— 67 —

запросивъ Татаръ та й ВбШОВЪ помщатнся за свои кривды,

й битииусь, поки й насъ самыхъ стане!“

Дякъ цочавъ, якъ и перше, умовляти, нагадувавъ про

присягу, про одну В'Ьру, про ласку царску й прохавъ, ври-

наймне, спинити ворожа заходы, поки ирвйде указъ

Гетьманъ вбдказавъ :

Незручно намъ зъ великимъ вбйскомъ стояти на мгЬсци.

У насъ немав запасу, войско кривдитиме мђщавъ и хл±бо-

роббвъИ.

Дякъ зновъ вочавъ умовляти та лякати козакбвъ

Божимъ. Довгенько не згоджуючись, гетьманъ, нарештЬ сказавъ :

„Добре, я надишу съ тобою до вго царского величества

й чекатиму царского указу вбдъ сего числа три тыжнђ й чо-

тыри дкњв.

„Такъ швидко? Я черезъ свою дебелость не встигну,

сказавъ дякъ.

„Ббльшь якъ чотыри тыжн% мы чекати не будемо, вбдмо-

вивъ гетьманъ, й по чотырёхъ тыжняхъ дочнемо бйтися съ кня-

зеиъ Ромодановскимъ та зрадниками своими, що ос•Ьлися во

новыхъ меЬстахъ. Та ще ось що, якъ листь мбй

прийде до царя, то ириймав 6г0 думный дякъ Ал-

мазь Ивановъ, а цареви показуе не а К01йи; самъ

думный дякъ Алмазъ Ивановъ не зичливый нь мен±, вбйску

запорозкому, й я гадаю, що вбнъ до великого государя носить

копйи не СХОЖА зъ Я самъ, якъ бувъ за писаря

у Богдана Хмельницкого, то бувало, хто менђ ворогъ, та више

до гетьмана, гакъ я читаю гетьманови не те, що писано, умысне,

що бь гетьмана роздрочити на того, хто нише. Нехай царске

величество скаже, що бь думный дякъ Алмазъ Ивановъ не

ирийиавъ нашихъ листовъ, а доручить комусь иншому; та не.

хай царь скаже читати иередъ собою мои листы,

а не k011iHU.

„Думный дякъ Алмазъ Ивановъ, одмовивъ Кикинъ, зъ ла-

ски вго царского величества, чолов•Ькъ честный, тямущий и въ

письменьств•Ь, и въ усякихъ наукахъ ему царь

дойряе и доручивъ всВ листы вбдъ рбжныхъ

и бисурманьскихъ державъ; нема ему на-що тобђ й Запорожю

бути не зичливымъ й не годиться такъ ганьбити думного

палашого чолов±ка вго царского величества“.

5$