Томас Бірз майже збожеволів. Він нікого і нічого не слухав, відмовлявся навіть від розмов з доглядачами і помічниками, що приходили йому доповідати про роботарів, про те, що вони знов рівно о дванадцятій годині підвели вгору ліві руки, немов навмисне звертаючи на себе увагу. Даремно! Томас Бірз відповідав:
— Дурниця! Хай підводять руки, хай підводять обидві, навіть хай підводять ноги. Справа тепер не в них. Ну їх до біса!
Помічники виходили, нічого не розуміючи. Але й вони тривожно прислухались до пострілів та вигуків з майдану, що доносилися, немов шум грізного прибою. Щось буде!
Бірза повідомили телефоном з поліції, що справа дуже погіршала. Робітники звідкись дістали зброю. Вони відбили у штурмовиків панцерник, що мав їх затримати перед заводським майданом. Розбили загін організації «Бойових хрестів», — і тепер посуваються до будинку таємної поліції та банку. Гордон Блек радив триматися, бо завод обложили революціонери (він уперше вжив цього слова!) і тільки військо може врятувати становище:
— Військо має прийти вночі. Треба протриматись до того часу, бо революціонери фактично захопили все місто. Ми сидимо неначе в пастці. Я не певний, що вони не висадять у повітря будинок поліції. Тримайтесь, містер Бірз, вам це зробити легше, ви бо сидите за міцними заводськими стінами.
Двічі вже Томас Бірз пошкодував, що в його розпорядженні не було літака. Винахідник роботарів завжди був людиною, яка звикла тверезо ставитись до речей. Він добре розумів, що саме тепер він, як ніколи, рискує власною головою. А між тим він знов-таки звик завжди вважати, що можна втратити все, крім голови, бо її назад не повернеш. Але — як можна було вибратись звідси, з цього триклятого заводу, де він сидів, дійсно, як у пастці?
Зрозуміло, чому Томас Бірз не хотів і думати про роботарів. Нарешті він ясно зрозумів, що його справа програна, що йому не залишається нічого іншого, як тікати.
Ще раз він згадав лихим словом Говерса, який лишався в цілковитій безпеці у столиці. А він, Томас Бірз, примушений чекати тут приходу війська, якщо його не розшматують до того.
Задзвонив телефон. Бірз неохоче взяв трубку.
— Слухаю.
— Містер Бірз, — почув він голос Мадлени, — я хотіла б поговорити з вами, якщо ви маєте час.
— Прошу. Радий слухати вас.
— Ні. Телефоном я не буду говорити, я хочу прийти до вас.
— Знов-таки прошу. Зараз я дам розпорядження. — Він натиснув кнопку дзвінка.
Увійшов секретар.
— Пройдіть до міс Стренд і проведіть її сюди, — наказав Бірз.
Мадлена чекала. Кімната її не була замкнена, але вийти вона не могла, бо в дверях стояла велетенська постать роботаря, що застановлювала собою вихід. Це нервувало Мадлену з того самого часу, як Бірз привіз її сюди. Непорушна постать немов пильнувала кожного її руху.
Але Бірз сказав:
— Ставити до вас вартових я не маю змоги, бо мені і без того бракує людей. А залишити вас на волі я теж не можу, бо ви вже довели ваші ворожі наміри. Отже, доведеться поставити біля ваших дверей роботаря. До речі, ви весь час бажали якнайкраще познайомитись з ним… навіть без мого дозволу приходили на завод у вигляді прибиральниці. Гадаю, що роблю приємне для вас, залишаючи наодинці з роботарем. Будь ласка, оглядайте скільки хочете. Лише не раджу доторкатися до нього, бо роботарі, що стоять у мене на варті, завжди заряджені струмом високої напруги. Як вам відомо, такий струм убиває людину на місці.
Мадлена ані слова не відповіла на цю глумливу промову.
Роботар нерухомо стояв у дверях усю ніч, ранок і день. Мадлена не могла навіть спати, змучена допитом «третього ступеня». В неї боліли обпечені електричним дротом руки, а тут ще нервував роботар. Їй здавалось, що він щохвилини може так само мовчки підійти й задушити її.
Кілька годин тому вона, доведена до одчаю присутністю цієї нерухомої потвори, хотіла пробігти повз нього в коридор. Адже роботар стояв хоч й нерухомо, але ввесь час немов дивився на Мадлену своїм єдиним оком — скляним віконцем у голові, що за ним буяло полум’я. Здавалося, він про щось напружено думає і стежить за кожним кроком, ні, за кожною думкою Мадлени.
