Вечір. Тиша. Перелякані грізними подіями фермери обережно ховаються по своїх фермах. Червоний Нью-Гарріс за якихось десять кілометрів од них, і цю віддаль військове командування оголосило карантинною. Усі шляхи перетято озброєними патрулями, що мають суворий наказ затримувати всіх, хто пробував би йти до Нью-Гарріса або, навпаки, вийти з міста.
Тиша, тривожна тиша! Тільки подеколи чути брязкіт зброї. То йде зміна патрулям. Ще звечора солдати дістали наказ бути готовими до виступу. Вартові проходять лініями білих наметів і прислухаються: чи не чути десь розмови? Адже вони повинні негайно сповіщати командирів про всякі підозрілі балачки.
Ні, все спокійно. Солдати сплять, усюди тихо, — і вартові повагом проходять повз намети. Але цікаво, чому це, побачивши ще здалека, біля вартової будки, високу постать офіцера, — вартовий відразу змінив ходу?.. Він іде назустріч офіцерові, чітко відбиваючи кроки. І вони, ті кроки, лунають так, що їх чути у кожному наметі, повз який проходить вартовий.
Вартовий зустрівся з офіцером. Він прикладає руку до стального свого шолома і доповідає:
— На лінії все спокійно!
Офіцер недбало доторкується і собі до шолома: гаразд! Іде далі. Вартовий доходить до кінця лінії і повертається. Але його кроки знов повільні й тихі. Вартовий бачить, як із намета висувається чиясь голова. Солдат без шолома придивляється, немов хоче щось запитати у вартового. Вартовий ледве помітно нахиляє голову: все гаразд, нема чого боятись. Голова солдата ховається в намет. І знову тиша. Знову вартовий повагом ходить лінією.
А коли б офіцер міг таємно зазирнути до намета, — він був би дуже вражений. Він побачив би всередині намета солдатів, яким і на думку не спадало спати. Він почув би тиху обережну розмову:
— … казав, що в штабі іде нарада. Командування вирішило сьогодні почати наступ на місто. Писар бачив таємний наказ уряду. Через якусь годину доведеться вирушати.
— А навіщо ж у них нарада?
— Мабуть, обговорюють блискучий план наступу. Вони певні, що місто не матиме змоги оборонятися проти війська. Той самий писар казав, що сьогодні вдень штаб передав радіом якесь повідомлення до Нью-Йорка. А радисти не були дурнями: насамперед зняли з того повідомлення собі копію, а вже потім передали його.
— Що ж там було?
— Штаб запевняв найвище командування, що досить буде одного рішучого наступу, — і революція зліквідується. Га?
З далекого кутка намета хтось глузливо відгукнувся:
— Казав сліпий — побачимо. Отож я так з наказу і стрілятиму проти мого батька?.. Мені, хлопці, і офіцерні вистачить…
Якусь хвилину панувала тиша. Потім той самий голос додав:
— Хіба ж ми забули, як самим доводилось страйкувати? Ні, товариші, я добре пам’ятаю, як ми бились проти поліції. Так от, тепер, коли в Нью-Гаррісі перемогли, коли по всій країні спалахує справжня революційна пожежа, — тепер вони думають, що я стрілятиму в братів? Дурниця! Я ще не збожеволів! Хай тільки вирушимо, вони побачать, як то пощастить їм… Їй-бо! Кулям у рушниці остогидло чекати!..
— Тихше, Джонні, — спинили його. — Ще встигнеш поговорити. Ти от згадай про сьомий полк. Адже ще доведеться, мабуть, битись з ним. Знаєш, там такі зібралися, що…
— Знаю, знаю! Що ж, поговоримо з ними. Але, на мою думку, з такими розмова недовга. Тих, хто здасться, обеззброїмо і виженемо, а решту… Ну, з рештою не доведеться розмовляти, з нею порозмовляють кулі й гранати… Ех, скоріше б!
