Драма эта была также прослушана нашей деревенской публикой съ большимъ интересомъ и сопровождалась возгласами, замѣчаніями и сравненіями съ жизнью; такъ напр., описывается въ пьесѣ пріѣздъ Бабаева въ уѣздный городокъ и праздные люди, то-и-дѣло подходящіе къ окну полюбопытствовать.-- "Де як наша дітвора" (точь-въ-точь, какъ наши дѣти), замѣчаетъ одинъ изъ слушателей, указывая пальцемъ на маленькое окно хаты, въ которомъ виднѣется нѣсколько дѣтскихъ личекъ, близко прислоненныхъ къ стеклу.

Является къ Бабаеву мелкій чиновникъ, предлагая ему свои услуги по дѣлу, забросившему Бабаева въ этотъ городишко, и намекаетъ ему на свою многочисленную семью.-- "Щоб шо-небудь перепало, хоч на табак", (Чтобы что-нибудь перепало, хоть на табакъ) говоритъ кто-то изъ слушателей, и т. д.

Слуга Карпъ, вызываетъ общія симпатіи. Слушатели договариваютъ его рѣчи и сочувствуютъ каждому его слову. "Да если, сударь, съ ними нѣжности разводить..." начинаетъ говорить Карпъ по поводу тѣхъ-же приказныхъ, "вони и штани здіймуть" (то они оберутъ до рубашки), кончаетъ за него безцеремонно кто-то изъ слушателей.

Всѣ сходятся на томъ, что "до паничіи колись приставляли от-такіх самісінькіх дядьків" (въ былое время такихъ точно дядекъ приставляли къ барчукамъ), и говорятъ съ сочувствіемъ: "не Карпъ!"

Въ біографіи Жмигулиной, старой дѣвицы, явившейся къ столичному франту Бабаеву напомнить прежнее знакомство, когда она и младшая сестра ея Таня жили на хлѣбахъ у его покойной матушки, слушатели принимаютъ самое живое участіе. "Нічого казати, жалованье -- тридцать карбованціи у год" (Легко сказать,-- тридцать рублей жалованья въ годъ), говорятъ они о приказномъ, отцѣ Жмигулиной, и начинаютъ разсчитывать, сколько это приходится въ-мѣсяцъ и въ день. Но, несмотря на эту участливость, характеристика Жмигулиной, гордящейся, своимъ происхожденіемъ и съ презрѣніемъ смотрящей на купцовъ и мѣщанъ, сдѣлалась для нихъ ясна съ первыхъ страницъ. "И чого вона видаё з себе благородну, яка-ж вона благородна?" -- "Ій тільки поламатися треба", говорили они. (И къ чему она корчитъ изъ себя благородную, какая-же она благородная? Ей только-бы поломаться).

Когда Жмигулина говоритъ: "обстоятельства наши были такія, что Таня принуждена была выйти за лавочника", слушатели замѣчаютъ: "ще и слава Богу!" (Еще и слава Богу!)

"Не хотілося, мабуть, щоб лавошницею звали, так який же тут сором! Може Він умом і серцем вище од нёіі" {Должно быть не хотѣлось, чтобы лавочницей звали, такъ какой-же тутъ стыдъ. Можетъ быть, онъ умомъ и сердцемъ выше ея.} вступились они за Краснова.

"Тим вона и ума понабралась, що довго гуля", (То то она и ума понабралась, что долго гуляетъ), остритъ кто-то, намекая на то, что Жмигулина засидѣлась въ дѣвушкахъ.

"Ще подивимось (посмотримъ), шо воно вийде!-- Вам звістно, шо далі було?" {Вамъ извѣстно, что дальше произошло?} обращается одинъ изъ мужиковъ къ учительницѣ, заинтересовавшись уже, очевидно, пьесой; но она уклоняется отъ отвѣта, находя слишкомъ преждевременнымъ подымать завѣсу будущаго пьесы. Воображеніе слушателей и безъ того забѣгаетъ впередъ. "Ось побачите, шо Він іі перемане!" (Вотъ увидите, онъ ее сманитъ), говорятъ они о Бабаевѣ и Танѣ еще во время разговора его съ Жмигулиной.

