав уривчастий наказ з вежі панцерника:
— Назад! Хто наблизиться до майдану — буде розстріляний!
Панцерник важко повернувся і зник за рогом. Натовп загудів:
— До бою! Досить погроз!
— Помстимось за Майка!
— Геть фашистів!
— Знищимо їх!
За кілька хвилин озброєні робітники розсипались упоперек вулиці, почали перебігати під захистом будинків вперед, до рогу. Ззаду викотили кулемети. Організатори загонів дали наказ — і робітники, що не мали зброї, разом з жінками відступили назад.
Передні шеренги робітників вже завернули за ріг. Перед ними відкрився широкий заводський майдан. Панцерник стояв недалеко, мов чекаючи. Почувся тріск: то робітники звалили трамвайний вагон і поклали його поперек вулиці. Цієї хвилини панцерник подав сигнал і рушив до робітників.
— Спокійніше, товариші! — розпоряджався Боб Леслі за трамвайним вагоном. — Почекаймо, поки панцерник під’їде ближче. Ще хвилинку… Ще… Вогонь!
Злива куль зустріла панцерник. Він повернувся боком до барикади і відповів вогнем із своїх кулеметів. За трамвайним вагоном хтось крикнув; упало два робітники. Перші червоні плями крові забарвили асфальт вулиці.
— Товариші, до бою! — пролунав голос Боба Леслі, — наступаймо, товариші! Перемога за нами! Вперед!
Під свист куль із панцерника, робітники кинулися вперед. Панцерник знов повернувся, щоб бути напоготові під’їхати ближче до заводу, до його воріт. Але робітники були вже коло нього.
Кулемети панцерника плювались олов’яними бджолами, впало ще кілька робітників. Проте, ось один з них спритно кинув під панцерник ручну гранату. Пролунав оглушливий вибух, щось важко вдарилося об брук, — і фашистські кулемети змовкли. Панцерник лежав на боці, перекинутий гранатою.
— Перемога! Вперед!
У панцерника розчинився люк біля вежі. Хтось махнув звідти білою хусткою. Робітники, що наставили вже до люка свої гвинтівки, спинились:
— Здаються?..
— Ану, вилізай звідти!
— Та швидше!
Робітники, захоплені радістю першої перемоги, ладні були вже помилувати перших полонених. Але з люка ніхто не виходив:
— Та вилізай!
— Чи довго чекати?
І раптом замість відповіді з-за відчиненої кришки люка хтось викинув разом дві гранати. Вони пролетіли у повітрі над головами робітників і впали близько барикади. Майже одночасно пролунали вибухи: гранати, розірвавшись, висадили в повітря піввагона і вбили робітників, що були в цьому місці барикади.
— Мерзотники! Так ось що означає ваша біла хустка?..
Той самий робітник, що в свій час кинув гранату під панцерник, розмахнувся і жбурнув нову гранату прямо до його люка. Жовтий дим вибуху вкрив автомобіль. І коли він розійшовся — зсередини панцерника було чути лише чийсь стогін.
Прапор з чорною свастикою, розірваний і брудний, лежав на бруці…
— Вперед, товариші, до бою з фашистами! Вони показали вам своє справжнє обличчя! — закричав Боб Леслі.
Суцільною лавою посунули робітники вперед. Але за час бійки з панцерником штурмовики встигли наспіх зробити барикади і собі. Перший штурмовий загін «Бойових хрестів» лежав за цією барикадою, створеною з ящиків та двох будок. Злива куль зустріла робітників.
Але це був уже не панцерник, захищений залізом. Робітники відповіли і собі вогнем. А ще через хвилину фашисти не витримали бурхливого наступу: їхні постріли порідшали, вони почали відступати до заводських воріт.
— Наступаємо! Розіб’ємо їх ущент!
Стріляючи на ходу, робітники кинулись у наступ.
— Перерізайте їм відступ! До брами!
Штурмовики заметушилися. Вони не чекали такої завзятості. Робітники перерізували їм шлях до заводських воріт, заходили в тил. Але цієї хвилини Тім помітив, як понад стіною з’явилися кулеметні дула, скеровані прямо на робітників.
— Кулемети на стінах! — закричав він.
І одночасно кулемети відкрили вогонь. Штурмовики фашистської бойової організації добре навчились стріляти.
Кулемети косили робітників, даючи змогу відступити фашистам, які ще залишалися на майдані.
— Кулемети вперед! — наказав блідий Боб Леслі.
Але кулеметники зробили це ще раніш. Коли лунав наказ, вони вже тягли вперед кулемети, щоб взяти під обстріл лінію, яка проходила повз ворота. За кілька секунд кулемети були встановлені — і свинцевий дощ почав поливати підступи до воріт.