І знов у наметі тиша. Така ж тривожно насичена, напружена тиша, як і по всіх інших наметах великого табору. Командування певне, що йому пощастить одним ударом роздавити революційний Нью-Гарріс… Командування складає блискучий план наступу. Хай складає!
Нема в нього таких вух, що почули б тихі обережні розмови по наметах. Немає в нього таких очей, які побачили б, що робиться в одній з ферм, де за щільно зачиненими дверима і віконницями закінчує свою підготовчу роботу Дік Ольс. Звідки командуванню знати, що на столі перед Діком Ольсом лежать копії найтаємніших наказів та повідомлень?
Командування готується до наступу, але до наступу готується і Дік. Коло Діка Ольса сидять кілька солдатів і уважно його слухають:
— Виходить, що рівно через годину пролунає тривога. Офіцери вже дістають накази. Усього маємо шістнадцять рот. Десять з них цілком наші, якщо не зважати на окремих солдатів. Три ворожі. І ще три непевні. Отже, ти, Зауер, маєш таке завдання. Слухай.
— Слухаю.
— Ти береш свою команду кулеметників і збираєш іще хлопців із сотню, з гранатами. Звісно, зробиш це до загального сигналу. Половиною кулеметників перетинаєш шлях ворожим ротам, другу половину лишаєш позаду. Спиняєш роти і передаєш їм вимогу скласти зброю. Звичайно, вони відразу не згодяться. Тоді тобі треба відразу ж ліквідувати командира дванадцятої роти Волтерса. Він має на них великий вплив. Як тільки ліквідуєш його, можна починати розмови. Головне, пам’ятай, — жодної хвилини затримки. Якщо ще хтось з офіцерів почне командувати — ліквідуй зразу і його. Інакше вони ліквідують тебе. Ну, якщо сперечатимуться, — дай дві-три черги з кулеметів у повітря. І будь певний, ледве побачивши кулемета, ледве почувши стрілянину, більшість їх здасться. Я тих людей знаю. Вони сміливі лише доти, доки не побачили перед носом кулемета. Усе пам’ятаєш? Запитання є?
— Ні. Буде виконано. Я командира Волтерса добре знаю, собаку. Адже він колишній поліцейський, у нас його дехто досить добре пам’ятає.
— Так. Листівки маєш? Оті останні, що привезли ввечері з міста?
— Маю. Навіть уже всім хлопцям роздав.
— Ну, гаразд. От іще. Перекажи товаришеві Шервуду, щоб він при першому сигналі тривоги перервав зв’язок головного штабу з частинами. Іще Грінові з мотоциклетної команди… Адже штаб звернеться до мотоциклістів, коли зіпсується електричний зв’язок… Грінові нагадай, щоб його мотоциклісти накази приймали від штабу, а передавали їх нам. Далі завдання тобі, Екслер. Ти ж добре знаєш місцевість?
— Народився тут.
— Отже, ти маєш негайно відрядити чоловік з десять вперед, щоб вони передали авангардним ротам наше розпорядження. Ось воно тут написане… зачекай. Ось що в ньому: «Негайно після сигналу тривоги обеззброїти офіцерів і заарештувати їх, залишивши з ними лише вартових. Особистому складові роти рушити на допомогу товаришеві Зауеру і його кулеметникам, щоб взяти участь у обеззброєнні непевних і контрреволюційних рот. Товариш Екслер мусить мати на увазі, що за найменшу спробу чинити опір офіцери мають бути розстріляні, про що їх треба попередити. Підписано: комісар ревкому Дік Ольс». Зрозуміло?
— Буде виконано…
Командування війська засідає. Його блискучий план наступу на повсталий Нью-Гарріс майже готовий. Але — хто його, той план, виконуватиме? Самому штабові та панам офіцерам навряд чи пощастить здійснити його… навіть якби вони були на волі. Але є певні підставі сподіватися, що через годину-дві переважна більшість офіцерів, не кажучи вже про штаб, втратить свою волю і перетвориться на обеззброєних полонених.
Черговий офіцер проходить лініями, прислухається.