Больной мальчикъ, Аѳоня, братъ Краснова, наблюдающій окружающихъ лицъ съ своего печальнаго ложа,-- съ печки, и возмущающійся неправдой и ложью, возбудилъ самыя искреннія симпатіи. "Ему світ не милый!-- Голубе сизый!" говорили съ соболѣзнованіемъ бабы. (Ему свѣтъ не милъ, голубь сизый!)

"Цей заміча! Він усе навироти стрежё! Він усе зна, хоч і хворий! Він отпече!" (Этотъ подмѣчаетъ! Такъ и брѣетъ на перекоръ, онъ все знаетъ, хоть и больной! Онъ отчитаетъ!), говорили съ сочувствіемъ мужики.

Его прозорливость, его мѣткія и подчасъ желчныя замѣчанія каждый разъ вызывали одобрительный смѣхъ публики. Вообще смѣха и шутокъ было достаточно впродолженіе всего чтенія, такъ напр. Жмигулина говоритъ Краснову:, "учтивѣй вы не можете?" -- "Як зъуміи, так і одказав" {Какъ съумѣлъ, такъ и отвѣтилъ.}, отвѣчаютъ въ публикѣ.

"Грубый, неотесанный, ласки медвѣжьи! сидитъ -- ломается, какъ мужикъ", читаемъ мы.

-- То-ж нас, мужикіи, зараз до ведмідя рівняти! смѣются добродушно слушатели. (Насъ, мужиковъ, сейчасъ же съ медвѣдемъ сравнивать).

"Тотъ кавалеръ, какъ быть слѣдуетъ! во всей формѣ!" говоритъ Жмигулина о Бабаевѣ.

-- Та чужый! (Да, жаль, чужой), добавляетъ кто-то шутя.

Монологъ Бабаева (явленіе 2-е, стр. 25) оказывается непонятымъ, да и куда же понять деревенскому человѣку такія рѣчи: "Вотъ что значитъ быть среди хорошаго ландшафта, такъ-сказать, наединѣ съ природой! Какія прекрасныя мысли приходятъ въ голову! Если эту мысль развить, конечно, на досугѣ, въ деревнѣ, можетъ выйти миленькая повѣсть или даже комедія въ родѣ Альфреда Мюссе. Только, вѣдь, у насъ не съиграютъ. Такія вещи нужно играть тонко, очень тонко; тутъ главное -- букетъ".

По прочтеніи этого монолога одинъ изъ слушателей, озираясь кругомъ, спросилъ голосомъ, полнымъ недоумѣнія: "що не такё?" (Что это значитъ?), а другой, болѣе находчивый и проницательный, уловивъ на лету общій смыслъ, отвѣчалъ успокоительно: "вона-ж ёго до річки посидѣла, щоб побачитися, хіба забули? от він там дожида і сам до cебe розмовля" {Она жъ его къ рѣкѣ посылала, чтобъ повидаться, развѣ забыли? Вотъ онъ такъ ожидаетъ и самъ съ собой разговариваетъ.}.

Красновъ, мужъ Тани, съ первыхъ словъ завоевалъ сердца слушателей, и они не могли переносить безъ раздраженія надменныхъ къ нему отношеній жены и Жмигулиной и лживости ихъ поведенія. Особенно возмущало ихъ сводничество Жмигулиной. Старостиха безъ всякаго стѣсненія просто-на-просто ругалась. Хорошо, что на этотъ разъ не было бабы Параски, иначе она не простила бы ей подобныхъ неприличій, которыя другимъ казались вполнѣ естественными въ устахъ этой раздражительной и нервной женщины.

Сочувствіе къ Краснову росло съ каждымъ его выходомъ. "Він іі цілувати, а и нёі мислі и сторону!-- Він і не зна, що ворог (врагъ) его приіхав!-- Не чуе, яка въ нёі думка!-- Тільки Ахвоня углядіи (увидѣлъ) і боліе сёрцем!" говорили вокругъ. (Онъ ее цѣловать, а у ней на мысляхъ не то; онъ не чуетъ, что врагъ его пріѣхалъ, не угадываетъ, что у нея на душѣ).

При словахъ родственника Краснова, мучника Курицына, "бей шубу -- будетъ теплѣе, а жену -- будетъ умнѣе",-- мужики засмѣялись, а бабы произнесли обидчиво: "спасибі тобі! Ач який щёдриі!" (Спасибо тебѣ! Вишь, какой щедрый!).

