— 33 —
Шевченкови.
Гарно твоя кобза грае,
Любый земляче!
Вона голосно спивае
Голосно и плаче.
И сопилкою голосыть,
Бурею лютуе,
И чогось у Бога просыть,
И чогось сумуе.
Ни, не люди тебе вчилп:
Мабуть, сама доля,
Степь, та небо, та могылы,
Та широка воля!
Мабуть, часто думка жвава
Труны роскрывала,
И козацька давня слава,
Якъ сонечко, сяла;
И вставали зъ домовины
Закути въ кайданы
Вирнй диты Украины:
Козаки й гетьманы.
И святи кистки билилы
Спаленныхъ въ Варшави;
И могилы кровавили
Прадиды безглави.
Мабуть, ты учивсь спивати
На руинахъ Сичи,
Де ще ридна наша мати
Зазирае въ вичи;
Де та бидна мати просить
Кожну душу щиру,
Хто по свиту кобзу носыть,
Афанаењевъ-Чужб. Собр. соч. iX.