Вона підійшла до роботаря, щоб краще націлитися і проскочити між ним та стіною, не зачепившись за залізний бік потвори: адже цей доторк загрожував смертю, як попереджав її Бірз.
Але щойно вона опинилася на відстані метра від нерухомої до того потвори, як роботар, ніби тільки й чекавши на це, враз підвів свої довгі сухі руки і махнув ними у повітрі. Потім, не спиняючись ні на мить, він почав швидко крутити ними в повітрі, як жахливий зіпсований семафор крутив би своїми довгими важелями. Не можна було й думати проскочити в коридор, не потрапивши під удар цих рук, що миготіли в повітрі, як ціпи на молотьбі. Мадлена безсило зітхнула і одійшла назад.
І майже відразу роботар спинив махання руками. Він стояв знов зовсім нерухомо, його руки висіли вздовж тулуба до рівня колін, його вогняне око хитро дивилося вглиб кімнати на Мадлену, немов підморгуючи їй з переможним виглядом.
Мадлена не витримала. Вона викликала дзвінком людину, доглядача, щоб через нього попросити Бірза поговорити з нею. Замість відповіді, доглядач відкрив у стіні маленьку шафу: там стояв телефонний апарат, що ним Мадлена могла викликати Бірза.
Тепер, після розмови з Бірзом, вона напружено чекала. З радістю вона відчула справжні людські кроки. Немов теж чуючи їх, роботар важко повернувся і відступив убік. До кімнати увійшов секретар Бірза.
— Містер Томас Бірз прохає вас до свого кабінета, — ввічливо вклонившись, сказав він.
Мадлена мовчки пішла за ним. Вони йшли вздовж коридору — і всюди коло дверей кімнат стояли залізні постаті роботарів, що застановлювали собою двері. І в тих дверях, які доводилося проходити Мадлені з її супутником, теж стояли роботарі і спокійно дивилися назустріч їм своїми одинокими вогняними очима.
Але так само, як і той, що стояв у Мадлениній кімнаті, вони, немов відчуваючи наближення секретаря Бірза, покірливо відступали вбік, звільняючи дорогу.
— Обережно, міс! Не доторкніться до роботаря, — попередив її секретар, — бо це небезпечно для життя.
— Я знаю, — тихо відповіла Мадлена, подумавши про себе: яке проклятуще місце!
Томас Бірз чекав на неї, ходячи по кімнаті. Він спинився, помахом руки звільнив секретаря і, коли той вийшов, звернувся до Мадлени, запрошуючи її сісти:
— Чим можу стати в пригоді, міс Стренд?
Мадлена не витримала цієї глузливої ввічливості. Уся її напружена знервованість вилилась у вигуку:
— Досить! Я не можу більше! Відпустіть мене. Це гірше за поліцейські допити…
Бірз люто поглянув на неї:
— Відпустити? Щоб ви і далі ставали мені на перешкоді? Я не дитина і не зовсім дурень, щоб зробити таке.
— Чого ви хочете від мене? — безсило спитала Мадлена.
— Щоб ви розповіли мені одверто про все, — безжалісно проговорив Бірз. — Щоб я знав, нарешті, з якого боку на мене чекає небезпека. Адже ви, безумовно, знаєте це.
Мадлена схилила голову: вона боролася сама з собою. Напружені нерви, загальна втома та пекучий біль у голові після безсонних ночей, — ніби схиляли її виконати те, про що говорив Бірз. Але відразу ж вона відчула, що справа йде про зраду.
Якщо вона розповість Бірзові про плани Галерана, про її радіопереговори, про роботу Боба Леслі і Тіма Кроунті — вона зірве виступ робітників, вона допоможе Бірзові задушити страйкарів. Ні, такого вона не зробить! Не для того вона мовчала навіть на допиті у Гордона Блека, щоб розповісти все Бірзові! Мадлена підвела голову і рішуче сказала:
— Цього ви не діждетесь! Можете гадати, що я нічого не знаю. В усякому разі від мене ви нічого не почуєте.
Після короткої напруженої паузи лютий голос Томаса Бірза пролунав у кімнаті, як хрипке ричання:
— Це і все, для чого ви викликали мене телефоном? Все, для чого турбували мене?