Благородство души Краснова, его довѣрчивость и Великодушіе слушатели понимали какъ нельзя лучше. "Він зроду нікому не повірить, хіба саме діло покаже", говорили они, когда онъ ссорился съ родней, вступаясь за честь жены. (Онъ отъ роду никому не повѣритъ, пока само дѣло не указкетъ).

-- "Ох, як-бы не було тут того, шо і з Катрею", сказала свекровь, вспоминая Катерину въ "Грозѣ". (Какъ бы не случилось тутъ того, что было съ Катериной).

-- "Ні, ця не така", отвѣтилъ вдумчиво Демьянъ, "тільки отщо я вам скажу: я що слухаю, а у самого Катерина з ума нейде". (Нѣтъ, эта не таковская, только вотъ что я вамъ сказку: я эту слушаю, а Катерина изъ ума нейдетъ).

-- "Тай гадюка-зк ця Жмигуля", говоритъ съ презрѣніемъ свекровь, "і чого-ж воно так, що без ціх гадюк ніде діло не обійдетця?!" (И почему это безъ такихъ гадинъ нигдѣ дѣло не обходится).

-- "З чого-ж бы ті и кіятри составлялися, як-бы всі добрі були!" возразила ей старостиха. (И изъ чего жъ бы тѣ театры составлялись, еслибъ всѣ добрыми были).

-- "Оце-ж воно що-небудь виросте!" сказалъ кто-то тревожно.. (Отъ этого что-нибудь да произойдетъ).

-- "Другий ключъ" добавилъ Григорій, опять возвращаясь воспоминаніями къ "Грозѣ".

Когда Красновъ говоритъ Жмигулиной: "вы почто квакаете? васъ-то я такъ турну!"... одинъ изъ слушателей до того воодушевился, что проговорилъ быстро, дѣлая жестъ рукой: "въ потилицю іі!" (въ загривокъ ее).

Возмущались слушатели и тѣмъ, какъ Краснова и Жмигулина задумали задобрить ревнующаго мужа ласками и избрали для этого примирителемъ слѣпого дѣдушку Архипа. "Лестять старого чоловіка" {Подлаживаются къ старику.}, говоритъ кто-то.-- "Старого не проведутъ", отвѣчаетъ ему успокоительно другой голосъ.-- "А як-же! такі хоч кого проведутъ", возражаетъ третій, и когда мы читаемъ: (онѣ дѣлаютъ другъ другу знаки), кто-то говоритъ въ поясненіе: "віи-же сліпый, нічого не бачить!" такъ живо представляется ему, очевидно, эта сцена. (Онъ же слѣпой -- ничего не видитъ).

Когда Краснова, при объясненіи съ мужемъ, говоритъ: "я вамъ въ ноги поклонюсь", кто-то изъ слушателей замѣчаетъ поспѣшно: "він не допустить, ось побачите!" (Онъ не допуститъ -- вотъ увидите!).

-- "Куди!" отвѣчаетъ ему другой. "Він усё на нёі вы, вы, ніколи, шоб ты!" {Онъ постоянно ей говоритъ вы и никогда не скажетъ ты. } (даже къ такого рода мелочамъ были чутки наши слушатели).

-- "Він овсі дурний (совсѣмъ дуракъ), як я на ёго подивлюся, хіба можно таку волю дата!" замѣчаетъ съ досадою свекоръ, но замѣчаніе его вызываетъ общій протестъ.

-- "Він до неі з щиримъ сёрцем (искренно), а вона маруе" (хмурится). "Він уміра за нею, а вона од ёго!" говорятъ кругомъ. (Онъ убивается за нее, а она отъ него).

-- "И чого гріха таіти, ви усі таки!" обращается иронически старостиха къ свекру, "вашого братчика кожного (каждаго) объіхати можна, кожнісінького! тільки улёсти, а там що хоч з ім зроби!" (Нечего грѣха таить,-- всѣ вы таковы: вашего брата легко провести всякаго, рѣшительно всякаго! Только сумѣй подольститься, а тамъ хоть веревки ней).

-- "А ябедниця під дверьми, мабуть, слуха!" восклицаетъ свекровь. (А сплетница, должно быть, за дверьми подслушиваетъ).

-- "Цілуи, хлопче, цілуй!" говоритъ старостиха по адресу Краснова и заливается своимъ нервнымъ смѣхомъ.

