— 33 —

Шевченкови.

Гарно твоя кобза грае,

Любый земляче!

Вона голосно спивае

Голосно и плаче.

И сопилкою голосыть,

Бурею лютуе,

И чогось у Бога просыть,

И чогось сумуе.

Ни, не люди тебе вчилп:

Мабуть, сама доля,

Степь, та небо, та могылы,

Та широка воля!

Мабуть, часто думка жвава

Труны роскрывала,

И козацька давня слава,

Якъ сонечко, сяла;

И вставали зъ домовины

Закути въ кайданы

Вирнй диты Украины:

Козаки й гетьманы.

И святи кистки билилы

Спаленныхъ въ Варшави;

И могилы кровавили

Прадиды безглави.

Мабуть, ты учивсь спивати

На руинахъ Сичи,

Де ще ридна наша мати

Зазирае въ вичи;

Де та бидна мати просить

Кожну душу щиру,

Хто по свиту кобзу носыть,

Афанаењевъ-Чужб. Собр. соч. iX.