Де подівся м’який упевнений голос закоханого Бірза, який колись розмовляв з Мадленою, залицяючись до неї, пропонуючи їй все, що мав інженер — і себе самого разом?.. Тепер це був голос лютого ворога, завжди готового скористуватися з кожної помилки супротивника, щоб розбити його. Він розлютовано придивлявся до блідого змученого обличчя, немов шукаючи в ньому слабке місце. І бачивши, що Мадлена трошки похитнулась, мов втративши рівновагу, він, не міняючи грізного тону, запитав:
— Може, вам тут не до вподоби? Може, ви не задоволені з кімнати або обставин, в яких мені доводиться тримати вас? Та я мушу вам сказати, що більше у мене немає нічого підходящого для такої почесної гості, як ви. Можу лише на ваше бажання повернути вас назад до таємної поліції. Полковник Гордон Блек, безумовно, буде дуже радий дістати знову можливість приємно розмовляти з вами!
Мадлена здригнулась. Безсердечна людина! Він намагається вплинути на неї нагадуванням про те, що звільнив її з рук фашистів. Але — хіба допомогло це їй? Правда, їй не припалюють тут тіла електричними дротами, але їй мучать тут душу. Що гірше, що болючіше — про це можна було сперечатися.
І раптом вона зрозуміла, що далі говорити немає рації.
Цей Томас Бірз, що був тут, розлютований господар роботарів, який дедалі більш втрачав свою владу і міць, — дуже мало чим відрізнявся від одвертого фашиста, полковника Гордона Блека, від кожного запеклого ворога, від першого-ліпшого штурмовика з тупим обличчям двоногої тварини…
Не відповідаючи більше ані слова, вона мовчки повернулась і попростувала з кабінета. Але двері назустріч їй широко розчинилися, і до кабінета вбіг оторопілий секретар. Він голосно заявив:
— Містер Бірз, приїхав сам містер Говерс! Він іде сюди!
Бірз поглянув на нього, як на божевільного. Говерс тут? Як він міг проїхати? Адже завод обложений!.. Проте, він не встиг вимовити жодного слова: відштовхуючи секретаря і Мадлену, що стояла коло дверей, до кабінета вбіг Джонатан Говерс.
Його капелюх був зсунутий назад, його кремезна постать тремтіла, він хапався руками за стіл, за стільці, нервово переставляючи їх з місця на місце; він витирав хусткою лоб і важко дихав. Його очі вп’ялися в Бірза. Мовчанка панувала в кабінеті. Нарешті, всевладний Говерс заговорив. Проте, це — неправильний вислів. Він закричав, він заплювався, він забелькотів, плутаючи слова, які перебивали одне одне:
— Що твориться тут? Чому ви не попередили мене, що тут одверте повстання? Революція! Завод обложено. Вулицями посуваються озброєні революціонери… З гвинтівками… з кулеметами… Червоні прапори… Де військо, я вас питаю, де військо? Де штурмові загони? Де той Гордон Блек, нарешті? І ті «Бойові хрести», — хіба мало вони коштували мені, ці загони? Чи вони здатні лише вимагати гроші, а коли треба щось зробити, то їх немає?..
Він кричав, він не давав нікому відповісти, він бігав по кімнаті:
— Гине все! Я не зможу звідси вибратись… Я не знаю, як пощастило мені дістатися до заводу. Мене ж спинили ті бунтівники… Ледве не розшматували. У них якийсь божевільний начальник з закривавленою рукою. Він пізнав мене… Ні, не він, а той рудий репортер із скаженої комуністичної газети. І вони пропустили мене. Нічого не розумію. Рудий репортер їхав зі мною. Він охороняв мене від нападу, аж доки передав полісменам… Що то робиться?..
Нарешті, він безсило впав на диван і почав обтирати хусткою спітніле обличчя й голий череп.
— Вони вас відпустили? — здивовано перепитав Бірз. — Спіймали і… І відпустили?..
— Так, я ж сказав вам! Якого чорта перепитуєте? — закричав роздратовано Говерс.
Секретар обережно вийшов з кімнати, почувши, як лютує всемогутній Джонатан Говерс та лає того Томаса Бірза, який ще кілька хвилин тому був тут за повновладного господаря. Тут тільки Говерс помітив Мадлену.
— А це ще хто? — звернувся він до Бірза.
Той поглянув на Мадлену. Очі її сяяли, вона радісно сміялась, забувши про всі свої страждання. Перемога! Робітники виступили, вони наступають!
— Чого вона усміхається? — з серцем вигукнув Говерс.