-- "Може ще гарно буде", надѣется Марья. (А, можетъ, еще недурно кончится).

-- "Де вже тут гарно, як въ неі пішли думки врозь", отвѣчаетъ свекровь. (Куда тамъ хорошо, когда у нее не то на умѣ).

Появленіемъ ликующихъ Курицыныхъ со сплетнями въ запасѣ слушатели остаются очень недовольны.-- "Ті вже несутъ гостинці", говорятъ они.

-- "А та, бачите, як шмигнула! знов побігла вчити, як брехкти (лгать)!-- Hi, мабуть заховалася (спряталась)! Злякалася (испугалась). Вибрешется! (извернется)" {А та, глядите, какъ улепетнула. Побѣжала снова учить, какъ нужно лгать! Нѣтъ, должно быть, спряталась! Испугалася! Извернется!}, шумятъ кругомъ.

-- "Годі" (довольно)! возвышаетъ свой слабый голосъ Марья, "такий гоміи (шумъ), шо нічого нечуть (не слышно!) Бог его зна, що ще з цёго буде! и ёго, бідного, серце гра!" (Богъ его знаетъ, чѣмъ все это окончится, у него сердце расходилось).

Очевидно, она желаетъ сказать этимъ, что не слѣдуетъ кричать въ такую торжественную минуту. Публика утихаетъ, и кто-то даже говоритъ какъ бы въ свое оправданіе: "живі люде! кожний по слову збросить, от-тобі й гоміи!" (Вѣдь люди-то живые -- каждый по слову, вотъ тебѣ и шумъ!).

Когда слѣпой дѣдушка вбѣгаетъ на шумъ и кричитъ: "что за шумъ? не пожаръ-ли?" -- Тут ще хуже пожару, отвѣчаетъ ему тревожный голосъ изъ публики.

Совершившееся убійство застаетъ какъ-то всѣхъ врасплохъ. "Убив?!" восклицаетъ Демьянъ, даже вскакивая съ лавки. "На смерть?" -- "Жінку?!" (жену?) -- "Ой, лихо!" (ой, бѣда!) сливаются въ общій гулъ, и въ этомъ гулѣ не слышится ни единаго слова упрека или порицанія Краснову.-- "Іі убив і сам себе загубив!" {Ее убилъ и себя загубилъ!}.-- "Сама навела!" -- "Гріх лицемірниці!" -- "Жінці (женѣ) гріх!" -- "Вони ёго живым пекли!" -- "Сам буде перед Богом отвітъ держати!" -- "I сама пропала, і ёго загубила! Він гарна людина!" {Онъ хорошій человѣкъ.}.-- "Ні тобі, ні мені, щоб і до пана не пішла!" -- "Він не міняи ні на кого, а вона проміняла!" слышалось въ этомъ гулѣ.-- "Собйці собача и смерть", было, кажется, послѣднимъ рѣзкимъ словомъ старостихи, и затѣмъ, обращаясь къ учительницѣ, она сказала тихо и почти нѣжно: "отже-ж ви цими кіятрами білы й нам на душу наклили, ніи тими свяченними {Вотъ же этими театрами вы больше наполнили нашу душу, чѣмъ тѣ священными.}!" (Подъ "свяченними" подразумѣвались изданія "Посредника").

-- И як не и іх так гарно виходить,-- як було! {И какъ же это хорошо выходитъ въ ихъ чтеніи, словно на самомъ дѣлѣ.} добавилъ Демьянъ, характеризуя чтеніе учительницы,-- то поманеньку (тихонько), то дужче (сильнѣе), то жалібно, то на-сміх. И опять начались по этому поводу воспоминанія о Дзендзикѣ.

-- От мы тут журимося (грустимъ), а як ім там було! (а каково имъ тамъ было!) сказала баба Марья, возвращаясь къ разговору о пьесѣ.

-- Тоді набрехали, а тепер, мабуть, така думка: було-б не казати! замѣтилъ Григорій о Курицыныхъ. (Тогда насплетничали, а теперь, вѣроятно, думаютъ, лучше бъ было не говорить).

-- Мені ёго жалко, Краснова, сказала свекровь,-- хоч у курені (въ шалашѣ), а з нёю, припомнила она его слова.

-- Так ёго жалко, що аж серце розриваетця! {Такъ его жаль,-- сердце разрывается.} добавила совсѣмъ размякшая старостиха.