— 26

А тымъ часомъ Запороже й соб% на Выговского съ ка-

верзами ставало. Гуртъ простого люду тЬкавъ туды зъ Укра-

ины: хто на промыслы, а хто пропивши, ирогайнувавшн свое

добро, кпдавъ семью; вс•Ь тй зайды складали на Затором

супроти Выговского, верховодивъ ними Якбвъ Бара-

башь. Та чутка вмъ була на руку ковенька, що царь хоче

тбльки въ самому Заиорож% збставвти десять тысячь козакбвъ ;

отъ вони й думали, мабуть, що въ тбмъ числ•Ь будуть и вони.

Барабашь вырядивъ до Москвы посланцввъ Самбйла, Михайла

Иваненка, Степна Даченка та Семена Остапенка.

То була вбдъ простого люду, що показувала

московскому урядови, що чернь хоче не того, чого старшина.

Вона жал%лася на старшину: що не дав имъ рыбы ловити,

держати гор±лку, а бере тбльки грошь та богатћб, иро-

стыиъ же не даб жалованы; доказували на Выговского,

що вбнъ еднавться съ Поляками, съ ханомъ, съ королемъ

Шведскимъ. Запорожц± скаржились, що гетьмана обрано не

ио иравд±, не пытаючи Зашорожц%въ, що вонь самъ не Заво-

рожець, а Полякъ и жвнка его шляхтянка; що хочь

и настановивъ его иисаремъ, та нВ вонь, его ж%нка не зи-

чать добра Запорожю; що рада повинна бути коли не на За-

вором, то принаймне въ Лубняхъ; те мВсто подобалось ииъ

черезъ те, що втЬкачеЬ съ того краю тод•Ь саме складали зерно

зашорозкихъ утЬкач•Ьвъ.

Нарешт% вони прохали, що бь на Украин% були воеводы

та урядъ. „Уся, кажуть, наша чернь и мВщаньство

бажають того, та старшина козацка не дав задля свови кори-

сти. Посольство зъ Запорожа выправила старшина запорозка,

а чернь нестямно порывалася йти до городбвъ та шарпати

у значныхъ та богатыхъ маетки. дов%давшись иро

те, заходився выряжатись зъ городовымъ козацтвоиъ втихомирю-

вати Задороже й звелЬвъ поставити сторожу (караулы), що бь

переняти зашорозкихъ пбслан$въ, якъ вертатимуться вони зъ

Москвы, та ще заборонивъ крамарямъ возити на Запороже

порохъ, олово та харчь, що бь розъеднати той край зъ Укра-

иною й р%шити зашасы. Ты,нъ же часомъ пбславъ

листь до боярина Морозового, благаючи, що бь врохавъ царя

не няти в±ры ворожимъ доносамъ та затрииати

„Нехай, важе, царь покарав ихъ по своиу премудрому розуиу,