Нічого не чути, крім чітких кроків вартових. Усе гаразд. Хіба може він помітити тонесенькі нитки, що йдуть від ферми, де сидить Дік Ольс, до кожної лінії, до кожного намета?.. А ті нитки міцно зв’язують підпільні комуністичні осередки, міцно зв’язують робітників, яких уряд, мобілізувавши, примусив переодягтись у військовий одяг.
Але уряд, мабуть, забув, що під солдатською формою залишились ті ж самі робітники. Уряд забув, мабуть, що багато з них пам’ятають, як вони працювали по заводах, а дехто навіть і на велетенському заводі машинобудівельного короля Джонатана Говерса.
Дік Ольс правильно сказав Бобові Леслі — він справді розгорнув роботу.
Два тижні Дік Ольс перебував у таборі, одягнувши звичайну солдатську форму. Він одверто ходив по табору, удаючи з себе то вартового, то підмітальника з мітлою, то посланця-зв’язківця. І одночасно працювали його вісімнадцять організаторів.
Командування повідомляло головний штаб про те, що військо напоготові і лише чекає на наказ про наступ. Дік Ольс знав, він міг з цілковитою відповідальністю ствердити, що в цьому питанні командування не помилялося. Так, військо було напоготові, принаймні його переважна кількість. Так, воно лише чекало на наказ. Але бувши напоготові, — до якого саме наступу готувалося військо, та на який саме наказ воно чекало?..
Тільки тут, тільки в цій дрібниці помилялося командування. Воно навряд чи гадало, що солдатські багнети можуть повернутися проти нього, що солдати чекають на наказ революційної організації, що вони мріють про з’єднання з переможними пролетарями Нью-Гарріса. З’єднання відразу після того, як солдати силою зброї зламають опір командирів та фашистських рот.
Зовсім раптово, зовсім несподівано і різко пролунали звуки сигнальної труби, і за хвилину табір ожив. З наметів виходили солдати, вони шикувалися під командою офіцерів.
Ще й досі не можна було помітити чогось непевного. Солдати мовчки йшли рівними шеренгами туди, куди наказували їм офіцери. Лунала команда, чути було брязкіт зброї. Десь осторонь гуркотіли панцерники.
Солдати виступали в бік Нью-Гарріса. Взвод ішов за взводом, рота за ротою. Де ж поділися організатори, чому військо виконує наказ командування, чому воно посувається на робітників? Адже напоготові гармати і кулемети. Адже виїхали вже наперед панцерники — он гуркотять десь далеко в темряві…
Військо посувається на місто, на робітників! Невже Дік Ольс помилився, невже військо не спиниться?.. Іде чітко, перестроюючись на ходу, виконуючи офіцерську команду.
Ще десять кілометрів залишається до Нью-Гарріса. Він там, унизу, де видно вогні залізничної станції. Місто лежить у темряві, ніби ніколи не було воно залите електрикою. Не видно велетенських, завжди освітлених корпусів машинобудівельного заводу, не видно яскравих вуличних ліхтарів.
Дік Ольс мчав у колясці мотоцикла вниз, переганяючи роту. На сідлі його мотоцикла сидів зв’язківець Екслер, вони гнали вниз, показуючи патрулям терміновий секретний пакет, адресований авангардній роті, що обороняла шляхи внизу. Дік Ольс мчав униз. Він дивився на вогні залізничної станції, на темряву, що оповила місто. Він вираховував хвилини.
Місто було вже недалеко. Ось і передові пікети. Дік подав Екслерові знак спинитися. Мотоцикліст виключив мотор. Стало дивно тихо. Дік Ольс вийшов з коляски, розім’яв втомлене тіло.
— А далі? — спитав мотоцикліст Екслер.
— Почекаємо, — відповів Дік. — Незабаром почнеться. Давай поки що ракету; треба, нарешті, подати сигнал, на який всі чекають!
І через хвилину високо в небі яскравою білою вогняною лінією майнула сигнальна ракета.