— 216
Вяликая хваробушка всё вродливая;
Схвацила-ль багатава за бмаю грудзь,
Падняла жъ багатава кь верху высако,
И вдарила—ль багатава абъ сыру зямлю,
Атбила—ль багатаиу и вумъ—и розумъ.
Ня вспомнилъ багатай ни чимъ ни чаво,
Ня узрилъ багатай двара ль—сваяво;
Приукрасный домъ яко агнёмъ падняло,
Всё жицьё—ль багатства агнемъ разнясло,
И медь-и вино яво земля приняла,
Злата-ль рерибра яво людзи разнясли,
Малада—ль жана съ дзяцямъ на пабтъ нашла,
Барзыи—ль ты яво да 'леу ль—пашли.
Ня стала въ багатава ни кимъ ни каво,
Ня стала въ багатава ни чимъ ни чаво;
Васпомнилъ багатай Госпада Бога:
«Ахъ, Божа—љ мой, Божанька, Спасъ миласливый!
Сашли жъ ты ингв, Госпадзи, съ нябесъ Ангиливъ,
Двухъ ты мнј часшхъ, двухъ миласливыхъ,
Па маю падушачку па багатую!
Пиль, 'Влъ смачна, хадзилъ харашо,
Бархаты—ль атласы завсягда насилъ,
На добрыхъ на коничкахъ разъВживалъ я.»
Выслушалъ Гасподзь Богъ малитву яво,
Грјшную-ль малитву багачь гаварщь;
Саслалъ яму Гасподзь съ нябесъ Ангиливъ,
Двухъ ли яму строгихъ, двухъ няииласливыхъ,
Съ жалмными крюками са вострымъ капьёиъ,
Ламали багатаму лоая рябро,