Тим часом ще кілька кулеметів робітників вдарили по штурмовиках, які стріляли з заводських стін. Так починалася друга частина наступу робітників.
Тім не пам’ятав нічого, він біг разом з усіма, щось кричав, стріляв з рушниці, яка невідомо звідки опинилася у нього в руках. Хтось падав поруч нього, хтось стогнав, — але це не спиняло Тіма, що мчав уперед разом з іншими. Два чи три рази він спотикався об чиїсь тіла, що лежали на асфальті; але це він усвідомив лише пізніше, пригадуючи. В той час він не розумів, чи були то тіла, чи якісь речі.
Нарешті він побачив перед собою кількох людей у формі, що тремтячими руками підносили вгору білу хустку. Тім спинився: значить вони здаються?.. Але в ту ж мить почув коло себе:
— Наволоч! Теж показуєте білу хустку, як і ті, що були в панцернику? А потім гранату жбурнете?
Хтось розмахнувся — і людей з тремтячими руками і білою хусткою вкрив густий дим вибуху.
Раптом стрілянина вщухла. Тім озирнувся навколо себе. Він побачив на асфальті людські тіла, розкидані гвинтівки, почув чийсь стогін. А близько воріт Боб Леслі розпоряджався, підтримуючи праву руку, з якої важкими краплями стікала на землю кров.
— Швидше збирайтеся! Поранених підберуть жінки. Забирайте від убитих усю зброю, беріть її і від поранених, їм вона тепер непотрібна. Нам ще досить діла. Залиште загін біля воріт. Нікого не впускати і не випускати без дозволу революційного комітету. Усі сили тепер на облогу поліції і банку, де засіли полісмени та решта фашистів. Скоріше, товариші, нам треба впоратися до ночі, бо вночі може прийти урядове військо!
Без метушні, організовано й швидко керівники загонів виконували розпорядження Боба Леслі. Ось він побачив Тіма, покликав його до себе:
— Тім, іди сюди, ти мені потрібний. Зачекай трохи… Товариші, весь другий загін мусить негайно вирушати до центральної станції керування роботарями. Її треба обложити і так само не впускати і не випускати звідти нікого. Ходім, Тім, ходім!
Тім ішов поруч Боба і слухав його, — як раптом із-за рогу вулиці назустріч їм виїхав великий дорогий автомобіль. Він попрямував був до заводського майдану, але, побачивши озброєних людей, шофер загальмував і спробував хутко повернути машину назад.
Було вже пізно. Кілька робітників кинулися до автомобіля і, загрожуючи зброєю, примусили шофера спинитися. Автомобіль стояв нерухомо, коли до нього встигли підійти Боб Леслі і Тім Кроунті.
— Хто їде? — запитав один з робітників.
Замість відповіді зсередини автомобіля пролунав сухий постріл. Робітник відсахнувся, і пуля не зачепила його.
— Гей, киньте жартувати, — вигукнув він, — бо інакше від вас, добродію, живого місця не залишиться! Руки вгору!
Чоловік у автомобілі побачив, що сперечатись було б даремно, бо прямо в його обличчя тепер уже дивилося кілька гвинтівок. Він відкинув від себе револьвер і мовчки підняв руки.
— Хто такий?
Чоловік мовчав. Його бліде обличчя з сірими, немов стальними очима, було як крейда. Але він уперто не відповідав. Тім через плече Боба зазирнув у автомобіль — і не повірив своїм очам: то був Джонатан Говерс, великий неприступний некоронований король власною персоною!
— Боб, це Говерс, — тихо сказав Тім.
— Не може бути!
— Так, запевняю тебе.
Боб хутким рухом спинив робітників, що хотіли витягти чоловіка з стальними очима із автомобіля:
— Стійте! Хай їде! Нам не до нього! Тім, рушай з ним до заводу. Не давай нікому спиняти автомобіль. Постав його там, прямо проти воріт. Хай полісмени допоможуть цьому чоловікові, відчинять йому ворота і приймуть як слід. Чуєш?
Тім дивився на Боба: чи не збожеволів він? Відпускати з рук Говерса? Але Боб не дав часу нічого сказати:
— Ти чув? — суворо запитав він, — отже, рушай. Якщо не доставиш його цілим на завод та не передаси полісменам, — відповідатимеш головою.
Тім не міг сперечатися. Він став на підніжку і, тримаючи револьвер напоготові, поїхав до заводу, лаючи Боба і разом з ним усе на світі. Він, Тім Кроунті, примушений виконувати обов’язки охоронця Говерса?..
Все на світі пішло догори ногами.
Але наказ треба було виконати. Боб щось хотів зробити, — треба не сперечатися. Щодо цього, то Тім звик уже до справжньої дисципліни.