— Бачите, це довга історія, — підшукуючи слова, повагом відповів Бірз. — Якщо дозволите, я вам розповім трохи згодом. Міс Стренд, я не затримую вас. Здається, наша розмова закінчилась?
Мадлена, не відповідаючи, повернулась і вийшла з кабінета. На неї чекав секретар Бірза, який мав провести її до кімнати повз залізні потвори.
Говерс напівліг на диван, все ще обтираючись хусткою. Бірз підійшов до нього, поклавши руки в кишені:
— Але, містер Говерс, я все ж таки не розумію, як це ви опинилися тут? Хіба ви не знали про наше становище? Лише вчора я доповідав вам телеграфом про небезпеку…
— Що там ви мені доповідали? Я й сам добре знав, що тут небезпечно. Але звідки мені було знати, що тут вже справжнє повстання, хоча… — він перевів дух. — Хоча і в центрі не краще.
Здивований Бірз перепитав:
— Як не краще?
— Отак. В столиці починається така ж самісінька каша. Почалося з комуністичних демонстрацій. Потім кілька сутичок з поліцією… Барикади… До міста увійшло військо… Починається громадянська війна!
Він замовк. Але відразу після цього немов щось згадав і запитав Бірза:
— Де ж ваше військо? Воно мало, за моїми відомостями, бути вже тут, у місті. Де штурмові загони?
Бірз знизав плечима:
— Чорти їх знають!..
Телефонний дзвінок перебив його: це був прямий провід до таємної поліції, до Гордона Блека, встановлений лише сьогодні вранці.
Бірз спочатку уважно слухав, потім вигукнув:
— Алло! Я слухаю! Чому ви замовкли? Алло!..
Відповіді не було. Бірз жбурнув трубку на апарат і повернувся до Говерса:
— Гордон Блек почав був говорити про військо, про своє становище. Адже поліцію, як і завод, обложили озброєні повстанці. І разом зв’язок урвався, немов хтось роз’єднав нас.
— А може роз’єднала станція? — запитав Говерс.
— Яка там станція, — відмахнувся Бірз. — Адже це прямий провід до поліції.
Електрична лампа на столі мигнула раз, потім другий. Бірз вилаявся:
— Це що за штуки?
Лампа мигнула ще раз і згасла.
— Немає електрики… — роздратовано констатував Говерс.
І знов задзвонив телефон. Це був другий апарат. Він дзвонив наполегливо, він дзвонив у темряві, немов глузуючи з людей, що лише кілька днів тому диктували свою волю всім, хто був навколо їх.
— Я слухаю, — сказав Бірз, взявши трубку.
— Якщо не помиляюсь, ви Томас Бірз? — відповів голос у трубці. — Гаразд! Джонатан Говерс з вами?
— Хто говорить? — розлютовано крикнув Бірз.
— Невже не пізнаєте? Людина, що з нею ви теж розмовляли телефоном одного разу. Пам’ятаєте, коли ваші роботарі прийшли до страйкового комітету демонструвати свою міць? Га? Я Боб Леслі.
— Чого ви хочете?
— Отак і я колись запитував вас, — весело проговорив Боб Леслі. — Насамперед, я хочу довідатись, як почуває себе містер Говерс після зустрічі з нашим загоном… Але годі жартувати! Дозвольте поінформувати вас, що місто — в наших руках. Поліцію обеззброєно. Штурмовиків-фашистів розбито вщент. Ми чекаємо прибуття війська, щоб спільними з ним силами примусити вас здатися. Звичайно, це буде тоді, коли ви не хочете поступитися тепер, не чекаючи на щось.
— Ні, не хочу. Побачимо ще, як то ви примусите мене «спільними з військом силами», — іронічно відповів Бірз.
— Гаразд! Буде гірше. Але ви самі того бажаєте.
— Майте на увазі, що під моєю орудою є ще роботарі, — зауважив Бірз.
Голос у трубці засміявся.
— Побачимо! Під вашою орудою, кажете? Добре, побачимо. Бувайте. Вітання шановному містерові Говерсу!
Трубка випала з руки Бірза. Він задумався. Що хотів сказати Леслі, висловлюючи якесь недовір’я до слів його, Бірза, про роботарів?..
Джонатан Говерс зітхнув. У неясній напівтемряві було видно його опасисте тіло, що безсило лежало на дивані. Він зітхнув ще раз і сказав:
— Виходить, ми сидимо, як миші в пастці…
Бірз мовчав. Цього разу Джонатан Говерс дуже вірно визначив становище.